У часи, коли реальність щодня нагадує про власну крихкість, особливо гостро відчувається потреба в речах, які переживають час. Поезія – одна з них. Вона не дає готових відповідей, але допомагає точніше почути себе.
Шоу «САМ» народилося на перетині театру, музики та української лірики й стало спробою повернути поезії її первісну силу – бути прожитою, а не лише прочитаною.
У розмові з автором ідеї та виконавцем головної ролі – актором Віталієм Ажновим та артдиректоркою шоу – fashion-фотографкою Сонею Плакидюк говоримо про творчість без страху, магію сцени, дружбу, що витримує робочі суперечки, та про мистецтво як форму присутності тут і зараз.
Жакет з оксамиту; льняна блуза, оздоблена камінням; бант з органзи; все - Tetiana Ovsiichuk; прикраси Kochut Jewerly
У релізі до шоу є фраза, яка мене зачепила. Ви говорите про людей, які наважуються говорити й творити сміливіше, ніж будь-коли, перебуваючи в умовах, коли завтра може не бути. І я подумала: якби ви знали, що завтра не настане, що б хотіли встигнути зробити сьогодні?
Віталій Ажнов: Мені важливо своєю роботою підтримувати людей. Надихати. Давати їм сили. Мабуть, саме з цього відчуття народилося і це шоу. Тому мені подобається фраза, яка звучить у виставі: так, ми помремо, але не помруть наші мрії і думки. Можливо, саме тому зараз хочеться максимально бути корисним... І якщо завтра не настане, я б погодився стати донором, щоб врятувати чиєсь життя.
Соня Плакидюк: А я вже, мабуть, просто доросла жінка (сміється). Тому моя відповідь набагато простіша. Я б хотіла ще раз сказати всім людям, яких люблю, що я їх люблю. Наварити свого смачнющого борщу і запросити всіх любих серцю до столу.
Борщ?
Соня Плакидюк: Ага! Трошки славлюся своїм смачним борщем серед друзів та колишніх (сміється). По-друге, ми всі зараз живемо в стані, коли завтра справді може не настати щодня. І чим довше живеш із цим усвідомленням, тим більше розумієш: життя потрібно не просто проживати як долю. Я зараз не про те, щоб встигнути все на світi: всіх обігнати, всього досягти, заповнити оцей «чеклист успішної людини». А про те, аби нарешті знайти час на насолоду пройтися містом, послухати улюблену музику, дочитати книжку зі стосу біля ліжка, словом, якісь дуже прості і маленькі радощі. Та взагалі щоб запитати самого себе, а що приносить тобі радість?
Мені здається, велике мистецтво – проживати життя не лише з користю, а й із насолодою.
Бо я переконана – воно дане нам не тільки для досвіду, але й для радості. І борщ у цій історії – це гедоністичний прояв насолоди до життя і любові до рідних людей.
Якщо продовжити цю думку, то де між користю та насолодою знаходиться «САМ»?
Соня Плакидюк: Ми старалися знайти цей баланс. І не впасти в моралізаторство. Насолода теж буває корисною. Іноді кориснішою за будь- які правильні слова.
Віталій Ажнов: Проведу паралель. Коли народжувалася сама ідея шоу, і з’явилося перше розуміння того, яким воно може бути, для мене найважливішим став збір команди. І тут я дуже швидко зрозумів: поруч мають бути люди, які близькі мені не лише професійно, а й ціннісно – тобто щоб наша співпраця принесла і користь, і насолоду.
І мені було страшно звертатися до Соні. Бо я прекрасно розумів її рівень професіоналізму та досвід. Те саме стосувалося Дарії Слободяник, Тані Овсійчук та Максима Свеця.
Соня Плакидюк: У нього був такий переляканий голос, коли він запропонував співпрацю, що я не одразу зрозуміла, хто це дзвонить... (Усміхається.)
Віталій Ажнов: Тому що для мене це була дуже важлива розмова!
Соня Плакидюк: Але мене вразила та підкупила його рішучість! Знаєте, як часто буває: людина п’ять років виношує ідею, десять років її обговорює, а потім ще три роки готується почати... це я зараз про себе, до речі – обожнюю прокрастинувати (сміється) . А тут усе сталося так швидко!
