Українська художниця Марія Куліковська продовжує активно представляти Україну за кордоном, говорити про війну, втрату дому, крихкість і силу, руйнування і зцілення, що співіснують в її скульптурах, інсталяціях, малюнках та перформансах.
Весною мисткиня презентувала свій проєкт «Кулі квітів» (Bullets of Flowers) на другій Мальтійській бієнале, в червні взяла участь у перформансі в межах ярмарку Art Basel у Швейцарії, а також нещодавно поділилася новиною про те, що її робота «Розстріляна фігура» увійшла до колекції Музеїв Ашаффенбургу у Німеччині.
В інтерв'ю Harper's Bazaar Ukraine Марія Куліковська розказала докладніше про кожен із цих проєктів, а також про діяльність власного галерейного простору Garage33 Gallery-Shelter у Києві, майбутні виставки, ставлення до тіла як форми архітектури і те, як мистецтво допомагає долати травму.
Скульптура «Розстріляна фігура» в Ашаффенбурзі
Ваша скульптура «Розстріляна фігура» увійшла до постійної колекції Музеїв Ашаффенбургу. Чому це важливо для збереження пам'яті про війну? В яких ще колекціях можна побачити ваші роботи?
Моя персональна робоча назва цієї роботи «Розстріляна фігура з амуніцією і цілющими травами», 2025-2026. Вона народжувалася взимку, в умовах відключення або повної відсутності живлення, мінус двадцять, всі вже на межі. Паралельно я і моя команда готувалися до Мальтійської бієнале і ледь встигли. На кордоні були проблеми з перевезенням цієї скульптури, адже всередині неї справжні відстріляні гільзи, які мені продовжують час від часу передавати військові. Часто це люди, яких я не знаю навіть на ім'я. Вони просто просять закапсулювати пам'ять про побратимів і посестер, тих хто загинув поруч із ними, дати їм жити далі. Також всередині справжні цілющі трави: чорнобривці, амарант, мальва, півонії, лілія. В той самий час, коли ми робили цю скульптуру моя бабуся помирала в окупації сама, без мене. Але її донька, моя мама, продовжує вирощувати ці трави, бо знає, як це робити, власною шкірою, тілом, пам'яттю, без слів. Так навчила її мати. А ту — її мати. Покоління за поколінням передається те, що неможливо окупувати.
Лілія для мене особлива. Бабуся лікувала мене нею від виразки ще коли я була маленькою. Вона завжди казала, що лілія — це не просто символ невинності і скорботи, а потужний антиоксидант. Вона була агрономкою, захисницею рослин, ентомологинею, збирала ендемічні трави Криму в конкретний час, робила настої і просто роздавала людям. А ще вона була нереалізованою модельєркою — вона вчилася на дизайнерку одягу в Києві, але Друга світова обірвала цю мрію, і все життя вона неймовірно шила та вдягала свої наряди на роботу, в кримські поля й степи. Коли я була маленькою вона замість казок нашіптувала мені про цілющі властивості рослин ночами, гортаючи свої енциклопедії. Я засинала під це шепотіння. І зараз, працюючи над скульптурами, ніби продовжую її голос. Я беру всі ці невидимі зв'язки і поміщаю їх буквально під шкіру скульптури. Трави, квіти, гільзи застигають разом у смолі. Меморіал і зцілення в одній формі.
Скульптура «Розстріляна фігура» в Ашаффенбурзі
Але є ще один вимір цієї роботи, який для мене дуже важливий. Починаючи з 2012 року мої скульптурні зліпки з власного тіла існували у фонді «Ізоляція» в Донецьку. Це була перша велика інституція, яка купила мою роботу і де відбувся показ моїх гіпсових і мильних фігур-клонів (2012). У 2014 році проросійські бойовики окупували «Ізоляцію» і використовували ці скульптури як мішені для стрільби. Мило має щільність близьку до людської плоті, зброярі саме так перевіряють кулі. Тобто це не метафора. Мої тіла були буквально матеріалом для випробування зброї. Пізніше, на п'ятиріччя окупації «Ізоляції», я «розстріляла» шість власних мильних фігур сама, щоб повернути собі силу і контроль над власним тілом.
