Вірусна природа мистецтва: як образи формували українське мистецтво 1990-х

Вірусна природа мистецтва: як образи формували українське мистецтво 1990-х

Як образи, художні мотиви та мистецькі практики поширювалися, трансформувалися й формували нову візуальну мову українського мистецтва на зламі 1980–1990-х років

АВТОР:

ФОТО: PinchukArtCentre

ОПУБЛІКОВАНО: 19 листопада 2026

Українське мистецтво кінця 1980-х — 1990-х років формувалося в час масштабних суспільних і культурних змін. Художники шукали нові способи висловлювання, переосмислювали звичні образи й виходили за межі традиційних мистецьких форм. Як ці процеси вплинули на українське мистецтво та які візуальні зв’язки об’єднують твори й художні практики того часу?

У цій колонці Тетяна Жмурко — українська кураторка, мистецтвознавиця та дослідниця PinchukArtCentre — пропонує поглянути на мистецтво цього періоду крізь ідею його вірусної природи: здатності образів поширюватися, трансформуватися й набувати нових значень, переходячи від одного художника до іншого, від одного твору до наступного.

Тетяна Жмурко

Про вірусну природу мистецтва неодноразово писали дослідники (серед них можна згадати Девіда Елліота, Катерину Ботанову та інших), звертаючи увагу на його здатність змінювати суспільство, порушувати усталені уявлення та пропонувати нові способи бачення й мислення. Водночас вірусність можна розглядати й усередині самого мистецтва — як циркуляцію образів і тем, що переходять від одного художника до іншого, повторюються, трансформуються та набувають нових значень. Образи подорожують між творами, епохами й культурними контекстами, утворюючи своєрідну мережу візуальних зв’язків.

Українське мистецтво кінця 1980-х — початку 1990-х років особливо цікаве з погляду цих процесів. Це був час радикальних змін у суспільному й культурному середовищі, коли руйнувалися звичні ідеологічні орієнтири, а художники шукали нову мову. Вони зверталися до особистого досвіду, масової культури, історії, міфології та образів, які раніше залишалися поза межами офіційного мистецтва. Візуальні мотиви вільно переходили з одного твору в інший, змішувалися й мутували, а мистецтво саме ставало активним учасником суспільних змін.

«Печаль Клеопатри» Арсен Савадов та Георгій Сенченко

«Печаль Клеопатри», Арсен Савадов та Георгій Сенченко, 1987

Одним із символічних творів цього переломного часу справедливо вважається картина Арсена Савадова та Георгія Сенченка «Печаль Клеопатри» (1987). Її поява на виставці «Молодість країни» в Москві викликала нерозуміння й обурення не лише серед прихильників соцреалізму, а й серед представників неофіційного мистецтва. Робота порушувала звичні уявлення про художню пристойність і межі зображуваного. У пустельному, майже апокаліптичному пейзажі постає жінка верхи на тигрі, а на передньому плані лежить повалений постамент — знак руйнування старого світу. У картині поєднуються історичні цитати, алюзії на живопис старих майстрів і сюрреалістичні образи. Це вже не спроба відтворити реальність, а створення власної складної міфології.

Подібна стратегія була спорідненою з ширшими європейськими мистецькими процесами, відомими як Нова хвиля. В Італії її пов’язували з трансавангардом, у Німеччині — з «новими дикими». Після періоду концептуального мистецтва та мінімалізму художники знову звернулися до живопису, але вже без віри в необхідність постійно винаходити щось принципово нове. Натомість вони вільно використовували готові образи з історії мистецтва, реклами, кіно та масової культури. Такий спосіб роботи часто називають бриколажем — створенням нового з уже наявних візуальних елементів.

«Поранений птах», Сергій Панич, 1989

У творах українських художників цього часу відчувається не лише прагнення зруйнувати попередню художню систему, а й інтерес до вразливості людини, її страхів і переживань. У роботах Сергія Панича «Благання» та «Поранений птах» (обидві — 1989) людська постать перетворюється на знак страждання. Ця крихкість присутня й у творах Олега Голосія, де на перший план виходить уже не стільки фізичний біль, скільки страх перед невідомим, тривога та передчуття чогось невідворотного. У картинах «Страта» та «Жовта кімната» (обидві — 1989) Голосій звертається до тем смерті, невідомого й потойбічного, тоді як «Ті, що тікають від грози» (1989) передає відчуття небезпеки й утечі через експресивну, майже неконтрольовану манеру письма.

