Понад десять років львівська художниця Kinder Album (Лідія) залишалася однією з найупізнаваніших і водночас найзагадковіших постатей українського сучасного мистецтва. Її рисунки, живопис, кераміку та фотографії знали далеко за межами України, тоді як сама авторка послідовно уникала публічності. Напередодні відкриття нової виставки — «Мрії про море у сутінках» у київській галереї The Naked Room мисткиня вперше вирішила показати своє обличчя.
За львівською мисткинею Kinder Album я стежу вже років п’ять — мені дуже імпонують її стиль та іронія. Але, зізнаюся, до певного моменту я навіть не замислювалася, що поняття не маю, як вона виглядає. І от мені написала менеджерка The Naked Room: перед відкриттям нової виставки художниця готова поспілкуватися й уперше показати обличчя… Коли напередодні нашої зустрічі я почала збирати інформацію, з’ясувалося, що жодної зачіпки немає ані в Google, ані в соцмережах. Художниці дивовижним чином вдавалося залишатися невидимою для широкої публіки.
Звичайно, я хвилювалася — хоча наступного року відзначатиму вже 20-річчя в журналістиці. Але це був особливий випадок. Попереду чекала розмова з людиною, яка в епоху тотальної диджиталізації змогла вибудувати настільки міцні особисті кордони, що їх ніхто не наважився порушити. Уже вдома, відкривши Instagram, я побачила… свіжий малюнок, присвячений одному з моїх запитань. Нарешті видихнула. Значить, контакт є і розмова таки вдалася.
Більше не відволікаю від головного. В ексклюзивному інтерв’ю для Harper’s Bazaar Ukraine художниця розповідає, чому саме зараз ставить крапку в історії з анонімністю, навіщо роздягає своїх героїв, чому сумніви необхідні художнику та як мистецтво допомагає говорити про Ерос і Танатос.
Чому саме зараз ти вирішила показати обличчя? Настав певний момент чи це частина художнього задуму напередодні виставки Kinder Album у Naked Room?
На це запитання у мене довга відповідь. Усе почалося 2012 року. Спершу у Львові я показувала свої рисунки лише вузькому колу — буквально десятьом друзям. Переважно це були роботи еротичного характеру. Згодом я перейшла у Facebook, де й вигадала псевдонім Kinder Album. Мене надихнула музична форма «дитячих альбомів», яка є у багатьох композиторів — наприклад, у Роберта Шумана. Вони створюють такі наївні п’єси вже у зрілому віці. Я подумала, що теж роблю щось схоже: з перспективи дорослої людини створюю такі собі підліткові сексуальні ескізи.
Моя дебютна виставка у львівській галереї «Дзиґа» нагадувала шкільний кабінет — це була велика інсталяція, зроблена зі старих дощок. На них були наклеєні мої малюнки, а деякі речі я створювала безпосередньо крейдою на поверхні. До того ж відвідувачі могли малювати там самі.
Паралельно я вже 17 років керую дитячою студією «Каляки-Маляки» і навчаю малювати малечу. Звісно, мені зовсім не хотілося, щоб батьки моїх вихованців дізналися про інший, еротичний бік моєї творчості. Саме тому анонімність була вимушеним кроком. Проте згодом моя мистецька діяльність масштабувалася. Я навіть не очікувала, що вийду за межі рідного міста, а потім і за межі України. Тепер, коли все зайшло так далеко, анонімність перестала бути потрібною.
Інституції, музеї та галереї вже настільки легітимізували мою творчість, що мені більше немає потреби ховатися від батьків. Навпаки: для багатьох із тих, хто розуміється на сучасному мистецтві й цінує його, той факт, що їхня дитина навчається у визнаної художниці (наразі я викладаю в UAPP School of Photography and Visual Culture), став додатковим аргументом прийти саме до мене. Це по-перше.
По-друге, що таке анонімність взагалі? Звісно, мене знають мої батьки та друзі — для них я ніколи не була інкогніто. Згодом моє обличчя відкрилося галеристам, із якими я співпрацюю. Зараз мене знає майже все художнє середовище, з яким ми перетиналися на проєктах чи виставках. Тож для професійної спільноти я давно не анонімна.
Цим інтерв’ю я просто ставлю крапку в історії з анонімністю. Кінець секретності. Я виходжу до більшого кола людей, не тільки з художнього середовища, а й до поціновувачів мистецтва.