Тепер одна з фігур стоїть в Ашаффенбурзі, у Музеї Крістіана Шада, в центрі виставки «A European Collection: Masterpieces from the Khanenko Museum» — шедеврів з київського Музею Ханенків. Навпроти неї — Канова. Його «La Pace», «Мир», мармурова статуя 1812–1815 років. Роботу Канови свого часу замовив російський дипломат Микола Румянцев, а написи на її колоні згадують «мирні» договори російської імперії, кожен з яких насправді означав анексію частини чужої країни і нищення культури корінного народу. До київського музею статую передали аж із москви у 1953 році. Тобто це монументальний імперський «мир» у мармурі, а поруч моя розстріляна фігура з гільзами і цілющими травами всередині. Це протиставлення придумала директорка Музею Ханенків і співкураторка виставки Юлія Ваганова разом із Томасом Шауерте. Її рішення виявилося настільки точним і сильним, що навколо цього діалогу фактично вибудувалася вся експозиція.
Місто Ашаффенбург придбало цю роботу для своєї постійної колекції. Моєю реакцією була не просто радість, а щось тихіше і глибше — відчуття, що справедливість відновлюється. Повільно і невідворотно. Те, що окупанти намагалися знищити як мішень, тепер живе в європейському музеї поруч з Кановою. Вони стріляли в моє тіло, щоб воно зникло, а воно стало незнищенним. Мої роботи живуть по світу в інституційних колекціях: Francisco Carolinum у Лінці, Jøssingfjord Vitenmuseum у Норвегії, Fenix Museum of Migration у Роттердамі, Deutsche Telekom Art Collection в Бонні, Double Q Collection в Гонконзі, а також у Національному Художньому Музеї в Одесі, Музеї Ханенків, Мистецькому Арсеналі, Національному Музеї Історії України у Другій Світовій Війні в Києві та інших.
Проєкт Марії Куліковської Bullets of Flowers («Кулі квітів») на Мальтійській бієнале
Цьогоріч ви представили проєкт Bullets of Flowers на Мальтійській бієнале. З якими темами він працює, наскільки він особистий чи політичний? Як би ви описали павільйон для тих, хто не мав змоги побачити його особисто?
Цей Павільйон неможливо до кінця описати словами, бо він створювався як простір, через який треба пройти фізично, але я спробую провести вас крізь нього. Тематичний Український Павільйон розташувався в старому Арсеналі в Біргу — у приміщенні колишніх ангарів 16–17 століття, де зберігалася зброя. Стіни цього місця пам'ятають порох і війну, і саме в цей простір я внесла свої крихкі тіла. Сама бієнале отримала тему Clean, Clear, Cut. У мою практику це лягло абсолютно точно, бо вона про те, як з розрізаного, розстріляного, зруйнованого народжується нове.
Назва Bullets of Flowers представлена у множині навмисно, бо це не одна куля і не одна квітка. У центрі Павільйону були роботи з серії Diaphanous Casings Relics: 7435 зліпків справжніх відстріляних гільз, відлитих у прозорій смолі разом із засушеними рослинами. У кожну кулю я вкладала не просто випадкову квітку, а саме цілющу рослину, бо це не естетика, а функція. Кожна гільза колись несла смерть, а тепер несе зцілення. Це феміністична, жіноча відповідь на війну — можливо, єдина сила, на яку я можу покластися.
Проєкт водночас гранично особистий і гранично політичний, я не розділяю ці речі. Центральними роботами були зліпки мого власного вагітного тіла з серії «Після смерті настає життя». Я відсканувала своє тіло за п'ять місяців до повномасштабного вторгнення, ще вагітна. У смолі застигли троянди, колоски пшениці і справжні фрагменти гільз та розірваних мін з Ізюму, Авдіївки і Бахмуту. Тобто це моє тіло, моя вагітність, моя дитина, і водночас осколки з місць, де гинули люди.
Проєкт Марії Куліковської Bullets of Flowers («Кулі квітів») на Мальтійській бієнале. Фото: Ольга Кузовкіна
І тут я мушу розповісти найважче. Ці вагітні фігури були показані пошкодженими, навмисно без реставрації, хоча подавалася я з цілими роботами. Коли я підписувала договір про співпрацю з бієнале, в Копенгагені невідомий навмисно розбив ці скульптури під час моєї виставки. Я вирішила не відновлювати фігури і представити все, як є.
