У Національному музеї «Київська картинна галерея» проходить персональна виставка робіт скульпторки Аліси Забой, яку називають наймолодшою з шістдесятників. Вона була дотична до Клубу творчої молоді, що об’єднував учасників цього руху. І хоч тоді майбутня скульпторка була лише юною студенткою, у 1968 році Аліса без вагань підписалася під так званим листом 139-ти, де українська інтелігенція зверталася до вищого керівництва СРСР із протестом проти арештів і незаконних судових процесів. Цей документ став вироком для підписантів і одним із ключових чинників подальших репресій: багатьох засудили та заслали до таборів і в’язниць, у кращому разі — виключили з компартії чи творчих спілок.
Алісі Забой пощастило: її лише виключили з комсомолу, і завдяки людяності тодішнього ректора Київського художнього інституту Василя Бородая вона з дворічним запізненням захистила дипломну роботу. Але шлях до Спілки художників, без членства в якій за радянських часів фактично не можна було творити та виставлятися, був для неї закритий на довгі роки. Тож скульпторка, основним матеріалом для якої була бронза, і працювала на художньому комбінаті, і займалася декоративною парковою скульптурою, і викладала у дитячій школі мистецтв. Лише в середині 1990-х у Києві відбулася її перша персональна виставка.
Скульпторка Аліса Забой та кураторка Олена Корусь
Нинішня виставка присвячена 80-річчю мисткині. Куратори зібрали 16 робіт Аліси Забой: від її студентської скульптури «Голова селянки», виконаної ще в гіпсі, до композиції «Пієта — ХХ ст.», присвяченої Аллі Горській, та найсвіжішого твору 2026 року «Заспів».
В інтерв’ю Harper's Bazaar Ukraine Аліса Забой розповіла, які стосунки мала із шістдесятниками, звідки брала й бере натхнення для творчості, а також що вона думає про сучасну скульптурну школу України та її роль у рефлексії нинішньої війни.
Пані Алісо, нинішня ваша виставка називається «Наймолодша шістдесятниця». Це така фігура мови чи ви дійсно були наймолодшою з шістдесятників?
Ой, це радше фігура, то про мене так придумали. Мене справді так називають, але, чесно кажучи, мене це трохи напружує. Ну яка я наймолодша у 80 років? (Сміється.)
Гаразд, тоді розкажіть про вашу участь у товаристві тих людей, яких ми називаємо шістдесятниками.
Мене з ними познайомив мій колишній чоловік, який вчився у Зарецького та Горської в художній школі. Він був старшим за мене й ходив до Клубу творчої молоді. Я туди прийшла, здається, у 1966-му — буквально перед його закриттям, хоча інерція клубу ще якийсь час зберігалася. Тоді я й перезнайомилася з цими клубниками — учасниками Клубу творчої молоді. Мені було років 19-20, а Горській — уже близько 40. Це все ж таки чимала різниця. Іван (Світличний. — Ред.) був ще трохи старшим.
А чи дружили ви з кимось після цього?
Невдовзі після мого приходу до клубу він розпався, потім вбили Аллу Горську. Тому щоб «дружити» — то, мабуть, ні, це не зовсім те слово. Але я досить близько спілкувалася з Людочкою Семикіною (українська живописиця й майстриня декоративного мистецтва. — Ред.), хоча вона була ще старша. Подружками нас не можна було назвати, але ми товаришували, мали радше робочі стосунки. Людмила працювала зі своїми строями. То ми, наприклад, разом до Різдва робили костюми, маски, щоб у них колядувати. Ми спілкувалися, розмовляли, у неї можна було щось запитати про творчість і роботу. Загалом у мене там фактично не було однолітків.
Усі були старшими за вас?
Усі були старшими, так.
То виходить, що ви таки наймолодша шістдесятниця?
Насправді — розповім — наймолодшою шістдесятницею мене назвав Роман Корогодський (культуролог, письменник, кінокритик, літературознавець, активний учасник руху шістдесятників. — Ред.), і я цим дуже пишаюся. Коли в мене була перша виставка, він написав про неї рецензію, і саме там назвав мене наймолодшою шістдесятницею.
Що це була за виставка?
Це була моя перша персональна виставка, яка пройшла в Києві 1996 року. Про неї телеканал «Тоніс» — був колись такий — зняв і показав сюжет. Ще пам’ятаю, тоді інтерв’ю в мене взяв Олег Вергеліс — відомий фаховий журналіст, який писав про культуру та мистецтво. Здається, це було для «Дзеркала тижня». Він говорив зі мною, зокрема, про шістдесятників і про те, що я теж належу до цього кола. Але для мене це було дивно: де я, а де Горська чи Семикіна. От вони — шістдесятники!
Але ж ви були серед тих людей, які підписали відомий «Лист 139-ти». Це дуже сміливий вчинок.
Для мене це було важливо, тому що я бачила приклад перед очима. Для мене ці люди були дуже важливі. І я пам'ятаю, що тоді я сказала Вергелісу приблизно таке: «Та яка я шістдесятниця! У мене участі в тому русі було зовсім мало, я просто була поруч, пощастило». А він мені відповів: «Зараз ціла черга людей стоїть, щоб записатися в шістдесятники, а ви відмовляєтеся».
Які у вас були стосунки з Аллою Горською?
Ми могли перетинатися на заходах, зустрічатися на якихось кінопереглядах, їздити до Будинку письменників в Ірпені, можна було прийти до її майстерні. Це все було ситуативно.
Тобто вона для вас була старшою товаришкою?
