Коли людина залишає дім, із собою вона часто бере не найдорожче, а найважливіше. Стару фотографію, лист, дитячу річ або випадково знайдений фрагмент знайомого світу. Предмети, які на перший погляд здаються незначними, стають носіями пам’яті, доказом пережитого й тихою ниткою зв’язку з минулим.
Саме цю невидиму силу речей досліджує у своєму фотопроєкті фотографка Олена Окунькова, для якої тема стала особистою після вимушеного переїзду з Харкова. Її робота отримала міжнародне визнання та перемогла у фотоконкурсі, привернувши увагу до історій українців, які через особисті предмети зберігають зв’язок із домом, власною ідентичністю та минулим. Більше про проєкт вона розповіла в інтерв'ю.
У цьому проєкті люди ніби говорять не лише про себе, а й через свої речі. У який момент предмет перестає бути просто предметом і стає портретом людини?
Думаю, це відбувається в той момент, коли за ним починає читатися людська історія. Предмет, що стає носієм пам’яті і здатний передати переживання, цінності та досвід людини, вже перестає бути просто річчю.
Чи була якась історія або річ, після знайомства з якою ви інакше подивилися на поняття дому?
На початку роботи мене змусила замислитися над цим історія з гілочкою мого друга. Приблизно за тиждень до виїзду з України він знайшов її у парку і вирішив взяти із собою. Він сам не знає, чому саме зберіг її, але після цього вже не повертався до того місця. Мене це дуже розчулило, тому що ця річ в моменті не була пов’язана ні з конкретною людиною, ні з якоюсь важливою подією. Це був просто маленький фрагмент знайомого середовища, частинка рідної землі, яку він забрав із собою.
Чи помітили ви, що люди різного віку або різних професій зберігають пам’ять по-різному? Чи існують речі, які повторювалися майже в кожній історії?
Зазвичай це звʼязок із людьми. Цікавим є те, що це не тільки з найближчими людьми, як могло здаватися на перший погляд. Бувало, що ця привʼязаність до речей створювалась через незнайому або вже забуту людину, яка випадково з’являлася в житті, але залишала після себе якісь слід. І саме це асоціювалося потім з певним періодом в житті, який можливо був би забутий без цього предмету.
Які предмети, у ході вашого дослідження вас вразили?
Я сама зберігаю багато різних дрібниць, маю свої «коробки спогадів», тому добре розумію, що практично будь-яка річ може мати для людини велике значення. І все ж був один предмет, який мене зацікавив. Це підвіска-талісман дівчини Саші, яка жила в Харкові, але дитинство провела у Купʼянску. Вона отримала її від подружки ще у дитячому садочку і сьогодні вже навіть не памʼятає ні її ім’я, ні обличчя. Мене вразило не лише те, як довго ця річ зберігалася, а й те, як змінювався її сенс. Спочатку вона нагадувала про конкретну людину, згодом стала символом рідного міста, а з часом уособленням цілого періоду життя. Зараз, далеко від дому, ця маленька річ має для неї неймовірне відчуття дому, яке неможливо взяти з собою інакше.
Чи змінилося ваше власне ставлення до речей після роботи над цим проєктом? Можливо, сьогодні ви вже інакше відповіли б на запитання: «Що взяти з дому, якщо є лише одна валіза?»
Насправді так. Я неодноразово замислювалась над тим, що хотілось би взяти з дому. Спочатку цей список здавався дуже довгим, але з часом я зрозуміла, що жоден предмет не здатен повністю замінити відчуття дому або присутність людей, яких уже немає поруч.
Для мене найемоційнішим звʼязком є фотографії. У Харкові залишилися сімейні альбоми, і сьогодні я без вагань обміняла б багато речей, які взяла із собою, на можливість знову їх переглянути.
Та все ж таки ми самі наділяємо предмети сенсом, хоча з часом пам’ять змінює навіть наші спогади про них. І тому, думаю, справжня цінність речей полягає не в них самих, а в тому, що вони допомагають нам не втратити частину себе і свого життя.
Яка «найбезтолковіша» з ваших речей вам дорога та що за історія за нею стоїть?
В шафі у мене лежить стара дірява футболка, яку я взяла з собою і яку іноді навіть одягаю на важливі для мене події як талісман. Я купила її в Київі дуже давно, і вона пройшла зі мною всю мою підліткову еру. Це був мерч одного українського музичного гурту, який мені колись дуже подобався. На жаль, зараз він має іншу політичну позицію ніж моя, а з багатьма людьми, які також носили цю футболку, і були важливою частиною мого життя, я вже не спілкуюся. Тепер вона є для мене просто чудовим спогадом про безтурботні часи й нагадуванням про те, що все з часом змінюється і потрібно цінувати життя таким, яким воно є саме зараз.
Сьогодні світ бачить Україну переважно через фотографії війни. Вам цікавіше показувати те, що залишається поза очевидним?
Так, мені хотілося показати нашу війну з іншого боку, через те, що не завжди можна побачити. Мені здається, що такий підхід спонукає людину замислитися глибше над побаченим і пропустити його через себе. Хотілося знайти щось універсальне, що було б зрозумілим кожному, але водночас розповідало саме нашу історію. Важливим поштовхом до розуміння того, як саме я хотіла це зробити, стала моя робота з документальною фотографією, де я фіксувала повсякденне життя українських мігрантів. Я бачила, що цих фотографій недостатньо, щоб передати те, що сама відчуваю. Тоді я перестала дивитися на цю тему загально й звернулася до особистого досвіду, бо саме через нього, на мою думку, найкраще можна розповісти про спільне.
Як ви вважаєте кому з сучасних українських фотографів вдається доносити?
Зараз потрібно шукати нову мову для розмови про війну, не лише через пряму фотодокументацію. Напевно для мене роботи Сергія Мельниченка, Олени Субач та дуету Яреми Малащука і Романа Хімея влучно передають цей напрямок. Вони говорять про складні теми не напряму, а через більш особисті та чутливі образи, дозволяючи глядачеві прожити цю історію по-своєму й головне, не залишитися байдужим, що сьогодні є дуже важливим.
Ваш проєкт отримав міжнародне визнання. Як ви думаєте, що саме виявилося універсальним для людей з різних країн: досвід міграції чи історії про пам’ять?
Думаю, що саме історії. Не кожна людина переживала вимушену міграцію, але майже кожен має свою річ, яка нагадує про щось важливе, особисте, що не хочеться втратити. Ці історії допомогли співпереживати героям проєкту, навіть якщо життєвий досвід глядачів зовсім інший.
Ми часто говоримо, що дім — це не місце, а люди. Ваш проєкт ніби пропонує ще одну відповідь: дім може існувати всередині кількох речей, які ми не можемо залишити. Чи змінила ця робота ваше власне визначення дому?
Після переїзду за кордон відчуття дому ніби поступово розмивається. Хочеться повернутися до звичного середовища, і саме дорогі серцю речі допомагають знайти затишок і спокій у новому просторі. З часом я перестала прив’язуватися до самого місця та більшості речей, почала більше цінувати людей, які мене оточують та які надають сенсу новим речам. Зрозуміла, що дім можна знайти всюди, де є те, що нагадує ким ти є.