Віталік якось в гарному сенсі дуже по-чоловічому взяв і просто активно почав діяти. Без зайвої рефлексії та паралічу від відповідальності.
Чи були у шоу референси – візуальні чи драматургійні? Чи існують проєкти, на які ви орієнтувалися?
Віталій Ажнов: Коли з’явилася ідея шоу, ми почали шукати аналоги. Чи існує подібний формат? Не літературний вечір чи концерт, а шоу, де поєднуються поезія, музика, театр. І майже нічого не знайшли. Так, є приклади, коли відомі актори читають поезію...Наприклад, Олівія Колман чи Бенедикт Камбербетч. Є багато інших прекрасних прикладів роботи з текстом. Але це все-таки інша форма. Не було готового шаблону, на який можна спертися. І це одночасно захоплювало й лякало.
Бо коли немає аналогів, ти весь час рухаєшся навпомацки. Не можеш сказати: «Ось це вже працювало, значить спрацює і в нас». У нас не було такої можливості.
Поезія сама по собі ризикована територія...
Соня Плакидюк: Сто відсотків! І я це кажу як людина, яка любить поезію. Її дуже легко зіпсувати і скотитися в щось вельми патетичне. Достатньо неправильної інтонації чи надмірної театральності, що не пасує моменту – і все руйнується. Знаєте, є такий тип людей, які читають поезію так, ніби кожне слово зараз має врятувати світ (сміється).
Що ти маєш на увазі?
Соня Плакидюк: Коли люди починають демонструвати поезію замість того, щоб її проживати. Виникає оце відчуття шкільної урочистої лінійки. Або церемонії в РАЦСі. Коли кожне слово вимовляється з таким значенням, що стає трохи ніяково. А хороша поезія цього не потребує. Вона потребує харизми і вміння тонко відчувати момент доречності.
Віталій Ажнов: Для мене було принципово важливо не перетворити поезію на музейний експонат. Не сказати глядачу: «Зараз ви будете слухати щось дуже важливе». Мені хотілося, щоб вона залишалася живою. Щоб люди впізнавали в ній себе. І щоб вона не лякала.
В нас є дивна проблема з поезією.
Багато людей переконані, що вони не люблять поезію. А потім виявляється, що вони ніколи не зустрічалися з нею по-справжньому...
Це наслідок школи?
Соня Плакидюк: Майже впевнена, що так. У школі я була слухняною дитиною. Їздила на олімпіади з української літератури. Але мені здається, що ми втратили багато прекрасних авторів через спосіб, у який нас із ними знайомили.
Віталій Ажнов: Совєтська система освіти не давала можливості закохатися в літературу. Вона давала автора, біографію та один обов’язковий текст вивчити напам’ять. Ніхто не питав, який вірш тобі відгукується. Ніхто не пропонував вибір. Не було можливості знайти свого автора. Через це багато людей виросли з переконанням, що поезія – це щось складне і нудне. Що потрібно правильно зрозуміти. А мені здається, що поезію взагалі не потрібно розуміти. Її потрібно відчувати.
Тобто головне завдання шоу – не пояснити поезію?
Віталій Ажнов: Я не хочу нічого пояснювати. Хочу, щоб людина вийшла після вистави і захотіла відкрити книжку. Їй стало цікаво: «А хто такий Володимир Свідзінський?» «А що ще писав Михайло Драй-Хмара?» «А я взагалі знаю цих авторів?» Оце для мене найбільша перемога.
Соня Плакидюк: Якщо після вистави людина захоче продовжити цю розмову самостійно – значить, усе було не дарма.
Хто з авторів став для вас найбільшим відкриттям під час роботи над шоу? Чи був хтось, кого ви ніби відкрили для себе заново?
Віталій Ажнов: Гео Шкурупій. Мені подобається, як він працює з контрастами, легко переходить із одного стану в інший. У нього є якась внутрішня сміливість, яка і сьогодні звучить дуже сучасно. А ще Валеріан Поліщук. Його тексти мене вразили – дуже сценічні, майже готові монологи. Їх не хочеться просто читати – їх хочеться проживати.
Соня Плакидюк: Для мене обидва ці імена стали відкриттям. Попри всі мої олімпіади з української літератури та щиру любов до читання.
Наскільки великою була селекція текстів?
