Напередодні світової прем’єри документального фільму Our Colors Never Fade журналістка Ксенія Ковалева поговорила з його режисером Джимом МакШеррі та продюсером Карлом Гіллбріком про особистий зв’язок з Україною, історії військових ЛГБТК+ на фронті й те, чому ця стрічка виходить далеко за межі українського контексту.
У ваших попередніх роботах ви досліджували теми травми, втрати та відновлення після складних життєвих досвідів. Чи думали ви раніше про те, щоб знімати фільм про війну?
Джим МакШеррі: Мій зв’язок з Україною виник набагато раніше, ніж з’явилася ідея цього фільму. Ще у 1990-х роках я працював у США з американськими інвесторами українського походження. У 1994 році я навіть планував переїхати до України. Ба більше, збирався провести відпустку в Криму. Тоді мене приваблювала сама країна. І я кажу це як людина ззовні. Для мене Україна завжди була місцем підприємливості, прогресу та незалежності. Після десятиліть радянського минулого вона починала власний шлях розвитку, і як підприємцю мені було надзвичайно цікаво спостерігати, куди цей шлях приведе. З особистих причин переїзд так і не відбувся. Поки я перебував в Україні, загинув мій брат, і це змусило мене повністю переглянути своє життя. Але я продовжував стежити за подіями в Україні — за Помаранчевою революцією, за 2014 роком і, зрештою, за повномасштабним вторгненням.
Ідея зняти фільм саме про конфлікт в Україні виникла не раптово. Our Colors Never Fade стала третьою стрічкою режисера після Homeboy (2006) та La Vérité du Ciel (2008), які досліджують реабілітацію та втрату. Війна ніби логічно продовжує цей перелік.
Поштовхом став документ, який я випадково знайшов під час дослідження теми війни. Це був лист посла США при Управлінні Верховного комісара ООН у справах біженців Батшеби Нелл Крокер. У ньому ще в перші дні повномасштабного вторгнення йшлося про те, що росіяни складають списки людей, яких планують переслідувати, затримувати та знищувати. Серед цих груп була й ЛГБТК+-спільнота. Я гей, тому для мене це прозвучало особливо болісно. Відверто кажучи, це нагадало мені найтемніші сторінки Другої світової війни. Мене вразило не лише повідомлення, а й усвідомлення того, що на Заході дуже мало людей знають про це.
У той самий час я побачив ще одну важливу річ.
Уперше в житті я спостерігав, як представники ЛГБТК+-спільноти відкрито воюють на фронті за свою країну. Це вже була не дискусія про те, чи можуть вони служити в армії. Вони просто служили. Воювали. Захищали свою державу. І робили це відкрито.
Тоді я подумав: можливо, саме через ці історії можна змінити ставлення людей. Коли людина бачить когось, хто ризикує життям заради своєї країни, вона перестає думати про те, хто перед нею — гей чи гетеросексуал, християнин чи мусульманин. Вона бачить героя. Саме так народилася ідея фільму.
У фільмі ви показуєте військових не лише як представників ЛГБТК+-спільноти, а насамперед як звичайних людей. Це було свідоме рішення?
Джим МакШеррі: Абсолютно. Я спеціально побудував фільм так, щоб глядач спочатку познайомився з героями як із людьми. Ким вони були до війни? Де працювали? Як проводили свій вільний час? Про що мріяли? Серед них є люди з великих міст і маленьких сіл. Науковці, ветеринари, військові, волонтери. І лише згодом глядач дізнається про їхню приналежність до ЛГБТК+-спільноти. Для мене було важливо, щоб люди спочатку побачили в них самих себе.
Що вас найбільше вразило під час спілкування з героями?
Джим МакШеррі: Одна дуже проста фраза, яку я чув знову і знову: «Це моя країна. Я нікуди не поїду». Для мене, як для людини ззовні, це було надзвичайно сильне висловлювання. Багато людей не очікують почути такі слова від представників спільноти. Але саме це говорили герої фільму. Вони казали: «Це наш дім. Ми залишаємося тут. Ми будемо його захищати». І водночас вони розуміли, що воюють не лише проти російської агресії, а й за власне право бути собою. Деякі з тих, кого ми інтерв’ювали, розповідали, що ставали прямими мішенями для росіян. Їм телефонували, погрожували вбивством, називали адреси їхніх рідних. І все одно вони продовжували служити. Один із героїв, небінарна людина, служить у мінометному підрозділі на передовій. Він сказав мені: «Мій командир мене ненавидить. Я навіть не знаю, чи зможу взяти участь у цьому фільмі через це». Це вразило мене. Водночас були й зовсім інші історії — про підтримку, прийняття та братерство. І саме ця складність робить реальність чесною.
Чи говорили ваші герої про те, як змінилося ставлення до ЛГБТК+-спільноти в Україні після початку повномасштабної війни?
