Наприкінці серпня, попри масовані обстріли столиці, відбулася прем’єра вистави «Одіссея. Меотида» – спільного проєкту 1-го корпусу НГУ «Азов», Театру Франка і режисера Івана Уривського. Постановка створена за п’єсою військовослужбовця та драматурга Олексія Доричевського. В основі вистави – античний міф, переосмислений крізь досвід сучасної війни та історії оборонців Маріуполя.
Даніїл Мірешкін, актор, військовослужбовець 1-го корпусу НГУ «Азов», який виконує роль Одіссея, та Марія Рудинська, акторка Театру Франка, яка грає Пенелопу зустрілися у форматі інтерв'ю Actors on Actors, щоб поговорити про власні питання до тексту та героїв, труднощі репетиційного процесу, досвід війни, віру та повернення.
Марія: Для тебе «Одіссей» у виставі – герой?
Даніїл: Ми під час репетицій дійшли до того, що всі чотири персонажі-військові – це насправді історія служби однієї людини у війську, але в різний термін. Я згадую себе у 2022-2023 роках, коли нас готували. Я був такий наївний, натхненний. Ми їхали на Запорізький напрямок, я очікував, що через рік ми будемо в Криму. Пізніше була сержантська робота, з кращим розумінням ситуації та неймовірною любов’ю до побратимів. Нa Одіссеї лежить тягар відповідальності. Дуже багато військових зараз через це проходять. Чи це героїзм? Сьогодні це необхідність.
«Пенелопа» в класичному сприйнятті – це образ жінки, яка постійно очікує. У нашій сучасності образ жінки, яка чекає чоловіка-військового, полоненого або зниклого безвісти, – це дія, бо за полонених борються. Як ти втілюєш це у своїй ролі? Як це відчувається і проживається?
Марія: Я не скажу, що стараюся відтворити сучасність. Хоча історія давня, вона вічна, адже в усі часи були війни. І чекають приблизно завжди однаково. Ми показуємо внутрішній світ Пенелопи, те, що з нею відбувається.
Це справді складно – бути одній з дитиною, а деяким – із кількома дітьми. Вони беруть на себе всю відповідальність за те, що відбувається вдома та живуть з цією жахливою тривогою за свого чоловіка. Я дивилася багато інтерв’ю, відео з жінками, які чекають або не дочекалися, або стоять кожного тижня ось тут, на Майдані. І я зупинялася і слухала те, що вони говорять у мікрофони. Для мене очікування – це і є певна дія. Це дике випробування – зберегти впевненість і відчуття сім’ї, щоб було куди повертатися.
Даніїл: Мені здається, що і наша вистава про це. Про те, що воїн проходить свій шлях випробувань та виснаження. І тил теж проходить свій шлях. Ці дві історії паралельні: не існує тилу без фронту, як і фронту без тилу. Важливо розуміти це і триматися один за одного. Одіссей витримав усе завдяки бажанню повернутися.
Марія: …І надії, що на нього чекають. А Пенелопа трималася на тому, що вірила в його повернення.
Всі знають цю історію як зустріч Одіссея з Циклопом, сиренами, прокляттям Посейдона і так далі. З якими чудовиськами зустрічається твій Одіссей у виставі?
Даніїл: У нaс свої чудовиськa і випробувaння. Насправді мені важко проживати репетиційний процес і я не можу сказати, що добре себе почуваю в цивільному житті. Нещодавно я подивився інтерв’ю Олега Щербини, актора, який ще в АТО воював, і він як оголений нерв. У мене це проявляється в меншій мірі, але теж дуже знайомо. Мені постійно треба себе глушити та заспокоювати, бо багато питань мене тригерять.
Ми говорили про це з Іваном Уривським, про те, що для когось це вистава, а для мене — це життя. Я не можу до цього ставитися інакше. У мене було два побратими, історії яких сильно перегукуються з сюжетом. Один із них – мій друг Тарік. Він першим загинув у Серебрянському лісництві, коли ми туди зайшли. Я був у нього на похованні. І для його мами ми і досі ще побратими зі взводу – це можливість доторкнутися до cинa, щось дізнатися про нього. Але це дуже важко проживається, бо ніби ніякої провини немає, але відповідальність перед його близькими і матір’ю – вона тисне. І тобі складно з нею знаходитися поруч, тому що він помер, а ти живий. Тому найбільші випробування для мене в цій виставі – впоратися з цим досвідом і отримати достатньо простору для того, щоб втілити його у роботі.
Тепер питання до тебе. Пенелопа – втілення образу дружини військового. Чи відчуваєш ти відповідальність перед цими жінками за те, як вони сприйматимуть історію?
Марія: Так, отримавши роль у виставі, я відчула відповідальність. Зараз люди не завжди хочуть дивитися про війну, а інколи навпаки прагнуть «втекти» від теми. І я думала, як зробити так, щоб вони захотіли побачити цю історію Одіссея та підрозділу «Азов», що пройшов власні випробування. А також над тим, як правдиво передати те, що відчувають близькі військових.
Не знаю, чи в мене вийде, але, мені здається, жінка в будь-якому випадку завжди розуміє жінку. Тому сподіваюся, що все складеться.
Даніїл: Ми часто проживаємо травматичні події всередині себе, але насправді коли ти ділишся цим із кимось – стає легше.
Марія: Так, коли ти промовляєш це вголос. І я сподіваюся, що люди часто йдуть у театр за певною терапією для себе, можуть привласнити собі побачену історію та накласти на власний досвід. І що це може полегшити їх біль.