Віталій Ажнов: Дуже великою. Спочатку я взагалі рухався від Котляревського та Сковороди до Розстріляного відродження. Хотілося пройти певний шлях української поезії. Але швидко стало зрозуміло, що ми не можемо просто зібрати красиву добірку текстів. Нам потрібні історія, драматургія. Тому що людина приходить не на лекцію з літератури, а прожити досвід.
Тобто від самого початку це не мав бути вечір улюблених віршів?
Віталій Ажнов: Ні. Хоча, спокуса була величезна (усміхається).
Хотілося взяти тексти, які всі знають. Такі собі поетичні хіти. Але тоді ми б почали догоджати аудиторії. А хотілося іншого – створити історію, яка рухається та розвивається, проходить через різні стани.
Соня Плакидюк: І це, до речі, одна з моїх улюблених речей у шоу. Тому що тут немає принципу: «О, цей вірш усі знають, давайте його поставимо». Вистава складається з чотирьох великих блоків. Вони відрізняються і драматургічно, і візуально.
Жакет з вовни та шовку, блуза з шовку, брюки з вовни, все - Tetiana Ovsiichuk; прикраси - Kochut Jewerly
Були автори, яких хотілося включити, але не вдалося?
Віталій Ажнов: Їх було багато – Сергій Жадан, Катерина Калитко, Дмитро Лазуткін. І багато інших сучасних авторів. Взагалі, хотілося шоу насичити поетичними хітами, які добре відомі людям. Але, з рештою, ми вирішили не догоджати аудиторії, а зробити з віршів драматургію.
Був і практичний момент – ми свідомо працювали переважно з текстами, які вже стали частиною культурної спадщини. Щоб уникнути додаткових юридичних процесів. В тім, шоу починається з вірша Іздрика. Він мій земляк. І у мене до речі є скріншот, з його особистим дозволом на використання його вірша.
Соня, ми багато говоримо про сенси, але в цій виставі не менш важливою є візуальна складова. Який момент тобі особливо дорогий?
Соня Плакидюк: У фіналі є сцена, де герой нібито приходить на власний похорон: ошатне чорне вбрання, парасоля – все як годіться, і в певний момент через поєднання точкового світла, диму й декору на костюмі здається, що герой вибухає маленькими сонячними зайчиками і буквально розчиняється у світлі, перетворюється на світанок... в поєднанні зі словами про те, що «я умру, але вмерти не зможуть мої мрії-думки» цей момент завжди торкає мене до сліз. Ще на репетиції, коли ми шукали світлові рішення, саме ця сцена змусила всіх присутніх захоплено скрикнути (голосніше за всіх верещала, звісно, я) і я завжди бачу, як навіть той, хто сидів усе шоу без телефону в руках, не витримує і починає знімати цей момент розчинення у світлі. Я вірю, що кожен із нас рано чи пізно перетвориться на новий світанок, тому ця сцена для мене надзвичайно щемка і філософська. Але точно не єдиний! Обожнюю сцену з побаченням, де Віталіка в білому костюмі пестять промінчики світла під стукіт серця. І палаючий ляльковий будинок! Я можу дати про це окреме інтерв’ю! (Сміється.)
Соня, у тебе був досвід театральної художниці-постановниці?
Соня Плакидюк: Коли Віталік запросив мене в проєкт арт-диркторкою шоу, я вирішила, що на мої плечі ляже контроль візуальної стратегії афіші, промоматеріалів, ну максимум – якісь творчі рішення для супутніх знімань. Проте вже на першій репетиції з’ясувалось, що театральний арт- директор це по суті художник-постановник і мені потрібно практично додумати сценографію, поставити разом із режисером світло і ше багато цікавих речей, яких я ніколи не робила. тут не зайвим буде нагадати, що взагалі-то за освітою я магістр електрокібернетики (сміється), тому дякувати Богу Таня Овсійчук провела для мене неймовірно насичений експрес-курс театрального виробництва. Я про таке не могла і мріяти!
Віталій Ажнов: Дуже символічно, що за рік до шоу ми стояли на тому самому балконі в Origin Stage після концерту Phil It. Я дивився на сцену і казав Соні: «У мене є мрія. Я хочу зробити поетичне шоу».
