Art & Craft — спеціальна рубрика Harper’s Bazaar Ukraine, присвячена ремеслу та його сучасному прочитанню в українському дизайні. Рубрика виходить напередодні виставки Behind the Craft, яка стане одним із ключових проєктів сезону Ukrainian Fashion Week SS’27 та відкриється в Мистецькому арсеналі.
У межах Art & Craft ми говоритимемо з авторами, для яких ремесло — не декоративний елемент, а спосіб мислення й роботи з матеріалом. Про те, як традиційні техніки змінюються під впливом сучасного дизайну, де проходить межа між ремеслом і мистецтвом та чому саме ручна робота сьогодні стає територією експерименту.
Перший герой рубрики — Ігор Сідлецький. У своїй роботі дизайнер звертається до гутного скла, ткацтва й українських традиційних технік, переосмислюючи їх у контексті сучасної моди.
Ігорю, з чого почалося твоє захоплення гутним склом?
Я довго шукав можливість доторкнутися до гутного скла. Була доволі божевільна ідея: використати його у нашій колекції — але далеко не всі хотіли братися за її реалізацію. На той момент в Україні працювала лише одна гутна піч. Зараз, наскільки мені відомо, їх уже дві. Це невеликий, але важливий крок уперед — гутництво поступово починає відроджуватися й розвиватися. Ми довго шукали майстра. Спочатку просто людину, яка працює з гутним склом. Потім — людину, яка погодиться реалізувати нашу ідею. Бо це складна й кропітка робота.
Та і сам процес неймовірно красивий.
Це правда. Є велика піч, у якій міститься рідке скло. Майстер набирає його на спеціальну металеву трубку, а потім починає формувати виріб. Наші кулі, наприклад, видуваються вручну, і саме тому вони ніколи не бувають однаковими. Це стовідсотковий крафт. Жодних машин чи механізмів. Лише руки майстра.
Як думаєш, чому зараз зростає інтерес до ремесла та крафту?
Мені запам’яталася фраза Ірини Данилевської про те, що українські дизайнери постійно намагаються придумати щось таке, чого ще ніхто не робив. Не копіювати одне одного, а шукати нові форми й техніки. Саме цей момент мене найбільше захоплює: коли бренд бере ремесло і трансформує його у щось абсолютно нове.
Ми обрали гутне скло. Це неочевидний матеріал для моди. Зазвичай він асоціюється з вазами, свічниками чи предметами інтер’єру. Аксесуари зі скла — це зовсім інша історія. І ця неочевидність мене приваблює.
Все почалося з українських традиційних прикрас зі скла — лускавок. Це делікатні скляні намиста з маленьких кульок, які колись виготовляли наші предки. Автентичних прикладів збереглося небагато, але вони є. Я випадково натрапив на майстер-клас із виготовлення лускавок і записався на нього. Тоді я зрозумів: ось воно!
Ще одним джерелом натхнення стали старі люстри з гутного скла в навчальному закладі, де я колись навчався. Вони буквально переслідували мене. (Сміється.) Я дивився на них і стверджувався в думці, що хочу працювати зі склом. А потім почалися пошуки майстра. Це була довга історія. Знаєш, коли дизайнери приходять до ремісників із новою ідеєю, це майже завжди починається однаково. Ти кажеш: «Ідея звучить божевільно, але дослухайте мене до кінця. Я впевнений, що це можна зробити. Не питайте поки що навіщо. Не питайте як. Просто вислухайте». Було складно пояснити, що нам потрібні маленькі скляні кулі різних форм, створені вручну. Зазвичай гута працює з великими об’єктами — вазами, масштабними декоративними речами. А зробити маленькі тонкостінні кулі, кожну унікальною, — зовсім інше завдання.
Мені продовжують говорити «Це неможливо» постійно! І якщо чесно, саме після цих слів зазвичай починається найцікавіше.
У твоїх експериментах із ткацтвом тобі також доводиться чути «Це неможливо»?
Ткацтво присутнє в нашій творчості буквально від першої колекції. У нас завжди є щось ткане: або повністю створене вручну полотно, або окремі елементи. Із самою тканиною проблем майже ніколи не виникало. Складнощі починалися тоді, коли ми намагалися пояснити, які саме матеріали хочемо вплести, який візерунок шукаємо, який стан або емоцію прагнемо передати.
