Олексій Аполлонов знаходить героїв для своєї високої моди на вулиці й у метро, а співрозмовників – у всій історії мистецтва. На виставці «Офіс 202», якою відкрився новий простір MB Contemporary Art Gallery, його нові роботи зустрілися з живописом і графікою попередніх років. Разом із галеристом, куратором і режисером Максом Бернадським говоримо про сміливість бути помітним, гумор, який потребує уважного погляду, і вміння вчасно відкласти пензель.
Олексію, висока мода – наша редакційна територія. Як ви на ній опинилися?
Олексій Аполлонов: У художній школі та академії ми весь час малювали оголену натуру. Іноді виникає думка: а чому б її не одягнути? Це я жартую, звичайно. Насправді мене давно цікавить, як люди виглядають. Я навчався в художній школі, і вона була певною територією свободи. Наші дівчата одягалися інакше, ніж у загальноосвітніх школах, вигадували собі вбрання. Дивитися на цю різноманітність було насолодою.
У радянські часи небагато людей могли дозволити собі так виражати індивідуальність. Сьогодні молодій людині складно пояснити, що колись певний одяг міг стати проблемою. А зараз – море дивовижної свободи.
Мене надихає сам факт сміливості: те, що людина створює власний образ і виносить його в публічний простір, нічого не боючись, - Олексій Аполлонов.
Тобто ваш подіум – вулиця й метро?
Олексій Аполлонов: Так, це враження від живих людей, яких ми бачимо щодня.
Ви їх фотографуєте?
Олексій Аполлонов: Мені незручно знімати людей телефоном, якось не виходить. Тому покладаюся на пам’ять.
Максе, а для вас хто ці люди – модники, бунтарі, герої нашого часу?
Макс Бернадський: Образи нового, цифрового покоління. Гаджет дуже сильно впливає на людину, формує її. І зовні вона сама починає трохи нагадувати гаджет. Водночас ці люди хочуть бути яскравими, модними, помітними. Зовнішність визначає їхній статус, стосунки з іншими й зі світом. У цих роботах є й повернення гламуру кінця дев’яностих – початку двотисячних: великі окуляри, навушники, підбори, яскраві кольори. Такий панковий гламур.
Макс Бернадський
Максе, ми зустрічаємося у новому просторі – MB Contemporary Art Gallery. Виставка Олексія була обрана невипадково для відкриття?
Макс Бернадський: Після завершення роботи Mistrika ми шукали нове приміщення. І досі шукаємо простір, де можна буде робити великі концептуальні виставки. А сюди спочатку переїхали наші офіс і запасник.
Нам так сподобалася атмосфера цього місця, що ми подумали: чому б не працювати тут із глядачами? Художники, друзі галереї приходили й теж казали: «Тут класно». На той момент виставка вже була запланована. Для мене важливі домовленості з художниками: дехто чекає пів року й довше, хоча має запрошення від інших інституцій. Ми показуємо передусім прем’єрні роботи, а раніші додаємо, якщо вони допомагають розкрити тему, показати, як формувалася ідея.
А ще я захоплююся творчістю Олексія від початку дев’яностих. Мені подобається і те, що він робить, і те, як: його майстерність, гумор, знання культури, - Макс Бернадський.
Олексій Аполлонов: Я готувався до виставки близько року й ці роботи ніде не показував. Ми домовилися з Максом про тему «Висока мода», або Haute Couture. Але коли я побачив нове приміщення, концепція трохи змінилася. Я показав у майстерні й давніші роботи, які теж раніше не виставлялися. Макс побачив між ними зв’язок. Назва «Офіс 202» мені сподобалася: хотілося зафіксувати відкриття галереї в такому форматі. А «Висока мода» залишається темою, з якою я працюватиму далі.
В експозиції сусдствують панковий гламур та монохромна графіка. Як ви їх подружили?