Джим МакШеррі: Так. І це була одна з тем, яка мене найбільше цікавила. Ми багато говорили про їхній досвід у війську, про взаємини з побратимами та про те, як змінюється суспільство під впливом війни. Звісно, досвід у всіх був різним. Для когось це був складний шлях. Інші розповідали, що їх просто прийняли як частину підрозділу, тому що на передовій значення мають зовсім інші речі.
Під час одного з інтерв’ю народна депутатка навела статистику, яка мене вразила. За її словами,
до початку повномасштабної війни підтримка ЛГБТК+-спільноти в Україні була меншою за 30%. Після початку вторгнення цей показник зріс до понад 55% і продовжує зростати.
Ще більш показовим було інше опитування. Коли українців запитали, чи підтримали б вони цивільні партнерства для ЛГБТК+-військових, понад 70% відповіли позитивно. Для мене це дуже важливий сигнал. Звичайно, зміни не відбуваються миттєво. Але мені здається, що внесок ЛГБТК+-військових у захист країни змушує багатьох людей переглянути власні уявлення та упередження. І це одна з причин, чому я хотів розповісти ці історії...
Це ваш перший фільм про війну. Як ви готувалися до роботи в Україні?
Джим МакШеррі: Я завжди кажу, що людина настільки сильна, наскільки сильна команда, яка її оточує. У випадку з цим фільмом мені неймовірно пощастило. Уся команда була українською. І це було принципово важливо для мене. Я хотів, щоб цей фільм створювали люди, які живуть у цій реальності та розуміють її значно краще за мене. Нашим виконавчим продюсером став Артем Лисак — журналіст, лауреат премії Emmy, який співпрацює з The Guardian та Sky News.
Саме він відповідав за логістику, безпеку, отримання дозволів на роботу поблизу лінії фронту та організацію інтерв’ю. Чесно кажучи, саме завдяки команді я зміг відпустити значну частину власної тривоги. Коли ти працюєш поруч із людьми, які знають, що роблять, і щодня працюють у таких умовах, починаєш довіряти їхньому досвіду. Ми знімали близько місяця, подорожуючи різними регіонами України. Працювали в Києві, Львові, Краматорську, поблизу лінії фронту та в інших містах. Для мене це був досвід, який неможливо забути.
Чи були моменти, які особливо запам’яталися під час зйомок?
Джим МакШеррі: Ми працювали неподалік від фронту — приблизно за 12 кілометрів від лінії бойових дій. Шукали локації для зйомок, коли я раптом підняв голову й побачив повітряний бій. Один із літаків випускав теплові пастки, намагаючись відвести ракети. Це відбувалося прямо над нашими головами. Інший момент стався під час зйомок біля зруйнованої школи. Раптом пролунав потужний вибух. Я мало не впав зі стільця, бо був переконаний, що це удар зовсім поруч. Наш виконавчий продюсер навіть не поворухнувся. Він спокійно подивився на мене й сказав: «Усе гаразд. Це просто працює артилерія приблизно за півтора кілометра звідси». Для мене це було неймовірно. Для українців це вже стало частиною реальності. Для мене — ні. Ще один сильний спогад пов’язаний із Краматорськом. Ми побували біля залізничного вокзалу після ракетного удару, який забрав життя десятків людей, серед яких було багато дітей. Я бачив фотографії вокзалу до трагедії й після неї. Бачив меморіали. Бачив місця, де люди просто чекали на евакуаційний потяг. Такі речі залишаються з тобою назавжди.
Попри війну, у фільмі багато говорять про щастя. Чому ця тема стала для вас важливою?
Джим МакШеррі: Мене цікавило не лише питання виживання. Я хотів зрозуміти, чи може людина бути щасливою під час війни. Мені здається, це дуже людське запитання. Одна з героїнь служить у дроновому підрозділі. Під час інтерв’ю вона розповіла, що одного разу командир запитав її, що робить її щасливою. І вона відповіла: «Цуценя, яке подарував мені командир». Потім додала: «А ще я люблю виходити вночі й дивитися на зорі». Це була дуже проста відповідь. Але саме в цій простоті було щось надзвичайно сильне. Війна змушує людей по-іншому дивитися на життя. Те, що раніше здавалося буденним, раптом стає безцінним. І мені здається, що ця людяність — одна з найважливіших тем нашого фільму.
Зрештою, незалежно від того, ким є людина, де вона живе чи за що бореться, вона все одно шукає любов, спокій, безпеку та моменти щастя. Саме це я побачив у героях Our Colors Never Fade. І саме це мені хотілося показати світові.
У попередній роботі Homeboy ви розповідали про людей, які намагалися залишити кримінальне середовище та почати нове життя. Як ви вважаєте, чи зможуть люди, які сьогодні воюють, повернутися до мирного життя після завершення війни?