Один із таких проєктів з’явився на початку повномасштабного вторгнення. Ukrainian Fashion Week запросив нас долучитися до міжнародного проєкту. Серед образів, створених для нього, була декоративна жилетка — своєрідне переосмислення бронежилета. Усередині були виткані довгі смуги ниток. Дуже складна техніка, тому що багато елементів майже не з’єднувалися між собою. Вони ніби висіли в просторі. Для мене це був образ душі, яка намагається прорватися крізь війну. Чесно кажучи, на старті мені здавалося, що реалізувати задумане неможливо. Але нам це вдалося. Модель відгукнулась людям. Майже всі жилети ми продали за кордон. Одна японська акторка навіть обрала цей образ для виходу на червоний хідник. Тоді ми вперше дуже чітко зрозуміли: світу цікаві не лише красиві речі, а й історії, які стоять за ними.
Тобто ремесло може бути не лише культурним жестом, а й комерційно успішним продуктом?
Може. Але це складний шлях. Наприклад, у ткацтві ми постійно стикаємося з тим, що всі звикли працювати з традиційними матеріалами — вовною, бавовною, льоном. А нам завжди хочеться додати щось неочікуване. Ми постійно експериментуємо з матеріалами. Фактично ми створили власний український твід. І навіть працюючи над новою колекцією, ми знову створили тканину, про яку мені спочатку сказали: «Ігорю, це неможливо».
Ми багато говоримо про творчість, але водночас бренд — це бізнес. Як ти поєднуєш ці два світи?
Ремесло важко перевести в логіку бізнесу. Передусім через вартість. Такі речі не можуть бути масовими. Їх неможливо виробляти великими тиражами. І що складніший виріб, то частіше ти починаєш думати не про прибуток, а про те, як взагалі реалізувати задум. Наприклад, на нашу сумку зі скляною ручкою вже вишикувалась черга з замовників. Але ми досі відточуємо технологію. Скажу більше, наразі ще немає моделі сумки, яка б відповідала результату, який я хочу отримати. Нам важливо, щоб речі SIDLETSKIY були не лише красиві, а й функціональні. Щоб це не був артоб’єкт, який страшно взяти в руки. Ми багато часу витрачаємо на пошуки правильних технічних рішень.
У ремеслі часто буває так: перший прототип виходить фантастичним. Дивишся на нього і розумієш — ось воно! Намагаєшся повторити цей ефект... і усвідомлюєш, що це майже неможливо. Ремесло завжди в цьому плані непередбачуване.
З ткацтвом простіше?
Не набагато. Тому що в нас усе робиться вручну. Якщо це тканина, то людина сидить за старим ткацьким верстатом і тче полотно. І тут є свої обмеження. Сучасна фабрична тканина може мати ширину півтора метра. Старі верстати дають максимум 80-90 сантиметрів. Для одного жакета потрібна величезна кількість такого полотна. Тобто багато часу та ручної праці. І відповідно це має високу собівартість. Ми не хочемо економити на роботі майстрів — платити людям менше, щоб зробити річ дешевшою. Для нас важливо, щоб людина отримувала гідну оплату за свою працю. Тому такі речі ніколи не будуть дешевими. Але це і робить їх особливими.
Ремесло складно підігнати під стандартну бізнес-модель, яка стабільно приносить прибуток. Наприклад, щоб створити тканину, яку ми хочемо бачити в колекції, потрібно виготовити багато тестових зразків. Ми маємо зрозуміти, як вона поводитиметься під час шиття, як дублюватиметься, як триматиме форму. І кожен такий зразок коштує грошей. Дуже часто витрати на експерименти перевищують прибуток від готового виробу. І це нормально.
Коли ми створювали скляні квіти для показу в березні, на подіум потрапили лише чотири. А виготовлено було приблизно десять. Інші залишилися за кадром. Частина не сподобалася нам, частина не спрацювала технічно, частина не відповідала тому образу, який ми шукали. Люди побачили чотири квітки. А за ними стояли місяці роботи й десятки спроб. І це, напевно, найчесніше пояснення, як працює ремесло.
Звісно, ми продаємо ці речі. Вони приносять прибуток. Але якщо дивитися лише на цифри, то часто виявляється, що експерименти коштували дорожче.
Хто ті люди, які стоять у черзі на сумку?
Це люди, які люблять моду, цікавляться мистецтвом. І звичайно, які можуть дозволити собі купити подібну річ. Тому що це не базова сумка на кожен день. Не покупка з категорії «мені просто потрібна нова сумка».
У бренду вже є власний архів?