Олексій Аполлонов: Графіка й живопис не завжди легко співіснують в експозиції: різні матеріали, з’являється скло. Ми могли відмовитися від графіки, але не хотіли жертвувати чимось одним. Спробували поєднати – і побачили, що роботи спілкуються між собою. Монохромна графіка додала щось до кольорового живопису. На перший погляд, це формальне рішення, але в частини цих робіт спільні час і тема. Тому все склалося природно.
Макс Бернадський: У такому поєднанні виникають багатошаровість, напруга, енергія. У кіно це теж працює: з’єднуєш речі, які начебто не поєднуються, і знаходиш внутрішній зв’язок. Важливо те, що залишається між кадрами. Тут – між роботами.
Венеру Мілоську я впізнала. Але маю запитання до її нового образу. Що ви з нею зробили?
Олексій Аполлонов: Іноді я роблю невеликі дерев’яні рельєфи. Зробив Венеру з широкою червоною стрічкою, а потім почав працювати з цим образом далі. Подумав: скільки століть вона працює на популяризацію класичного мистецтва! Треба її нагородити – як у радянські часи нагороджували ударників праці. Потім здалося, що цього замало. Чому Венера обов’язково має бути білою? Зробив її чорною. А в обличчі з’явилася ще одна тема – цифрова: вона потроху перетворюється на смайлик. Тут уже кілька шарів. Думаю, я ще попрацюю із цією історією.
Максе, ви стежите за творчістю Олексія від дев’яностих. Чим він досі вас дивує?
Макс Бернадський: Поєднання гумору з неймовірною майстерністю. Глибоке знання світової культури. І те, як він змінюється. Художник може досить рано знайти вдале рішення, отримати визнання, почати продавати роботи – і далі повторювати себе. А Олексій постійно рухається, ризикує, щось змінює. Маючи такий досвід, він не зупиняється на вже знайденому.
Олексію, з Венерою ви вже розібралися. А кого з художників готові передивлятися безкінечно?
Олексій Аполлонов: Я всеїдний. У шкільні роки захоплювався Сезанном, експресіоністами – вони й досі мені подобаються. У юності я багато працював у такому умовному експресіонізмі. Копіювали Веласкеса – теж захват. Не можу сказати, що люблю лише один напрям: у різних школах є видатні художники.
Після років навчання й копіювання майстрів що сьогодні шукаєте в їхніх роботах?
Олексій Аполлонов: Мистецтво надихає мистецтво. Звичайно, художник відштовхується від повсякденного життя: якщо тобі цікавий сьогоднішній день, ти на нього реагуєш. Але попередні епохи мистецтва – теж ґрунт, на якому ти виростаєш. Мені подобаються різні напрями й періоди. Хочеться додати їх до свого досвіду, щось зробити, використовуючи досвід і сучасних майстрів, і майстрів минулого. Сподіваєшся, що завдяки цьому твоє завтрашнє мистецтво буде ненудним.
Макс Бернадський: Сучасний митець часто працює з актуальною темою, а Олексія цікавить і те, як працюють самі художники. Це своєрідна рефлексія над рефлексією.
Олексія називають «художником для художників», - Макс Бернадський
«Художник для художників» - це привілей чи ризик залишитися незрозумілим?
Олексій Аполлонов: Це не від мене залежить. Думаю, слово «привілей» тут можливе. «Незрозумілий» - теж: навіть серед художників не всі розуміють те, що я роблю.
А вам узагалі хочеться бути зрозумілим?
Олексій Аполлонов: Я взагалі про це не думаю. Якщо тебе цікавить думка великого загалу, ти нічого не зробиш свого. Будеш думати, як сподобатися. Або як не сподобатися – це теж гнітить. Зробити щось навмисно, щоб комусь не сподобалося, іноді навіть важче. Я роблю те, що цікаве мені. Причому хочу, щоб це цікавило мене і сьогодні, і завтра: щоб наступного дня прийти, подивитися й відчути, що все нормально. Але є друзі, яким я довіряю. Їхня думка, їхня оцінка для мене дуже важливі. Без цього теж ніяк.
