Документальне кіно рідко змінює світ за один показ. Але воно здатне зробити інше — повернути людину туди, де суспільство звикло бачити лише ярлик. Саме такою стала короткометражна стрічка «Розкажи мені казочку» режисерки Діани Анікєєвої, яка отримала соціальну відзнаку АМО Projects на кінофестивалі «Миколайчук OPEN».
Фільм розповідає історію квір-пари військових, які опинилися в центрі суспільного скандалу через свою сексуальну орієнтацію. Протягом року камера спостерігає за їхнім життям, фіксуючи не лише вимушені розлуки, а й ревнощі, втому, тиск з боку суспільства та щоденну боротьбу за збереження близькості. Це історія не лише про війну чи дискримінацію, а насамперед про кохання, яке існує попри всі зовнішні обставини.
«Я завжди була союзницею ЛГБТК+ спільноти, серед моїх друзів є квір-люди. Навесні 2023 року, коли я шукала історію для свого першого документального фільму, зі ЗМІ дізналася про Павла, — розповідає Діана, коли я запитую, чому героями стрічки стали саме він і Влад. — Мене вразила його сміливість відкрито говорити про свою ідентичність під час служби в армії, а ще більше — історія його кохання з Владом. Саме тоді я зрозуміла, що в українському кіно досі дуже мало фільмів, які показували б квір-стосунки не лише через боротьбу чи дискримінацію, а як звичайні людські стосунки. Телевізійні сюжети зазвичай зосереджуються на конфліктах або новинному контексті, але рідко дозволяють побачити близькість, любов, суперечності й повсякденне життя. А мені хотілося розповісти саме таку історію».
Останнім часом дискусія про місце ЛГБТК+ спільноти в українському війську стала значно помітнішою. Права одностатевих пар, питання юридичного захисту сімей військовослужбовців та суспільного прийняття дедалі частіше стають предметом відкритих розмов. Водночас армія в будь-якій країні традиційно залишається одним із найбільш консервативних середовищ.
«Армія в багатьох країнах історично була дуже маскулінним простором, і ЛГБТК+ військовослужбовці часто стикаються з упередженнями або змушені приховувати свою сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність. Водночас Україна має власну специфіку. Наші квір-військові ризикують життям нарівні з усіма, але досі не мають повного юридичного захисту своїх сімей. Наприклад, у багатьох країнах Західної Європи — Нідерландах, Німеччині чи Франції — одностатеві пари можуть укладати шлюб або цивільне партнерство, тому їхні права визнаються державою. В Україні такого механізму поки немає. Саме тому ця тема залишається настільки болючою».
Саме бажання показати, що квір-військові так само щодня захищають Україну й роблять рівний внесок у її майбутнє, спонукало режисерку звернути увагу на Павла — одного з перших українських військових, який відкрито заговорив про свою сексуальну орієнтацію й через це опинився в центрі суспільної дискусії, — та його партнера Влада.
«Владові пощастило з підрозділом: його орієнтацію знали, він не стикався з булінгом, а командування навіть дозволяло приїжджати журналістам. Історія Павла була зовсім іншою. Він пережив сильний тиск і з боку частини побратимів, і з боку командирів. Про це багато писали українські медіа. Мені здається, що змінювати ставлення можна по-різному. Не лише через новини чи активізм, а й через мистецтво. У моєму фільмі Павло і Влад — не герої плакатів і не символи. Вони звичайні люди, які кохають, сваряться, ревнують, помиляються, втомлюються й намагаються зберегти свої стосунки. Після показів багато глядачів говорили, що впізнали себе в окремих сценах. І це, мабуть, найцінніше. Бо саме в такі моменти люди перестають бачити лише орієнтацію і починають бачити людину».
На момент початку зйомок Павло і Влад уже були добре відомі медіа. Та за публічним образом режисерка побачила значно більше, ніж чергову гучну історію. «Коли ми почали спілкуватися, я дуже швидко зрозуміла, що за образом, який ми бачимо в новинах, ховається набагато складніше й вразливіше життя. Як режисерці мені стало цікаво дослідити саме цей контраст — між людьми, яких суспільство зробило символами, і тим, ким вони є насправді. Мені здавалося, що вони трохи втомилися від ролі "плакатних героїв" і хотіли, щоб їх побачили просто як двох людей зі своїми почуттями, кризами та сумнівами. Коли я запропонувала зняти документальний фільм, вони довірили мені цю історію. Я не шукала інших квір-пар серед військових, тому що для мене було важливо не знайти "типову" історію, а чесно пройти саме цей шлях разом із ними».
Саме ця увага до людської природи й бажання досліджувати життя без прикрас визначають режисерський почерк Діани Анікєєвої. Соціальні теми для неї — не самоціль, а спосіб розповісти історії конкретних людей, через яких стають зрозумілішими значно ширші суспільні процеси.
Зараз режисерка працює вже над своїм другим документальним проєктом. «Це буде історія закоханої пари, яка пересувається на кріслах колісних: вона живе з інвалідністю з дитинства, він — ветеран, який отримав важке поранення на війні. Попри всі випробування вони будують спільне життя, і для мене це насамперед історія про любов, гідність і здатність рухатися далі. Загалом мене дуже цікавлять соціальні теми — інклюзивність, права людини, рівність, екологія та інші виклики, які формують наше суспільство. Але я не прагну знімати фільми безпосередньо "про проблему". Мені цікаво досліджувати ці теми через конкретні людські долі. Саме вони дозволяють глибше зрозуміти суспільні явища й побачити за ними живу людину».
Окрім фільмів, Діана Анікєєва, працює і з форматом фоточутливих історій — зараз вона готує свій другий документальний проєкт, який також продовжує дослідження людських стосунків у складних обставинах. «Це буде історія закоханої пари, яка пересувається на кріслах колісних: вона живе з інвалідністю з дитинства, він — ветеран, який отримав важке поранення на війні. Попри всі випробування, вони будують спільне життя, і для мене це насамперед історія про любов, гідність і здатність рухатися далі. Загалом мене дуже цікавлять соціальні теми — інклюзивність, права людини, рівність, екологія та інші виклики, які формують наше суспільство. Але я не прагну знімати фільми безпосередньо «про проблему». Мені цікаво досліджувати ці теми через конкретні людські історії. Саме вони дозволяють глибше зрозуміти суспільні явища й побачити за ними живу людину», — розповідає режисерка.
Для неї документальне кіно — це не про фіксацію реальності як такої, а про уважність до того, як ця реальність проживається. «Я вірю, що документальне кіно здатне не лише інформувати, а й розвивати емпатію. Іноді одна чесно розказана історія може змінити ставлення людини сильніше, ніж десятки публічних дискусій».
Авторка: Ксенія Ковальова