Так. І найчастіше до нього потрапляють саме ремісничі речі. Ми зберігаємо багато виробів. Тому що розуміємо: деякі з них настільки складно відтворити вдруге, що вони стають частиною історії бренду. Наприклад, ткана шуба. Це один із наших найцікавіших експериментів. Ми працювали зі стриженою овечою вовною — і це була абсолютно екологічна історія. Без шкоди для тварин і природи. Вона перероблялася, ткалася в окремі полотна, а вже потім із цих полотен створювалася сама річ. І саме такі вироби найчастіше залишаються в архіві. Тому що вони стають не просто предметами одягу, а документами певного етапу розвитку бренду.
Архів для мене — це не склад старих колекцій, а пам’ять про пошук, експерименти та речі, які змінювали нас самих. Часто саме ремісничі об’єкти розповідають цю історію найкраще.
У новій колекції SIDLETSKIY багато квітів.
Мені хотілося знайти метафору стану, який ми всі проживаємо зараз. І раптом я зрозумів, що нею може стати саме скляна квітка. Бо ми одночасно і дуже вразливі, і дуже сильні. Коли дивишся на квітку зі скла, вона здається крихкою. Але водночас вона міцна. Це все-таки скло, воно має вагу, товщину, внутрішню силу. Крім того, воно прозоре і пропускає крізь себе світло. Ми також пропускаємо крізь себе все, що відбувається навколо. Переживаємо багато емоцій, але водночас здатні трансформувати їх у щось нове.
Квіти займають особливе місце у твоєму житті?
Я люблю квіти. І люблю скло. Одну скляну квітку я залишив собі. Вона лежить удома на великій стопці книжок і ніби живе разом з ними. Щодня дивлюся на неї, і щоразу вона мене надихає.
А живі квіти?
Люблю їх не менше. У мого дідуся є садок, де він вирощує квіти. Я не так часто можу до нього приїжджати, як хотілося б, але стараюся хоча б раз на два тижні навідуватися. І кожного разу, коли бачу квіти, повертаюся думками в дитинство. Для мене квіти — це пам’ять, зв’язок з місцем, де все починалося.
Яка твоя улюблена квітка?
Влітку — дельфініум. Мене захоплює його конструкція — він високий і ніби складається з десятків маленьких досконалих квіточок на тонких ніжках. У цьому є дивовижна гармонія.
В інші пори року — антуріум. Він харАктерний, має виразну форму. Ніколи не губиться серед інших квітів. Може бути й ніжним, і драматичним. А ще він дуже чесний. І можливо, у чомусь схожий на мене. (Усміхається.) Бо часом я відкритий, а часом мені потрібно побути наодинці із собою, зануритися в себе, трохи відсторонитися від світу. Антуріум також може бути різним, але водночас завжди залишається собою.
Що слугувало натхненням для нової колекції?
Сіно та солома. Солома в українській культурі ніколи не була просто матеріалом. Вона була частиною архітектури, побуту, господарства. Нею вкривали дахи, годували худобу. З неї створювали іграшки, плели декоративні об’єкти, виготовляли різдвяних павуків. Це надзвичайно багатий пласт культури. І мені захотілося подивитися на нього по-новому.
Вона може здаватися крихкою, але при цьому здатна існувати десятиліттями. Вона легка, але міцна. Проста, але водночас складна. І це близько до того, що мене цікавить у ремеслі загалом.
Ти ретельно досліджуєш культурний вектор, який обираєш для нової колекції. Розкажи, як відбувалася робота над новою колекцією.
Звісно, плетіння значно доступніше для вивчення, ніж гутне скло. Але й тут є багато нюансів. Ми досліджували різні техніки. Плели павуків. Вивчали традиційні конструкції. Спілкувалися з майстрами. Дивилися, як цей матеріал поводиться в сучасному контексті. Але найцікавіше, як завжди, народжується там, де починаються експерименти. У новій колекції буде багато неочевидних рішень, зокрема аксесуарних.
Частину цієї історії ви вже показали в межах Copenhagen Fashion Week. Якою була реакція міжнародної аудиторії — що викликало найбільший інтерес?
У Копенгагені ми показали лише частину нової колекції, яку назвали «Сплетено природою». Це фактично перший розділ значно більшої розповіді, яку повністю представимо на Ukrainian Fashion Week. Ми привезли трохи більш як десять образів, тому для нас було важливо не розкрити все одразу, а показати речі, в яких уже можна прочитати ДНК колекції.