Соня Плакидюк: «То роби», - відповіла я, і додала: «Якщо що, я готова бути артдиректоркою» (сміється). Не думала, що все станеться так швидко!
Ви давно дружите. Дружба допомагала в роботі над шо чи заважала?
Віталій Ажнов: Були моменти напруги та стресу. Бо я буваю пихатим, токсичним, одним словом, таким яким я і собі мало подобаюсь. І тут на виручку приходила дипломатичність Соні.
Соня Плакидюк: Дружба працює лише тоді, коли є взаємна повага.
Між нами була домовленість: якщо хтось із нас пропонує ідею – ми її обговорюємо. Банимо її, не тому, що хтось хоче самоствердитися, а лише тому, що хочемо зробити проєкт кращим. Тому ніхто не токсичить, але і не ображається.
Але були моменти, коли хотілося когось прибити?
Соня Плакидюк: Відповім дипломатично: прибити – ні. Бо все, що починається гнівом – закінчується соромом. Це мене колись один мудрий мужчина пояснив (усміхається). Чого дійсно іноді хотілося – щоб доба мала сорок вісім годин. Бо що ближче до прем’єри, починаєш бачити більше речей, які ще можна покращити... Виникає дуже очікуваний страх. А раптом ми помилилися?
Віталій Ажнов: Раптом ми настільки занурилися в процес, що втратили відчуття реальності? Бо коли ти працюєш над проєктом кілька місяців поспіль, починаєш дивитися на нього зовсім інакше – зсередини.
Соня Плакидюк: Я називала це «ризиком внутрішнього захоплення». Коли вся команда закохана у свою роботу, і перестає бачити її об’єктивно.
Віталій Ажнов: Тому момент першої зустрічі з глядачем був дуже хвилюючим.
Як перше побачення?
Віталій Ажнов: Саме так! Ми визначили, що запрошуємо людей на поетичне побачення. Бо ніколи не знаєш, як воно завершиться. Сподобаєшся ти людині чи ні? Чи знайдете ви спільну мову? Чи виникне між вами довіра?
Соня Плакидюк: І тут було ще складніше. Тому що люди не знали, на що йдуть. Коли ти купуєш квиток на виставу відомого режисера, у тебе вже є певні очікування. Коли йдеш на концерт улюбленого артиста – теж. А тут люди бачили слова «поетичне шоу» і не дуже розуміли, що це означає.
Віталій Ажнов: І мене це одночасно лякало й захоплювало.
Соня Плакидюк: А потім сталося найпрекрасніше. Ми почули абсолютну тишу перед початком. Весь зал буквально затамував подих!
Віталій Ажнов: Та-а-ак. Перші хвилини вистави. Я виходжу на сцену. Починаю говорити. І раптом розумію, що в залі повна тиша – ні телефонів, ні шарудіння, ні кашлю. Немає цього звичного театрального шуму. Є лише абсолютнв увага. І в той момент я подумав: або все дуже добре, або все дуже погано.
Соня Плакидюк: (Сміється.) Але я стояла на балконі і бачила – поки все добре!
Віталій Ажнов: І у фіналі – оплески. Не з ввічливості. Це було відчуття справжнього контакту! Я тоді нарешті вперше за час репетицій дозволив собі видихнути (усміхається).
Ви обоє говорите про поезію як про щось живе. Останніми роками вона справді переживає нове народження. Ви це теж відчуваєте?
Соня Плакидюк: Швидше отримала нове дихання. І, як би дивно це не звучало, війна в цьому теж зіграла свою роль.
Я пам’ятаю перші місяці повномасштабного вторгнення. Майже кожен мій ранок починався зі збірки Ліни Костенко.
Читала її вірші щоранку (по одному – на день, неквапливо) і відчувала, як вони повертають мені відчуття нормального життя. Не виживання, не очіквання страти, а життя. Це важко пояснити. Ти живеш у реальності, де все летить шкереберть і раптом страх не досягти успіхів у своїй справі змінюється банальним і неосяжним страхом втратити своє життя під паралізуючий акомпанемент повітряної тривоги. І раптом знаходиш кілька рядків, які повертають тебе до себе. Нагадують, що існує щось більше за страх і за смерть.