Поруч висіли Skin Apparitions — п'ятдесят два шкіряні зліпки в смолі, всередині фотографії на тканині і мої акварелі, підвішені на металевих ланцюгах, сітках і гачках. П'ятдесят п'ять кілограмів шкіри, що висить у повітрі. І Unfinished Mother («Незавершена Мати») із засушеними квітами, штучними перлами і волоссям всередині. Окремо стояли милиці і палиці — Botanical Supports. Це опори, які я під час перформансу передавала своїм розбитим скульптурам, намагаючись їх «поставити на ноги». При цьому вони теж зламані та крихкі, бо та опора, на яку ми спираємося, часто й сама потребує опори. Це про взаємну підтримку. Ми тримаємо одне одного, хоча самі ледь стоїмо.
Проєкт Марії Куліковської Bullets of Flowers («Кулі квітів») на Мальтійській бієнале
Проєкт Марії Куліковської Bullets of Flowers («Кулі квітів») на Мальтійській бієнале
Через весь павільйон проходила робота Maybe There Will Still Be Home («Можливо, ще буде дім»). Це двадцять два квадратні метри зшитої шкіри, на якій я рукою писала олійною фарбою. Це не вигадані пафосні слова, а реальний діалог, який я вела зі своїм коханим уже після початку повномасштабного вторгнення. Це те, що насправді було всередині нас, що ми говорили одне одному. Позаду цієї шкіри була пришита тканина, яку зробила моя мама. Вона власноруч зваляла її з вовни, яку колись змогла вивезти з окупованого Криму. Ця тканина червона, з вузлами, схожа на шматки м'яса, крові, шкіри. У ній штучне волосся зі скловолокна — того самого матеріалу, з якого роблять дрони і зброю. Але я з цього не вбиваю. Я цим зігріваюся, зцілююся.
І найважливіше — цей павільйон не був німим. Він весь звучав. Роза Тапанова — меценатка і голова заповідника «Бабин Яр», однієї з найважливіших інституцій, що знаходиться поруч із нашим простором Garage33 Gallery-Shelter — попросила Валентина Сильвестрова дати свою останню композицію. Він написав її буквально за два тижні до відкриття, нову сонату під назвою «Прокльон ворогам». І разом з його фортепіано звучало моє нашіптування про цілющі властивості трав, які я вкладала в кожну кулю. Вони були мов спалахи пам'яті, спогади про бабусю, яка ночами сортувала рослини, вписувала щось у книги, вишивала і вʼязала, а я засинала під її шепотіння. Тепер я через цю роботу повертаюся до неї: до жінки, яка була сиротою, переселенкою, дисиденткою, художницею і перетворила зцілення на спосіб вистояти.
Проєкт Марії Куліковської Bullets of Flowers («Кулі квітів») на Мальтійській бієнале
У цьому просторі звуку, шепоту, музики Сільвестрова я протягом кількох годин намагалася «зцілити» свої навмисно побиті в Копенгагені фігури. У стінах колишніх ангарів зі зброєю я їх укривала, лікувала, тримала. Я не будую монументів. Я будую крихкі об'єкти з гібридного тіла — з мила і смоли, зі шкіри, з солі окупованої землі, з акварелей, що перетинають кордони, з ритуалів, з кісток і квітів, з пам'яті чотирьох поколінь рідних жінок, які навчили мене гідності і силі вразливого. Оце і є Bullets of Flowers.
Перша асоціація у зв'язку з назвою «Кулі квітів» — це поєднання краси і смерті, їх співіснування в нашій реальності. Що ви особисто в неї закладаєте?
Це прочитання дуже точне, і воно справді там є — краса і смерть, які співіснують в одній формі. Але якщо говорити про те, що я особисто закладаю в назву, то для мене це про зцілення проти насильства. Куля створена щоб убивати, це її єдине призначення. А я беру цю гільзу і вкладаю в неї цілющу рослину. Естер Чіллаг — кураторка павільйону Bullets of Flowers — дуже точно це сформулювала: мої роботи перетворюють зброю на інструменти турботи. Це стає втіленням жіночої сили.
Що мені протиставити ворожим танкам, ракетам, армії окупантів? У мене немає зброї. У мене є моє тіло, мої руки, знання моєї бабусі про трави. І я роблю радикальну ставку: я стверджую, що оце вразливе, жіноче — і є справжня сила. Не попри крихкість, а саме завдяки їй. Квітка проростає крізь гільзу. Життя наполягає на собі навіть всередині того, що було створене, щоб його обірвати.