Вона була Аллочкою. Дуже проста й доброзичлива людина. Принаймні я відчувала її тепло. Не те що «знай своє місце» — ні, навпаки: до неї можна було прийти, ткнутися головою в плече, якщо вже було дуже треба.
І поплакатися?
І посидіти. Я приходила не часто, проте могла завітати до неї чи до Світличних за книжкою або про щось запитати. Але такої «двіжухи», якщо можна так сказати, не було, бо в них були інші завдання. Вони вирішували важливі питання — про якісь поїздки, рухи й таке інше, тож мені там і не треба було бути, я в цьому участі не брала.
Скульптура Аліси Забой «Пієта – ХХ ст.», присвячена Аллі Горській
Попри всю вашу довголітню творчу кар’єру й долученість до шістдесятників, відомо про вас небагато, та й інтерв’ю ви даєте дуже рідко. Чому так?
Я ж не надто публічна особа, в принципі. Та й часи були різні, непрості. Наприклад, на початку 90-х я купила в селі Копачів хату, бо дуже хотіла мати свою землю й люблю ліс — завжди мріяла жити біля нього.
Скульптура Аліси Забой Грифон
Як народжувалися ваші скульптури?
Поміж грядками. Оце я зазвичай щось на городі роблю, потім приходжу додому й лягаю, щоб спину розпрямити, бо ж наморююся. Роботи мої в пластиліні на столі стоять — вони ж у мене невеликі, то я на них блимнула оком: ага, ось тут можна щось доробити, і тут щось допрацювати. Отак я і жила в селі, творила. Десь раз на десять днів приїздила в Київ за продуктами й знову їхала до себе в хату.
Чи задоволені ви нинішньою виставкою? Які відчуття, особливо зважаючи на те, що вона відбувається на тій самій невеличкій Терещенківській вулиці, лише за кілька будинків від знаменитої квартири Алли Горської, де збиралися її друзі в 1960-х?
Так, трохи далі, в будинку на розі, третій поверх — сакральна квартира. Тому щодо виставки — я досі не можу прийти до тями. Це для мене настільки неймовірна подія! Була в мене таємна мрія про музейну виставку, і ось вона здійснилася.
Тобто це ваша перша музейна виставка за всі роки творчої діяльності?
Так, це моя перша персональна музейна виставка, причому одразу в національному музеї. Були окремо персональні, але не в музеях, і були музейні, та не персональні. Загалом виставок у мене було чимало, і, мушу сказати, це забирає безліч сил, бо до кожної треба підготувати нові роботи. А оскільки мій основний матеріал — бронза, то це й фізично, і фінансово витратно. Проте для кожного показу я створювала три-чотири нові скульптури.
Як у вас народжується задум, яку серію чи скульптуру зробити?
Насправді не знаю. Це просто те, що я відчуваю. Ось, наприклад, серія про Богородицю. Я сприймаю її насамперед як жінку. Вона ж матеріальна: виносила дитину, народила її, годувала. І загалом усе її життя було підпорядковане молитві та вірі в Бога. Але чи знала вона, що народжує на смерть? Я все це прокручувала в голові — так у мене й вийшла серія «Земний шлях Богородиці».
Скульптура Аліси Забой з циклу Земний шлях Богородиці
У вас багато робіт, присвячених жінкам. Це близька вам тема?
Так, мені це емоційно близько. А крім того — ще й зручно. От подивилася на себе в дзеркало, та й підгледіла щось, збагнула з анатомії. (Усміхається.) А взагалі можу зізнатися, що я розмовляю зі своїми скульптурами — у мене з ними постійно триває діалог, інакше просто не можу. Від самого початку закладаю в них історію, ідею. І коли я викладала в Дитячій школі мистецтв №6 у Києві, теж говорила учням, що вони мають мені розказати: чому вони це роблять, навіщо і що це означає.
Скульптура Аліси Забой Заспів, 2026
Як ви оцінюєте поточний рівень української скульптурної школи, майстерності?
Я вже більше 20 років є головою секції скульптури Київського відділення Національної спілки художників України, то спостерігаю і геніальних, і агресивних, а є й середні — просто виконавці.
Як повномасштабна війна змінила ваші погляди на мистецтво, на скульптуру і як змінилося саме скульптурне мистецтво?
Це складне питання. Мене дратує ця готовність поспіхом зводити пам’ятники й скульптури в публічному просторі. Війна ж іще не закінчилася! От як приклад — пам’ятник військовому Олександру Мацієвському в Києві, якого розстріляли росіяни після слів «Слава Україні!». Він же має вигляд дешевого муляжу, та ще й під склом! Я мало не сказилася від люті, бо це не мистецтво, це феноменальна спекуляція на пам’яті й учинку, поставлена в публічному просторі — навіть не на цвинтарі. Для мене прапорці на Майдані значно ближчі, хоча, коли подивишся на це жовто-блакитне море, усе всередині перевертається. Особливо коли згадаєш, що зараз воюють і гинуть митці, скульптори. Я розумію, що вони мають такий самий обов’язок, як і всі українці, але з іншого боку — вони ж штучний товар!
То вам не подобається сам факт створення об’єктів про війну чи їхня форма?
Мені не подобається, що все підпорядковано поспіху, часто робиться бездушно, і це відчувається. Щось потрібно поставити, відмітитись, так би мовити.
Але ж ви скульптуру на смерть Алли Горської теж зробили одразу, як її не стало, не чекали.
Скажу так: навіть на цвинтарях пам’ятники не ставлять на свіжі могили — для цього мусить минути час. А коли йдеться про публічні місця, тут необхідний ще делікатніший підхід. Нам просто потрібен час, аби все осмислити, — і тоді знайдеться форма, яка передасть усю глибину змісту.