І третій аспект, найважливіший. Я постійно фотографую жінок, зокрема оголених. І завжди переконувала їх у тому, що ми не маємо соромитися своєї сексуальності, виставляти свої фотографії публічно. Але сама лишалася невидимою. Зберігати цю невідповідність далі означало б певну нечесність перед власним меседжем. Показати обличчя — спосіб самій жити за тими цінностями, які я роками декларую.
Я з тих феміністок, які не розглядають сексуальні фотографії жінок як об’єктивацію. Навпаки — як право на голос, на жест. Я така, яка є. Я маю право бути сексуальною, маю право бути оголеною, маю право виставляти відверті фотографії. І з мого боку показати, як я виглядаю, — це також жест, який потребує сміливості.
Зрозуміло, що для жінок, яких я фотографую, я не анонімна. І в нас немає цієї проблеми: «Ти себе не показуєш, а нас показуєш». Але я хочу зробити такий самий сміливий жест, щоб бути чесною зі своєю публікою і зі своїми моделями. Щоб я також не була анонімною.
До цього кроку мене підштовхнула також моя публічна критика нещодавньої виставки в артцентрі Jam Factory Art Center. Суть скандалу: куратор, із яким вони співпрацювали, виїхав за кордон за дозволом Міністерства культури й просто не повернувся в Україну. Я відкрито критикувала те, що інституція продовжує роботу й виплачує гонорар людині, яка обрала еміграцію, тоді як художники, які зараз служать на фронті, принципово відмовляються від участі в проєкті з цим куратором. Вийшло так, що інституція підтримала куратора-ухилянта, знехтувавши позицією військових митців.
Коли я виступаю з критикою, мені важливо, щоб люди знали, хто саме говорить. Не хочу виглядати так, ніби я анонімно кидаюся брудом із-за паркану, залишаючись у повній безпеці й захищеності, поки опонент позбавлений можливості відповісти. Будь ласка, критикуйте мене у відповідь. Я не ховаюся.
Що для тебе як для людини є більшою відвертістю: оголити тіло чи зараз показати своє обличчя?
Колись мені потрапив на очі жарт: якби художники ходили до психотерапевтів, ми б втратили левову частку світового мистецтва, адже автори просто проговорювали б усі свої травми. (Усміхається.) Свого часу я й сама пов’язувала бажання залишатися анонімною з певною соціофобією та страхом перед публікою. Я дійсно запекло охороняю свій приватний простір і, в принципі, збираюся робити це надалі. Не люблю публічність. Знаєте, є люди з демонстративним типом особистості — вони стають акторами, співаками, шоуменами, бо обожнюють увагу. Я — абсолютна протилежність. Можливо, з цим мені теж уже час до психотерапевта. (Сміється.)
Тут, мабуть, і проявляються мої вічні сумніви… Але, зрештою, ми отримуємо нові можливості саме тоді, коли на них заслуговуємо. Наприклад, у 2015 році я зовсім не очікувала, що стану номінанткою PinchukArtCentre Prize. Але коли це сталося, зловила себе на думці: «Ну це ж логічно». Усе, що привело мене до цієї точки, — моя щоденна праця.
Але ти маєш визнання не тільки в Україні, а й за кордоном. Невже все одно залишається місце для сумнівів?
Місце для сумнівів має залишатися завжди. Це і рухає художником. Якщо ти вже всім задоволений — собою, своїми роботами, — ти не ростеш.
Потрібно постійно в собі сумніватися. Це шлях до самовдосконалення.
Чи є проєкти, окремі картини, перформанси, в яких ти не сумніваєшся?
Звичайно. Це ще так працює: коли ти щось робиш, думаєш «Вау, це круто!». Потім минає час, ти трохи підросла, щось у тобі змінилося — і вже дивишся на цю роботу критичніше. Іноді буває, що я знищую роботи. Є низка робіт 2012—2013 років, які я не знищила. Думаю: це буде на ретроспективу, в старості. Я їх залишу. Саме ці роботи представлятимуть той період. Хоча зараз я вже так не малюю і так не працюю. Але виставка, яка буде зараз, — це якраз те, чим я дуже задоволена. З погляду живопису я нарешті показую те, що давно хотіла показати, але не показувала. І кераміка також.
Поговорімо про виставку. На ній будуть представлені нові роботи чи будуть і ті, за якими тебе ідентифікують?