Проєкт Марії Куліковської Bullets of Flowers («Кулі квітів») на Мальтійській бієнале
Квітка в західному мистецтві — це символ швидкоплинної краси, невинності, навіть Діви Марії як Матері людства. А куля — це її повна протилежність. Коли вони зустрічаються в одній формі виникає той самий парадокс нашого часу, де краса і вбивство стали сусідами. Я можу садити квіти і ховати загиблих друзів в один день. Тому для мене Bullets of Flowers — це не споглядання краси смерті. Це наполягання на цінності кожного людського життя. Це жіноча відповідь на війну.
Як ви вже згадували, скульптури з серії «Після смерті настає життя» були пошкоджені невідомими в Копенгагені у 2025 році. Що ви вбачаєте в них сьогодні?
Сьогодні я бачу в них не зруйновані роботи, а тіла, які пережили насильство і вижили. Вони тепер не крихкі, а пост-крихкі, тобто непереможні. Це найточніше, що я можу сказати. Коли невідомий чоловік розбив ці фігури в Копенгагені, моєю першою реакцією був шок, біль, відчуття, що насильство наздогнало мене знову, як у 2014-му в Донецьку, тільки тепер у тихій безпечній Європі. Це були зліпки мого вагітного тіла, відскановані за п'ять місяців до повномасштабного вторгнення. Тобто розбили не просто скульптури, а образ мене вагітної, образ майбутнього життя. І саме в ті дні, коли в окупації помирала моя бабуся. Два образи тіла — одне руйнують, інше відходить. Я не могла бути ні з тим, ні з тим.
Скульптура з серії «Після смерті настає життя»
Саме тому я вирішила не реставрувати їх. Я дуже швидко зрозуміла, що не замаскована чесна рана — це теж форма. Зламане тіло — це теж тіло. Якби я залатала тріщини, зробила вигляд, що нічого не сталося, я б збрехала. А я хочу показувати правду. Тому я привезла їх на бієнале такими, якими вони є зараз — пораненими, але вцілілими.
Сьогодні я сприймаю їх як живий процес. Я перетворюю ці зламані фігури на щось нове. На post-post-trauma, post-post-human укриття. Руйнування стає матеріалом. Шрам стає формою. Це той самий принцип, за яким японці склеюють розбиту кераміку золотом — не приховати злам, а зробити його видимим, найціннішим місцем.
Те, що сталося в Копенгагені, смерть бабусі — все це разом стало для мене кармічним зсувом, кінцем цілого етапу. Я відчуваю, що коли повернуся до створення зліпків зі свого тіла, це вже буде нова форма, наступний рівень висловлювання. Не тільки відбиток, а щось далі, глибше.
Скульптура з серії «Після смерті настає життя»
Сьогодні я даю собі час. Я досі в певному сенсі в горюванні, і свідомо дозволяю собі його прожити, не пробігти повз. Ці пошкоджені фігури для мене найчесніше, що я зробила. Вони не про перемогу і не про поразку. Вони про те, що можна бути розбитою і залишитися. Бути пораненою і продовжувати. Можна втратити форму і знайти нову. Це і є моє тіло, моя країна, мої жінки. Нас намагалися знищити багато разів. А ми досі тут, з тріщинами, але тут. Інші, ніж були, але живі.
Робота з власним тілом та його відтворення в різних формах постійно присутня у вашій практиці. Чому для вас важливо говорити через тілесність?
Я прийшла до важливого для себе висновку: усі мої роботи — це не окремі медіа та обʼєкти. Скульптура, акварель, кераміка, перформанс, текст — це не різні дисципліни, а шари однієї цілісності, в якій я постійно досліджую одне й те саме відчуття: крихкість. Я за освітою архітекторка і я ніколи не переставала нею бути. Бо справжній архітектор — це не той, хто будує будівлі. Це той, хто вибудовує філософію простору у відношенні до тіла. І саме це я роблю. Навіть коли я створюю інсталяцію, вона в першу чергу про простір; про те, як тіло існує в ньому, як вони звертаються одне до одного.
Марія Куліковська на виставці «Відродити втрачене», Гонконг
Тому тілесність для мене — це не тема, а сама структура мого мислення. Тіло — це єдине, що неможливо окупувати, що завжди зі мною, коли все інше відібрано: дім, земля, можливість повернутися. Коли в тебе забирають усе, тіло залишається твоїм останнім простором, І я будую з нього доми.
Сам процес для мене глибоко терапевтичний і теж має декілька шарів. Спочатку я роблю акварельні нотатки, малюнки, тексти, споглядаю як фарба розпливається, розфокусовується, майже медитую над цим. Потім я імплементую це в шкіру, в зліпок, переводжу з двовимірного у тривимірну присутність. Зліпок — це і є момент дотику тіла й архітектури. А потім я будую вже сам простір навколо. Цей чотириетапний підхід, можливо, і є моїм способом зцілюватися.
