Крафт для Крістіни Бобкової – не спосіб прикрасити готову річ і не буквальне цитування традиції. Дизайнерка працює з ремісничими техніками як із матеріалом для власних ідей: шукає їх у музеях, подорожах та антикварних крамницях, а потім змінює відповідно до задуму. Для виставки Behind the Craft Бобкова представила речі, створені з використанням техніки «бабусиного килима», а також прикраси з гарячого видування скла.
З дизайнеркою говоримо про те, чому ремесло має залишатися живим, як традиційні техніки набувають нового звучання у BOBKOVA та чому спочатку завжди виникає ідея, а вже потім – пошук майстра і способу її реалізації.
На виставці Art & Craft представлені одразу кілька ваших речей. Зокрема, вироби, створені з використанням техніки «бабусиного килима», а також прикраси з гарячого видування скла. Як ви познайомилися з цими техніками?
Техніку «бабусиного килима» ми використовуємо ще з 2021 року. Під час пандемії я поїхала у Верховину – у мене був такий тур Карпатами. Я відвідувала різні фабрики, музеї, дивилася, як виготовляють речі, багато спостерігала. Мені дуже сподобалася ця техніка, тому що це sustainable-підхід. Ми переосмислили її для BOBKOVA: беремо текстильні залишки, нарізаємо їх на стрічки, а потім плетемо з них речі. Це можуть бути сукні, топи, накидки, аксесуари – фактично все, що завгодно.
У кожній колекції ми інтерпретуємо цю техніку по-новому. Додаємо шовкові стрічки, шнури, якісь інші елементи, тому щоразу вона виглядає інакше. Ця техніка живе разом із кожною новою колекцією. Це ручна робота, тому створення кожної речі займає багато часу: матеріал потрібно розрізати, підготувати, а потім усе сплести. Але саме ручна робота зараз дуже цінується – і в Україні, і в Європі.
А як у вашій роботі з'явилося видування скла?
Ми працюємо з українською майстринею Оксаною Коклонською , яка займається гарячим видуванням скла. І тут мені теж було важливо внести щось своє. Спочатку майстриня робила просто гладенькі намистини – рожеві, червоні. А я запропонувала додати скляну крихту. До того ж це теж певною мірою sustainable-підхід: ми можемо брати намистини, які тріснули або були невдалими, переробляти їх на крихту і використовувати знову. У результаті намистина вже не ідеально кругла. Вона має різні вм'ятини, фактуру, нерівності. Кожна виходить окремою і неповторною. Остання колекція якраз була про неідеальність – про те, що ми можемо бути такими, якими є. Не відретушованими, не ідеальними, а справжніми. Тому і намистина в нас має такий характер – трохи нерівний, необроблений, живий.
Чому саме ремісничі техніки стали частиною візуальної мови BOBKOVA?
Я б не сказала, що ми працюємо тільки з цими двома напрямами. Ми завжди звертаємося до українських ремесел. У різних колекціях у нас була кераміка, порцеляна, ручна робота майстрів. Наприклад, ми робили з порцеляни мальви з позолотою.
«Бабусин килим» - це техніка, до якої ми можемо повертатися через рік чи два, робити колаборації, переосмислювати її. Вона щоразу виглядає по-новому.
Мені взагалі цікаво розширювати мову бренду через ремесла. Ми використовуємо українські техніки, але не хочемо просто відтворювати те, що вже існує.
Чи був якийсь конкретний предмет або момент, який став початком цього інтересу?
Я не можу сказати, що був один конкретний момент. Я постійно ходжу музеями, антикварними та вінтажними ринками, виставками, багато подорожую. Можу побачити щось у музеї в іншій країні — якусь деталь, предмет, техніку – і це залишиться в голові. А потім через якийсь час воно може проявитися в колекції. Наприклад, одного разу я потрапила на велику виставку в Торонто, присвячену історії татуювання у світі. Це мене дуже зачепило, і згодом ця тема відобразилася в одній із моїх колекцій.
Був інший випадок: я побачила просто стіну в Берліні, у якомусь барі, де люди залишали написи. Здавалося б, нічого особливого. Але ця візуальна історія теж залишилася в моїй голові й потім трансформувалася в колекцію.
Творча людина взагалі така: вона може подивитися на звичайну річ, на перший погляд, а в голові вже виникне ціла картина.
Тобто ви не шукаєте натхнення виключно в українських ремеслах?