Джим МакШеррі: Я не психолог і не фахівець із травми, тому не хотів би робити категоричні висновки. Але за час роботи над фільмом я багато думав про те, як війна змінює людину. Під час роботи над Homeboy мене цікавив момент трансформації, коли людина вирішує змінити своє життя. Я працював із колишніми членами банд у Лос-Анджелесі. Мене не цікавило їхнє минуле чи оцінка того, що вони робили раніше. Мене цікавила мить, коли вони сказали собі: «Я хочу іншого життя». Історія Our Colors Never Fade значно складніша. Одна з героїнь фільму до війни працювала науковицею, а потім стала бойовою медикинею на фронті. Вона відверто говорила про те, що не знає, якою буде її ідентичність після війни. Війна змінила її.
І це стосується багатьох людей. Ми часто говоримо про фізичні наслідки війни, але не менш важливо говорити про психологічні. Саме тому для мене було принципово важливо, щоб будь-який потенційний прибуток від фільму допомагав тим, хто потребує підтримки.
Я вже ухвалив рішення передати свою частину можливих доходів організації Heal Ukraine Trauma, яка працює з українськими військовими, що пережили посттравматичний стресовий розлад. Мій брат був ветераном війни у В’єтнамі та жив із ПТСР. Я бачив наслідки цього зблизька. Тому переконаний, що багато людей повернуться з цієї війни з травмами, які не завжди будуть помітними відразу. І саме тому допомога ветеранам має стати одним із пріоритетів після перемоги.
Сьогодні світ переживає одразу кілька великих воєнних конфліктів. Чи вірите ви, що мистецтво може впливати на суспільство та змінювати хід історії?
Джим МакШеррі: Я вірю. За останні десятиліття я побував більш ніж у вісімдесяти країнах світу. Серед них були держави з авторитарними режимами, диктатури та країни, які переживали глибокі кризи. І попри все я завжди бачив одну закономірність. Зрештою люди перемагають. Іноді це займає роки. Іноді десятиліття. Але...
Прагнення до свободи завжди сильніше за страх!
Я не політичний аналітик, однак переконаний: Україна переможе. Я не знаю, який вигляд матиме ця перемога і якою буде її ціна. Але я вірю в українців. Я вірю в їхню підприємливість, стійкість і здатність відбудовувати країну навіть після найважчих випробувань. Ба більше, мені здається, що повномасштабна війна змінила й те, як світ сприймає Україну. До 2022 року багато людей знали про Майдан чи про події 2014 року, але для більшості Україна залишалася маловідомою країною на мапі Європи. Сьогодні ситуація зовсім інша. Україну знає весь світ. І хоча це знання прийшло через трагедію, воно змінило глобальне сприйняття вашої країни. Світ побачив силу українського суспільства. І я переконаний, що після війни Україна стане ще сильнішою.
Водночас часто говорять про втому від української тематики. Ви стикалися з цим під час просування фільму?
Джим МакШеррі: Так, і саме тому я ставив це питання напряму людям з фестивального середовища. Протягом двох років поспіль ми представляли проєкт на Berlinale та інших міжнародних майданчиках. І я запитував організаторів абсолютно відверто: «Чи існує сьогодні втома від українських історій?» Мене цікавила чесна відповідь. І вона була неоднозначною. Мені говорили, що певна втома справді існує. Особливо коли йдеться про історії, побудовані навколо вже знайомих наративів. Але водночас багато людей зазначали, що Our Colors Never Fade пропонує інший погляд. Не тому, що він говорить лише про ЛГБТК+-спільноту. А тому, що він говорить про людей. Про любов. Про втрату. Про відданість. Про пошук щастя посеред війни. Ці теми універсальні. І саме тому вони можуть знаходити відгук у різних країнах і культурах. Сьогодні ми подали фільм більш ніж на триста міжнародних фестивалів. Свідомо обирали не лише великі ліберальні майданчики, а й доволі консервативні регіони — від Близького Сходу до окремих штатів США. Тому що для мене важливо, щоб ці історії побачили не лише ті, хто вже погоджується з їхнім меседжем. Мені цікаво говорити з тими, хто може мати інший погляд. Саме там починається справжній діалог....
Що б ви хотіли, щоб глядач виніс із фільму після перегляду?
Джим МакШеррі: Насамперед — емпатію. Я хотів би, щоб люди побачили в героях не представників певної групи, а людей. Людей, які люблять свою країну. Людей, які захищають своїх близьких. Людей, які переживають втрати. Людей, які мріють про майбутнє.
ЛГБТК+-військові України сьогодні стали прикладом не лише для своєї країни. Вони стали прикладом для всього світу. Їхні історії нагадують нам про те, що героїзм не має єдиного обличчя. І що справжня сила суспільства починається там, де з’являються повага, співчуття та готовність бачити одне в одному людину.
Саме про це для мене Our Colors Never Fade.