Марія Куліковська на виставці «Відродити втрачене», Гонконг
Чи змінює це сприйняття власного тіла? Так, дуже сильно. Але чесно скажу — у мене досі складні стосунки з власним тілом. Те, як я відчуваю його зсередини часто не співпадає з тим, яким воно стало ззовні. Воно дуже змінилося: після народження дитини, важкої вагітності і кесаревого, які співпали з початком війни і колосальним стресом моє здоровʼя похитнулося. Я досі не можу повернутися до свого звичного тіла.
Але є щось дивовижне в тому, що я дивлюся на свої старі зліпки і раптом починаю закохуватися в те тіло, яке колись не сприймала і не любила. Виявляється тоді я була саме такою, як хотіла бути, просто не бачила цього. І це вчить мене найважливішого: повертати себе в момент зараз. Не любити себе колись потім, бо цей ідеал ніколи не справдиться, а приймати і проживати життя у цьому тілі, в цій миті.
Виставка «Відродити втрачене», Гонконг
Окремий вимір роботи з тілом — це перформанс. Розкажіть, будь ласка, докладніше про серію перформансів, що були представлені на Мальтійській бієнале. Який перформанс у вашій практиці був найскладнішим?
На Мальті було кілька перформансів. Перший — під час відкриття павільйону. Майже дві години я «зцілювала» свої розбиті скульптури. Розміщувала власне тіло між ними, укривала їх собою, обіймала, цілувала, гладила. Я приносила відірвану голову вагітної фігури до тіла і колисала її. Передавала поламані, крихкі опори побитим скульптурам. Тоді я була вдягнена в сукню, яку зробила моя мама: зваляну з вовни, евакуйованої з окупованого Криму. Тобто я зцілювала фігури, загорнута в саму памʼять про дім, якого більше немає.
Перформанс Марії Куліковської на відкритті Мальтійської бієнале. Фото. Ольга Кузовкіна
А фінальний перформанс відбувся в останній день, перед тим, як ми закрили павільйон. Він називався «Мама, Я, Єва і Євдокія». Єва — це моя донька, а Євдокія — моя бабуся, та сама, що померла в окупації. Імена Єва і Євдокія споріднені, одне походить від іншого. І хоча Євдокії вже немає, вона була присутня через мою маму, яка теж була там. Цього разу на мені було інше вбрання, теж створене мамою — ніби спідня білизна зі шкіри та плетеного волосся. Я лежала серед поламаних фігур, а мама і Єва, ніби Євдокія, засипали мене гільзами з травами. Це було схоже водночас на поховання і на обгортування заради зцілення. Чотири покоління жінок однієї родини в одному просторі. Живі, та, що відійшла, і та, що тільки починає жити. Це надихнуло мене на думку про те, що я й далі хочу акумулювати простір власним тілом. Робити зцілення реальною дією, а не лише образом.
Перформанс Марії Куліковської «Мама, Я, Єва і Євдокія» на Мальтійській бієнале
Найскладнішим перформансом за всю мою практику був і залишається «254». Це мій реєстраційний номер внутрішньо переміщеної особи. У 2014 році, коли Крим уже кілька місяців був окупований, а мої скульптури в Донецьку вже були розстріляні, я приїхала в Ермітаж у Санкт-Петербурзі — це було відкриття бієнале «Маніфеста 10». Серед білого дня, в країні, яка щойно почала війну проти моєї країни, я загорнулася в український прапор і лягла на парадних сходах музею, як тіло вкрите саваном. Мене зупинила внутрішня служба безпеки музею. Поки чекали поліцію, мене відпустили міжнародні куратори, які там були. Я змогла повернутися в Україну. Але в Крим мені заборонили вʼїзд назавжди. Більше я ніколи там не була.
Найскладнішим був не сам акт, а те, що сталося зі мною після. Почалися наслідки — біль, лють, фрустрація, образа, депресія. Все це зʼїдало мене. Я забувала, що я художниця, що я архітекторка. Я ставала радикальною акціоністкою. Я злилася на весь світ за те, що люди не бачать війни, живуть далі своїм життям, поки мешканці півострова опинилися в окупації. Я була в маргіналізації, на самому краю. Це був найтемніший період мого життя, коли я майже не вірила, що залишуся.