Віталій Ажнов: Саме тому ми зараз бачимо такий інтерес до театру та літератури. До мистецтва загалом. Люди шукають не лише інформацію. Вони шукають досвід та можливість відчути щось справжнє.
Соня Плакидюк: І ще дуже важливо – прожити це разом із кимось. Думаю, люди втомилися від самотнього споживання контенту. Ми можемо безкінечно гортати стрічки. Але це не створює відчуття присутності. А театр та поезія створює.
До речі, про читання. Яка книга зараз лежить біля ліжка?
Віталій Ажнов: У мене – сценарій «САМ». Це сорок три вірші з ремарками, позначками, мізансценами. Останнім часом я читаю хаотично. Беру одну книжку, потім іншу, а потім повертаюся до першої... У мене є навіть окремий ритуал. Приходжу додому, сідаю на пуф у коридорі і просто відкриваю те, що в цей момент хочеться відкрити.
Соня Плакидюк: В мене лежать «Благоволительки» Джонатана Літтела і щось корисне на кшталт як припинити прокрастинацію - постійно намагаюсь себе покращити, це щось нервове мабуть (сміється). Але чесно кажучи, зосередитись на читанні стає дедалі складніше.
Раніше читати було простіше?
Соня Плакидюк: Я більше витрачала часу на дорогу. Постійно їздила через усе місто – спочатку до школи, потім до університету. І ці години в транспорті автоматично ставали часом для читання. Соцмереж не існувало. Смартфонів теж. Отже, ти відкривав книжку і читав. Зараз доводиться свідомо створювати для цього простір, обставини, шукати час, відкладати телефон в решті решт!
Яка книжка найбільше вплинула на вас як на особистість?
Віталій Ажнов: «Мартін Іден» Джека Лондона. Я читав його в «правильний» момент життя. І мене вразив шлях героя. Його одержимість та віра в себе. Багато речей із цієї книжки залишилися зі мною назавжди.
Соня Плакидюк: Я досить рано прочитала «Хрещеного батька» Маріо Пьюзо. Мене заворожувала мудрість, з якою там побудовані людські стосунки, і майже математична механіка влади. Влада як уміння слухати, памʼятати, розуміти мотиви людей, не принижувати їх без необхідності, створювати звʼязки і знати ціну власного слова. Я перечитувала його в різному віці. І щоразу знаходила там щось нове.
Почали з поезії, а прийшли до «Хрещеного батька»...
Соня Плакидюк: Насправді це не так уже й далеко одне від одного. І хороша поезія, і хороша проза завжди говорять про людину. Просто різними формами у дещо різний спосіб.
Наша розмова вийшла трохи декадентською. І в якийсь момент я згадала фільм «Лобстер». За сюжетом, людина, яка не знаходить собі пару, має обрати тварину, на яку перетвориться. На місці героїв, ви б ким обрали стати?
Соня Плакидюк: Лисичкою. Кричала б зараз десь у Лондоні під вікнами сплячих людей (сміється). Лисиці красиві, хитрі, самодостатні, трохи дикі і водночас дуже елегантні. Я б шастала в образі лондонською лисицею по ночам з Ковент- Гарден. І ні перед ким не звітувала (сміється).
Віталій Ажнов: А я б хотів літати. Тому, мабуть, став би соколом.
Соня Плакидюк: Прекрасно. Ти літаєш над лісом. Я бігаю Лондоном. У нас уже майже готовий сюжет.
Віталій Ажнов: Звучить як початок нового поетичного шоу. Соня Плакидюк: Або дуже дивної казки (сміється).
Віталік, на твою думку, який з 43 віршів шоу «САМ» найточніше описує Соню?
Віталій Ажнов: «...Мила, Дай мені відкусити шматочок твоєї заголеної руки!..» - це рядок з «Я (Я – жертва погасаючого світу)» поезії Михайля Семенка.
Соня, а тим можеш обрати рядки, щоб описати Віталіка?
Соня Плакидюк: «Я – жертва погасаючого світу. Я – поранений звір. Можливо, що прибув на аероліті І кинув довкола зневажливий зір...», - насправді, це початок цього вірша (усміхається).
Фото: Соня Плакидюк
Костюми, стиль: Тетяна Овсійчук
Прикраси: Kochut Jewerly
Грумінг: Дарія Жадан
Сет-дизайн: Daniel Hoffman