Даніїл: Дати розуміння, що ти в цьому не самотня або не самотній.
Марія: Так хочеться просто обійняти кожного і кожну, хто це проходить. Особливо важко, коли ці жінки бачать, як інші живуть умовно щасливе життя, а вони мають проходити таке пекло. І ця несправедливість вона постійно є всюди, і хочеться хоч трохи полегшити біль.
Я ніколи не хотіла нікого вражати. Я розумію одне: якщо я буду чесна із собою і зроблю все для цієї ролі – має все скластися.
Маю до тебе питання. Одіссей у виставі любить через певну дію, через повернення додому. Як любиш ти в житті, у цивільному? Що у вас спільного?
Даніїл: Це дуже об’ємна для мене історія. Про повернення до свого, до того, що ти любиш, до себе самого, повернення територій.
Я народився в Костянтинівці. Це місто, яке наразі віджимають у нас росіяни. Школу я закінчував у Криму, я там довго прожив. Потім був процес усвідомлення своєї ідентичності, бо нам же її стирали. Я все життя спілкувався російською мовою – до тридцяти одного року. Повернення до своєї культури та цінностей – це теж про любов. Повернення нашої історії, наших героїв…Я сам проходжу цей шлях, бо я перейшов на українську мову. Я очікую все ж таки рано чи пізно опинитися знову в Криму. Тому наша вистава перегукується з моїм особистим досвідом.
A як тобі зсередини робота над «Одіссеєю»? Які сцени для тебе є визначними, особливими?
Марія: Для мене кожна сцена важлива. Особливо монолог Пенелопи, звернення до Афіни, до Одіссея. І сцена з Менелаєм. Це піковий її момент у виставі, де вона сама собі ставить питання: чи готова вона боротися далі, чи готова чекати?
Пенелопа хоче відповідей, розуміння, що їй робити, бо її життя внутрішньо поставлене на паузу. Вона ні про що не може думати. Вона сама про це говорить: неможливо планувати. А ми всі любимо планувати майбутнє. Ми маємо розуміти, що буде наступного тижня, куди ми поїдемо, з ким ми зустрінемося.
Даніїл: Мені здається, що ця сцена у тебе дуже сильно перегукується з нашими очікуваннями на початку війни. Ми тоді вірили, що це швидко закінчиться. Але твоя героїня в цей момент ніби приймає і свою силу, і те, що не буде швидких рішень.
Чи є щось таке, що ця вистава відкрила для тебе, чи вона якось тебе змінила?
Марія: Мене кожна робота виховує. Але саме ця вистава і робота з тобою навчили мене бути уважною в спілкуванні. Я ще не працювала разом із людиною, яка має такий досвід, як ти. Зустріч із тобою, знайомство і ця робота — це для мене відповідь на питання, яким я задавалась: що буде, коли військові повернуться? Як ми будемо комунікувати? У мене проблема з тим, чого не варто казати. Я не зaвжди це усвідомлюю в моменті.
Даніїл: У мене взагалі теж. Ще й через те, що багато моментів мене тригерять. Був один випадок під час репетицій, коли я просто зрозумів, що не можу себе опанувати, що втрачаю контроль. Тоді я пішов, подихав, умився. Потім повернувся і зрозумів, що мені щось треба з цим робити. І це теж для мене про досвід повернення.
Я прийшов до того, що не варто тримати це в собі, затискати, терпіти, треба знайти правильну комунікацію. І я зараз вчуся і пробую робити це легше, раніше, простіше. Це дуже складний для мене процес.
Марія: А яка для тебе сцена найдорожча в цій виставі, до якої ти йдеш і яку ти прямо хочеш зіграти?
Даніїл: Напевно, це зустріч з мамою. Це про визнання своєї слабкості, а також про почуття провини, яке веде Одіссея і яке відчувають більшість військових, принаймні з мого оточення. Скільки б ти не робив, усе одно будеш недостатнім у своїх очах, бо хтось робить більше. Але ти не контролюєш цей світ, і це необхідно прийняти.
А ти віриш, що ми повернемо наші території?
Марія: Періодично в мене віра зникає. Я сама з міста, яке зараз окуповане, — з Енергодара. І в мене було багато претензій до цього міста. Щось мені там не подобалося, щось я хотіла там змінити. Але в один момент тобі стає дико образливо і боляче, що у тебе відібрали можливість туди повернутися. Це місто почало мені снитися. І я подумала про те, що в мене дійсно є віра, що ми його повернемо. Що я знову прийду до свого будинку, у школу, де я вчилася, я пройдусь по цих вулицях. Там теж дуже багато сталося прекрасних моментів у моєму житті.
Даніїл: Мені здається, що важливо говорити про наші окуповані міста, про Крим, про дитинство, щоб у наших дітей залишалася прив’язка до цього.
Марія: Як тільки я побачила, що наш з Сашею (Олексaндром Рудинським, — прим. ред.), син розуміє, що відбувається, — я все розказала. Про війну, про те, що мамине місто забрали, а татове місто обстрілюють — був період, коли Миколаїв дуже сильно атакували. Я називаю все своїми іменами. У такі часи нашим дітям випало жити, було б дивно приховувати від них цю інформацію.
Даніїл: Ми багато говорили про тему повернення. Мені б дуже хотілося, щоб глядач вийшов з нашої вистави з питанням про те, як нам досягти цього. У різних сенсах, у різних значеннях. Як кожен і кожна на своєму місці, у своїй діяльності може посприяти цьому поверненню.