Реакція багато в чому підтвердила те, на що ми самі робили ставку. Найбільше уваги привертали речі, в яких відчувається ручна робота: плетіння, сумки, аксесуари, жилети, тканини, які ми створювали або частково обробляли вручну. Людей дуже цікавив сам факт, що тканина не просто куплена й використана для пошиття, а що за нею стоїть окремий процес і велика кількість роботи.
Взагалі ми помітили, що за кордоном сьогодні дуже реагують саме на унікальність — на речі, за якими є історія. Коли ми привозимо українські ремесла, традиційні техніки або їхнє нове прочитання, це сприймається не просто як одяг. Для них важливо, що продукт має цінність ручної роботи, що він може бути неповторним, існувати буквально в одиничних екземплярах.
Важливою частиною презентації стала ваша співпраця з U+ System і Ярославом «Гіппократом» Шарким, бойовим медиком 66-ї Окремої механізованої бригади, з якими ви продовжили співпрацю.
Так, Ярослав приїхав із нами до Копенгагена і привернув багато уваги до адаптивного дизайну. Для міжнародної аудиторії сама ця тема сьогодні стає дедалі помітнішою, і мені було цікаво побачити різницю у сприйнятті.
У Європі цей напрям активно розвивається, але адаптивний одяг там усе ще часто сприймається як окрема категорія. Для мене ж це просто одяг, який має певні додаткові функції. Я хочу, щоб це ставало частиною дизайнерської культури: щоб дизайнери створювали такий одяг не як щось відокремлене, а як природну частину своїх колекцій.
Можливо, через наш сьогоднішній український досвід ми в цьому сенсі рухаємося трохи швидше. Для нас потреба в адаптивному одязі, на жаль, давно перестала бути абстрактною темою. Це один із наслідків повномасштабної війни, з яким ми живемо вже зараз. Тому для нас це не стільки розмова про окремий напрям моди, скільки про реальну функцію дизайну і про те, як одяг може відповідати на потреби людей.
Деякі речі зі «Сплетено природою» викликали настільки багато уваги й публікацій, що ми навіть свідомо вирішили не репостити частину матеріалів у наших соцмережах. Хочеться залишити інтригу до Києва — тому що повністю цю історію ми покажемо саме на Ukrainian Fashion Week.
Чи складно було знайти майстрів?
Непросто. Ми працювали з майстрами з різних регіонів України. Часто це були люди, для яких ремесло не є основною професією. Це ускладнювало співпрацю. До того ж мені потрібно було пояснювати, чому недостатньо повторити вже відому техніку, й ризикнути пробувати щось нове. Іноді це був діалог довгий і складний. Але в ньому народжувалося найцікавіше.
У чому сьогодні ти бачиш місію бренду?
Розвивати українське. Але не в сенсі музейного збереження. Я не люблю, коли спадщина перетворюється лише на експонат. Мені хочеться, щоб вона продовжувала жити. Розвивалася, ставала частиною сучасності.
Тому що все, що ми сьогодні називаємо традицією, колись теж було новаторством і результатом вдалого експерименту. В інституті ми вивчали історію декоративного мистецтва, зокрема української вишивки. Досліджували регіони та характерні для них техніки. Я сам вишивав сорочки. І що більше занурювався в цю тему, то сильніше усвідомлював:
Усе, що ми сьогодні називаємо традицією, колись було сміливою новою ідеєю. Я хочу продовжувати цю логіку. Створювати нові речі на основі української культури. Не копіювати минуле, а розмовляти з ним.
Що сьогодні дає тобі сили рухатися далі?
Мої два головні джерела натхнення — музика і люди.
Музика супроводжує мене постійно. Потрібно подумати — надягаю навушники. Потрібно побути наодинці з собою — йду гуляти в навушниках. (Сміється.) Для мене це своєрідна медитація. Спосіб упорядкувати думки та почути себе. Парадокс, але факт: музика для показу часто з’являється раніше, ніж сама колекція. Бо музика здатна занурити в настрій, який ми хочемо передати через колекцію.
Для мене важливі люди, які оточують мене та бренд. Хоча часом це бувають люди з випадкових зустрічей, які з’явилися в житті в потрібний час — коли опиняєшся перед важливим рішенням. Людина навіть не підозрює, що сказала тобі дещо дуже важливе, дала відповідь на питання, яке ти давно носив у собі, зіграла роль знаку.