Як ви розумієте, що картину завершено? Ще один рух пензлем – і можна все зіпсувати.
Олексій Аполлонов: Іноді розумієш, коли вже переписав. А іноді трапляються світлі дні, коли вдається вчасно зупинитися. Щодня в тебе інший стан, нові враження, нові завдання. Ти ще пишеш цю роботу, але вже думаєш про наступну. Нинішня вдала, проте ти дивишся в майбутнє – і здається, що треба її переробити. А переробляти не потрібно. Нехай вона залишається сьогоднішньою. Це складний, неоднозначний процес.
З батьком-художником у вас узагалі був шанс обрати іншу професію?
Олексій Аполлонов: Навряд чи. Батько був художником, усе дитинство було із цим пов’язане. Але він не змушував мене обирати цей шлях. Якби я не сказав, що хочу в художню школу, нічого б не було. А от коли вже сказав, тоді він стежив, щоб я працював і виконував завдання: вирішив – працюй.
Я задоволений, що не мав сумнівів щодо професії. Добре, коли людина з дитинства знає, чим хоче займатися, і не робить зайвих рухів, - Олексій Аполлонов.
А коли ви вперше сказали собі: «Я художник»?
Олексій Аполлонов: Думаю, це розуміння завжди було зі мною. Коли ти серед однодумців – у школі, інституті, після інституту, - усе відбувається природно. Ще в юності для мене це стало зрозумілим, і далі я вже не ставив собі такого запитання.
Ви заздалегідь знаєте, де в роботі буде іронія, чи вона з’являється без попередження?
Олексій Аполлонов: У процесі. Це частина натхнення. Художник має побачити образ. І на побачене ти вже можеш відреагувати з гумором або з певною часткою драматизму. У моїх роботах гумор непрямий. Треба придивитися, щоб побачити прихований сенс – паралельний, подвійний, потрійний. Це не жарт заради жарту.
Ми говоримо про живопис, кіно, моду. А де для вас узагалі починається мистецтво?
Макс Бернадський: У будь-якій діяльності, коли ти знаходиш у ній щось цікаве, нове, привабливе. Коли вона перестає бути рутиною. Ми місяцями готували цю виставку, але деякі важливі експозиційні рішення виникли тільки напередодні відкриття. Саме досвід дає таку свободу: ти вмієш зробити добре й водночас відкритий до унікальності цього моменту. Нічого не було – ти щось створив, і воно починає працювати, впливати, давати енергію.
Олексій Аполлонов: Мистецтво бачити. У тебе є погляд, яким ти бачиш, і здатність для себе визначити: ось це – мистецтво. Це теж робота над собою.
Олексію, навіщо ви малюєте?
Олексій Аполлонов: Важко сказати. Я й сам не знаю. Якось завівся з дитинства – і все малюю, малюю, малюю. Можна відповісти пафосно, але якщо чесно… Професія? Звичайно, це робота, іноді важка. Але це і твоє задоволення, і твоє життя, і твоя драма, і твоя комедія. Усе твоє. Ти із цим живеш. Це як дихання. Навіть коли відпочиваєш, усе одно бачиш образи: пейзажу, людини, інтер’єру. Можливо, це ще неактивоване сприйняття реальності, а коли заходиш у майстерню – воно активується. Відбираєш щось із почутого, побаченого. Складаються пазли, і потім із цих щоденних відчуттів виростає виставка.
Художник не може існувати без захоплення світом, який крутиться навколо нього. Або він крутиться разом із цим світом, - Олексій Аполлонов.
Вам малювати – як дихати. А нам навіщо на це дивитися?
Олексій Аполлонов: Люди шукають паралельні світи. Їм недостатньо того, у якому вони живуть. Я маю на увазі все мистецтво, не лише образотворче. Воно робить життя смачнішим. І розумнішим. Творчі люди створюють ці світи, а ті, кому цікаво, за ними спостерігають. Уявіть собі життя взагалі без мистецтва… От бачите, це неможливо.