Ні. Я можу надихнутися музеєм, подорожжю, кіно, виставкою, антикварною річчю. Мене можуть надихнути й жінки – відомі чи зовсім невідомі. Мені важливо, що це за людина, яка в неї енергія. Я можу подивитися на когось і вже уявляти якісь речі. Напевно, творча людина просто так влаштована.
А як тоді відбувається процес створення? Що з'являється першим – техніка чи ідея?
У мене спочатку завжди виникає ідея. А вже потім я думаю, як її реалізувати і яка техніка для цього потрібна. Я не просто беру якусь техніку, а потім думаю, що з нею робити. Якщо мені нема з нею чого робити, я її не братиму. Наприклад, якщо в мене була ідея зробити порцелянові мальви, я спочатку думала, як саме я хочу їх бачити, а потім шукала, хто зможе це зробити. Шукала майстрів, техніки, матеріали. Тобто спочатку бренд, ідея, задум – а вже потім техніка, за допомогою якої це можна реалізувати.
Чи складно знайти майстрів, які готові працювати з такими нестандартними запитами?
Майстри завжди є. Але якщо ти хочеш не просто використати техніку, яка вже існує, а внести в неї щось своє, тоді це складніше. Я можу прийти до майстрині й сказати: давайте спробуємо зробити ось так, додамо цей елемент, змінимо форму. Тоді це вже переосмислена техніка. Вона не така, як у всіх, і може стати частиною бренду, тому що вона особлива. З «бабусиним килимом» ми теж разом із майстринею багато експериментували. Так само і зі склом – я принесла свою ідею, додала скляну крихту, і в результаті вийшов інший характер виробу.
Чи створює крафт якісь обмеження для дизайнера?
Я не сприймаю це як обмеження. Якщо мені подобається якась техніка, я вже маю певну ідею, як її використати. Навпаки, мені цікаво, наскільки далеко її можна розвинути. Зараз, наприклад, ми працюємо над новою колекцією, і техніку «бабусиного килима» знову зробили зовсім в іншій інтерпретації. Мені цікаво повертатися до знайомого ремесла і щоразу бачити його по-новому.
Ви згадали про переосмислення. Наскільки для вас важливо не просто цитувати ремесло, а трансформувати його?
Для мене це принципово. Якщо просто взяти готову техніку й відтворити її – це взагалі не підхід дизайнера. Мені цікаво додати щось своє. Саме тоді традиційне ремесло починає жити в сучасному контексті. І тут для мене є ще одна важлива тема – копіювання. Останніми роками я все частіше стикаюся з тим, що бренди просто купують річ, розбирають її, дивляться, як вона зроблена, і повторюють. У світі копіюють усі. Великі бренди теж не завжди можуть із цим щось зробити. Але мені особливо неприємно, коли молоді українські бренди копіюють інших українських дизайнерів.
Студентам я повторюю: якщо ви хочете бути дизайнерами, ви повинні створювати щось своє. Можна надихатися, можна брати техніку і переосмислювати її, але не можна просто брати чужу розробку і робити на ній свій бізнес.
Як на такі експерименти реагують ваші клієнти?
Мені здається, що якщо ти робиш щось нове й робиш це переконливо, люди це сприймають. Я дуже люблю жінок, для яких одяг – це спосіб самовираження. Мені подобається, коли вони не бояться чогось незвичного. Найважливіше – робити те, у що ти сам віриш. Як ти робиш, так тебе і сприймають.
Чи можуть крафтові техніки стати частиною масового виробництва й бути цікавими широкому покупцеві?
Безпосередньо такі вироби складно зробити масовими. Вони недешеві, складні у виробництві, багато роботи виконується вручну. Але є інший шлях – адаптувати крафтову ідею для ширшої аудиторії. Один із наших прикладів – футболки з крафтовими українськими флажками, які ми представляємо на цій виставці. Футболки купують усі. Свого часу ми зробили велику кількість таких футболок до Євробачення – для українців. Вони не були просто футболками: у них була ця крафтова українська складова.
Це вже більш масова історія. Вона доступніша, може бути сувенірною, але водночас у ній присутня українська крафтова культура. Для мене це один зі шляхів, яким крафт може йти в люди. Не обов'язково кожен виріб має бути складним і дорогим.
Важливо знайти спосіб перенести саму ідею та цінність ремесла у форму, доступну більшій кількості людей. І тоді крафт перестає бути чимось, що існує лише в музеї. Він стає частиною сучасного життя.