«Жовта кімната» Олег Голосій

«Жовта кімната», Олег Голосій, 1989

Максим Мамсіков

Максим Мамсіков, Нора, 1993

Поряд із цими тривожними образами виникає інтерес до інших станів свідомості — сну, марення, галюцинацій і зміненої оптики сприйняття. Показовою є робота Голосія «Психоделічна атака блакитних кроликів» (1990), у якій реальність набуває химерних, майже сновидних обрисів. Подібні пошуки можна побачити й у творах Максима Мамсікова та Олександра Гнилицького. Художників цікавить межовий стан між реальним та уявним, можливість вийти за межі звичного сприйняття.

Інший спосіб відсторонитися від нестабільної дійсності пропонувала «Паркомуна» — сквот і мистецька спільнота, що сформувалися в захопленому митцями старому будинку на вулиці Паризької Комуни (нині — Михайлівська) у Києві. Високі стелі, старі меблі, інтер’єри з минулого створювали особливий простір, ніби відокремлений від зовнішнього світу, де панували хаос і безлад. Ця атмосфера відчутна, зокрема, у роботі Іллі Чичкана «Коханки Кирила» (1991), що нагадує елегійні образи початку ХХ століття. У картинах Валерії Трубіної «Morning Glory» (1993) і «Фонтан любові» (1994) виникає схожий настрій — мрійливий, меланхолійний, дещо потойбічний. Важливо, що художни_ці не лише зображували цей світ, а й буквально жили всередині нього: обриси реального помешкання, старі речі та одяг ставали частиною їхньої художньої мови.

«Коханки Кирила» Ілля Чичкан

«Коханки Кирила», Ілля Чичкан, 1991

Валерія Трубіна. Morning glory. 1993

Morning glory, валерія Трубіна, 1993

Водночас наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років змінюється саме розуміння картини. Художники поступово виходять за межі полотна (мистецтвознавець та учасник «Паркомуни» Олександр Соловйов назвав цей процес «розкартинюванням»), переносячи мистецтво в простір site-specific, перформанс і повсякденне життя. Цей перехід виразно проявився у виставці Олега Голосія «Само-стійне мистецтво» (1991): великі живописні полотна, встановлені на спеціальних конструкціях, рухалися залами, перетворюючи живопис водночас на своєрідну інсталяцію та перформанс.

Пошук нових виставкових майданчиків, зумовлений браком відповідних приміщень на початку 1990-х років, чи не найвиразніше втілився в site-specific проєкті — легендарній виставці «Алхімічна капітуляція», що відбулася 1994 року на борту флагмана Військово-морських сил України — корабля «Славутич» — у Севастополі. Кураторка виставки Марта Кузьма, тодішня директорка Центру сучасного мистецтва Сороса в Києві, задіяла весь простір корабля, включно зі службовими приміщеннями та екіпажем. Провокативна й смілива, виставка працювала з темами політичної та соціальної нестабільності перших років української незалежності. Військовий корабель поставав тут як образ державної влади й могутності, але водночас і як метафора хиткості та непевності, в умовах яких формувалася молода держава. Живопис переставав бути єдиною формою художнього висловлювання: важливими ставали сама ситуація, простір і взаємодія між учасни_цями та глядач_ками.

«Алхімічна капітуляція», що відбулася 1994 року

виставка «Алхімічна капітуляція», 1994

Українське мистецтво 1990-х років важко звести до одного стилю чи спільної теми. Це був час співіснування різних художніх стратегій — від звернення до особистих переживань і змінених станів свідомості до гри з історичними цитатами та радянськими символами. Художни_ці випробовували межі мистецтва, виходили за межі картини, експериментували з простором, матеріалами й формами взаємодії з глядачами. Вони шукали нові способи говорити про світ, у якому старі системи вже втратили переконливість, а нові ще тільки формувалися. Це був час не лише пошуку нової художньої мови, а й переосмислення самого поняття мистецтва.

На обкладинці матеріалу - картина «Груповий портрет художників» (Олександр Гнилицький, Олександр Клименко, Олександр Ройтбурд і Вікторія Пархоменко), Микола Трох, 1992.

 

 

 

 

 


ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