Усе буде геть нове: живопис, кераміка і графіка, зроблені протягом останнього року. Я взагалі люблю робити свіжі виставки. Не люблю збирати старі роботи. Це завжди має бути новий проєкт. Цей буде дуже філософсько-сентиментальний.
Чому сентиментальний?
Виставка називатиметься «Мрії про море у сутінках» — це назва однієї з робіт. Її суть: ми мріємо про море, але в сутінках не бачимо його — тож чи здійсниться ця мрія? Я розмірковую про дуальність людського досвіду: відповідальність і втечу, захист і вразливість (як-от у роботі «Мішені, гори, цицьки») — та про вибір, який впливає на власне життя, близьких і країну.
Частиною виставки буде велика керамічна інсталяція з осіннього листя. Вона уособлює те, на що ми не можемо вплинути: осінь завжди настає, а листя в’яне. Вона відсилає до традиції натюрмортів vanitas. Це моя спроба прожити безсилля. Я намагаюся у глині зафіксувати момент перед повним перетворенням листя на тлін. Це те, на що ми не маємо жодного впливу. І я ніби ставлю цією виставкою питання: а на що ми маємо вплив? Чи наші рішення взагалі впливають на наше майбутнє? Мені завжди хочеться відповісти, що так, впливають. Але це листя на тлі говорить, що, можливо, й ні. Можливо, ми, як це листя, теж не маємо на це впливу.
Говорю з вами й укотре ловлю себе на думці: текст — не моя сильна сторона. Я взагалі багато зараз думаю про те, що текст довгий, а образи й картинки для мене як ієрогліфи. Я схопила, намалювала — і це говорить мені набагато більше, глибше, має більшу кількість шарів. А слова — це дуже довго й занадто буквально. Кожне слово означає щось конкретне. Картинка ж дає мільйон різних трактувань. Тому із зображеннями легше. (Усміхається.)
Коли ти опиняєшся в сучасній галереї або в музеї класичного мистецтва, завжди читаєш підписи під картинами?
Рідко. Іноді, якщо це хороша колекція визнаних художників, я просто підходжу переконатися: «А, так, це Сінді Шерман. Так і думала». Можу прочитати опис виставки, загальний текст. Якщо це кураторська виставка, це важливо: прочитати, яким був кураторський задум, а потім подивитися експозицію. Але підходити до кожної роботи й читати — ні, звичайно.
Є відома історія про Девіда Лінча: йому постійно снився один і той самий сон. Одного разу він вирішив звернутися до психоаналітика і запитав, чи може робота із цією проблемою вплинути на його творчість. Психоаналітик відповів: так. Лінч подякував і вийшов з кабінету.
Я дуже люблю Лінча. Якщо ставити банальне питання про те, що мене надихає, то це не сучасне мистецтво, а фільми та музика.
Хто ще, окрім Лінча?
Загалом я слухаю багато музики. Але навіть невеликий список конкретних музикантів не зможу назвати, бо постійно хочу слухати щось нове. І кіно теж дуже люблю. Люблю старі фільми, але зараз мені цікаво стежити за сучасним кіно. Нещодавно дивилася «Обсесію» та «Backrooms: Залаштунки» — хорори, які зняли дуже молоді режисери. Мені вони сподобалися, тому що я люблю, коли фільм дивує. Коли за перші п’ять хвилин я не розумію, що станеться у фіналі.
Я була впевнена, що ти назвеш класику еротичного кіно — Бертолуччі чи Верговена… У тебе є професійний інтерес до еротичних сцен у кіно?
Якщо говорити про кіно, мені, наприклад, подобається, як знятий «Основний інстинкт» Верговена. Там ніби й немає супервідвертих еротичних сцен, але все існує на такій цікавій межі. Еротика в поєднанні із саспенсом.
Але якщо говорити в контексті моєї творчості, в моїх роботах є оголені люди. Я не люблю показувати власну зовнішність, щоб мене, як кажуть, не міряли по одежці. Тому що, коли себе показуєш, на тебе відразу навішується купа ярликів. Навіть коли ми з вами познайомилися…
Є такий гріх. Я сказала, що була впевнена, що в житті ти схожа на Марину Абрамович, а виявилося, що за типажем ти ближче до Мерилін Монро…
Ти на підсвідомому рівні зробила цей висновок. Саме щоб уникнути цих стереотипів, я не хотіла, щоб бачили мене як авторку і думали: «А, вона це малює тому, що їй 40 років» або «тому, що вона блондинка» чи ще щось. І так само я роздягала своїх героїв: я оголювала їх не для того, щоб підкреслити їхню сексуальність, а тому, що не хотіла цих ярликів. Бо якщо я вдягну людину на рисунку, це вже буде певний культурний код: «Чому я обрала саме ці, а не інші речі?» Причина, чому герої на моїх рисунках роздягнені, здебільшого зовсім не еротична. Хоча, звичайно, й еротичні роботи в мене є.
Еротика виступає однією зі складових моїх основних тем. Це Ерос і Танатос. Любов і смерть. Ми всі живемо між цими двома крайнощами. Любов, секс — наші основні задоволення, те, від чого ми отримуємо ендорфіни, серотонін. І смерть — як фінальний акорд і як наш основний страх, закладений інстинктами. Величезна частина мистецтва, і музики також, обертається навколо цих тем.
Я не еротоманка. Знаю багатьох митців, наприклад фотографів-чоловіків, які люблять фотографувати й писати оголених і є еротоманами. А я — абсолютно ні. Мене тіло цікавить як художницю. Як форма. Як тілесна форма — м’язи, кістки, плоть. І тому що це красиво.
Яка частина тіла візуально тобі подобається найбільше?
Мені подобається, коли людина комфортно почувається у своєму тілі. Це завжди відчувається, якою б вона не була — повною чи худою, неважливо. Коли людина впевнена, коли любить своє тіло, вона завжди красива. Я не можу виділити якусь окрему частину.
Жінки, яких я фотографую, часто самі звертаються до мене. Це мої друзі, серед них багато художниць, кураторок, які бували в моєму об’єктиві саме в таких еротичних кадрах. Вони завжди приходять у той момент, коли почуваються у праймі. Буває навпаки: домовишся з людиною про фотосесію, а вона потім пише: «Я не в формі, в мене щось настрою немає». Це означає, що зараз вона якраз не відчуває тієї сексуальності й сміливості, щоб оголитися перед об’єктивом. Але коли людина вже готова, приходить, відчуває це і роздягається, вона завжди перебуває в куражі від самої себе.
Ти соромишся свого тіла?
Впевненість у собі мені подарували мої батьки. У дитинстві мене завжди за все хвалили й розказували, що все, що я роблю, у мене чудово виходить, і таким чином мотивували мене.
Чи завжди фінальний результат такий, яким ти задумувала його на старті?
Я вже майже завжди домагаюся того, щоб картинка, задум і реалізація збігалися. Мій творчий процес виглядає так, що я бачу вже готову картинку, яка ніби проєктор насвічує зображення в моїй голові. І потім я просто сідаю і змальовую з голови цю картинку.
У кераміці є ще момент магії. Коли ти наносиш керамічні поливи, а далі піч уже робить свою роботу — і це завжди непередбачуваний результат. Треба зробити тисячі експериментів із різними поливами, щоб більш-менш знати, який результат отримаєш. Але там я спеціально шаманю, накладаю щось одне на одне, щоб результат мене здивував.
Що тобі більше подобається — кераміка чи живопис?
Я мультидисциплінарна художниця. Окрім живопису і кераміки, є ще графіка, ткацтво, фотографія, і я не зупиняюся, постійно пробую інші матеріали. Матеріали мене надихають, вони всі мають різні властивості, і я використовую особливості кожного з них, щоб утілити певні ідеї. Наприклад, зараз я доткала новий гобелен We Are the People. Ідея цієї роботи виникла після участі в минулорічних мітингах із картинками. У гобелені людські фігури втрачають чіткі контури. Вони перетікають одна в одну, переплітаються нитками й буквально стають частинами спільної тканини.
Ткацтво стає для цієї роботи не просто технікою, а моделлю такого співіснування. Окрема нитка майже нічого не означає без інших. Вона проходить над і під сусідніми нитками, перетинається з ними, втрачає автономність і водночас саме через це стає частиною цілого.
У кераміці я можу реалізувати ідеї, які потребують об’єму, і ще мені дуже подобається те, що я буквально можу зліпити все що завгодно — і навіть те, чого до цього не існувало в природі.
Графіка — це найшвидший спосіб відрефлексувати, якщо я щось дуже сильно переживаю і хочу це замалювати буквально в моменті. Я часто використовую для цього підручні матеріали: олівці для очей або помаду, якщо немає під рукою фарб.
Живопис — це, навпаки, довга розмова з полотном, а також часто перформанс і танець навколо картини, бо, коли малюєш масштабне полотно, мусиш рухатися і діяти, і сила твого руху перетворюється на зображення.
Ти вважаєш своє мистецтво наївним?
У мене професійна художня освіта. Я закінчила архітектурний факультет у Львові, як, наприклад, і один із моїх улюблених художників Сагайдаковський. Також я навчалася в Німеччині на факультеті дизайну.
Моя техніка рисунку є навмисно наївною і деким може зчитуватися як незграбна, але це така фішка.
Тебе як авторку часто характеризують як людину з хорошим та інтелектуальним почуттям гумору. Чиє почуття гумору тобі імпонує?
Англійського письменника Вудгауза.
А серед художників?
Девіда Шріглі. Знаєте такого? Це сучасний художник, який свою кар’єру побудував на почутті гумору. У нього воно дуже тонке, не кожен розгледить. Я, власне, теж завжди закладаю у свої роботи такі речі. Як у нас кажуть на Галичині — тонко нарізаю. Хто зрозуміє, той зрозуміє. (Усміхається.)
Рахувати чужі гроші — моветон. Менше з тим ти — одна із сучасних українських художниць, якім вдалося монетизувати творчість. Чула, що навіть картонку, з якою ти виходила на протести, у тебе купили?
Так, це правда, її купив колекціонер.
Чи можеш назвати найбільший гонорар, який ти отримувала, і за яку саме роботу?
У контексті цього питання хочу наголосити, що мій reveal відбувається саме в The Naked Room. Я давно співпрацюю з цією командою й саме в такому дружньому, підтримувальному середовищі знайшла сили зробити цей крок. Галерея дає мені неймовірний ресурс. Зокрема, і у фінансових аспектах: чимало моїх робіт продається саме через них. Це взагалі чудовий синергетичний процес — підтримувати інституції, аби артринок функціонував правильно. Тоді митець звільняється від виснажливого тягаря менеджменту, логістики та переговорів і може повністю фокусуватися на творчості.
Що ж до найбільшого гонорару, то нещодавно одну з моїх робіт продали за понад п’ять тисяч євро. Це відбулося завдяки берлінській галереї ArtEast, яка, на жаль, уже закрилася. Вони організували мою персональну виставку, про яку ми домовилися ще до початку повномасштабної війни. Попри те що 24 лютого 2022 року почалося велике вторгнення, а відкриття планувалося на початок березня, німецькі партнери не скасували проєкт. Тоді, на хвилі колосальної фокусної уваги до України, європейські колекціонери розкупили близько 80% експозиції. Зокрема, знаменитий Музей Людвіга придбав у свою колекцію мою роботу про жінок, які зупиняють БТР, та серію керамічних об'єктів-вибухів.
Свого часу я була вражена твоєю серією робіт про жінок, які зупиняють ворожі БТР-и, і ще довго залишалася під сильним враженням від цих образів. А чия картина чи проєкт останнім часом змусили тебе глибоко замислитися?
Нещодавно в Празі на виставці побачила сатиричні малюнки Казимира Малевича на вірші Маяковського 1914 року патріотичного об’єднання «Сьогоднішній лубок». Підпис до однієї з робіт був «По утру із Львова вишлі, заночуєм в Перемишлє». Серія прославляла успіхи російської армії, зокрема взяття Львова. Я потім довго міркувала над цим: чи не є це прямим і свідомим підігруванням російській мілітарній політиці, яку імперія веде століттями, зокрема й через подібні візуальні інструменти? І чи не виступав Малевич у той момент класичним пропагандистом Російської імперії?
Твої малюнки дуже відверті. Чи існують для тебе заборонені теми?
Забагато політичних ігор: хоч що назви — тебе одразу звинувачують у шеймінгу. Автори банально бояться критикувати, малювати чи іронізувати, аби їх не таврували за дискримінацію. Звісно, у мене теж є рисунки, які я ховаю «в стіл», бо вони занадто інтимні, або ж я просто не хочу, щоб реальні прототипи впізнали себе в цих сюжетах. Проте іноді трапляється зворотне: завдяки своїм іронічним коміксам я буквально зводжу рахунки з певними людьми й ставлю ефектний фінальний акорд у стосунках.
Якщо мистецтво — це зброя, то твоя творчість — це…
Палиця. Вона не позбавляє життя, але може сильно поранити.