Перформанс Марії Куліковської «254», Бремен 2023
Перформанс Марії Куліковської «254», Бремен 2023
Врятувало мене зцілення через мистецтво, через простори, які я створюю своїми роботами і своїм тілом. Ця крихка архітектура, яку я будую, і в яку запрошую справжніх людей. Коли я тягнула свій «Пліт Крим» через міста, до мене почали приходити люди. Мовчки. Вони приносили їжу, ліки, просто були поруч. Іноді ми разом плакали, іноді сміялися. Ніхто нікому нічого не доводив. Тоді я вперше відчула цю величезну кількість чутливих сердець навколо, і зрозуміла, що саме вразливість обʼєднує людей. Тоді ж зʼявився в моєму житті Олег Вінніченко, що був закоханий і спостерігав здалеку.
Саме тоді я зрозуміла головне: я ніколи не переставала бути архітекторкою. Просто в той момент я будувала простір тілом, бо в нього увірвалося насильство. «254» навчив мене тому, що навіть коли тебе зламано вщент, можна зібрати себе заново через мистецтво та присутність інших. Відтоді весь мій шлях — це рух від тієї радикальної люті до зцілення. Від «254» на сходах Ермітажу до жінки, яка колише розбиті скульптури на Мальті.
Перформанс Марії Куліковської« Пліт Крим»
Мальтійська бієнале проводиться лише вдруге і про неї наразі знають набагато менше, ніж про Венеційську. Чи доцільно порівнювати ці два проєкти? В чому їх ключові відмінності?
Я б не хотіла протиставляти їх так, ніби одна гірша, а інша краща. Венеційська бієнале — це масштабна та велика платформа, і я зовсім не кажу про неї зверхньо. Тим більше, що в мене з нею є особистий звʼязок: мій проєкт «Presidentin of Crimea» був у шорт-листі відбору на представлення українського павільйону у Венеції. Я поки що жодного разу не представляла Україну там, але я цього прагну. І не обовʼязково лише з національним проєктом — можливо, це був би павільйон усіх переселенців, феміністичний, важливий. Тож для мене це не питання конкуренції між двома бієнале.
Питання радше в тому, чому саме в Мальту я так вклалася. І відповідь дуже особиста: я побачила спорідненість між Мальтою і Керчю, звідки я родом. Мальта — це колонія, постколонія, як і Крим. І коли я опинилася там, серед схилів з диким чебрецем, серед цього запаху, ландшафту, моря — я відчула себе вдома. Не колоніальна архітектура мене зачепила, вона мені якраз не близька. А саме земля, природа, давнина. На Мальті є один із найстаріших храмів у світі, якому близько пʼяти тисяч років — храм зі сплячою жінкою, побудований ніби меморіал. І це так по-керченськи. Бо Керч —теж одне з найдавніших міст світу, де історичність буквально вплетена в ДНК простору.
Марія Куліковська на виставці «Відродити втрачене», Гонконг
І найголовніше — зараз я створюю Керченську бієнале у вигнанні. Я її проживаю всередині себе, і мені було надзвичайно важливо отримати цей досвід, побачити зсередини Мальтійську бієнале, яка заявлена як деколоніальна платформа, простір для іншості. Мій проєкт має бути про маргіналізованих художниць і художників з територій, яких ніби не існує. Адже Керч існує фізично, але не на геополітичній мапі. Це сіра зона. На Мальті я досліджувала зсередини той складний наратив, який потім нестиму у власний проєкт. На маленькому острові посеред Середземного моря я раптом зрозуміла щось важливе про власний дім, до якого мені закрита дорога.
В Києві у вас є власний галерейний простір Garage33, який виступає за «відсутність ієрархії» в мистецтві. Розкажіть, будь ласка, докладніше про проєкт, його програму і принцип, за яким відбираєте художниць і художників.
Незалежний арт-простір, гібридну дослідницьку лабораторію і студію Garage33 Gallery-Shelter ми заснували разом з Олегом Вінніченком, і народився він дуже органічно — з ревіталізації занедбаного гаражного кооперативу в робочому та одному з найстаріших районів Києва. Ми взяли простір, який нічого не вартував в очах системи, і почали перебудовувати його в живий організм. Але це не була просто реновація. Ми будували цю архітектуру з любовʼю, з бажанням мати власний дім на перетині між техногенною потворністю міста і справжністю природи. Це та архітектура, яку я завжди мріяла і досі мрію створювати для людей. По суті це моя омріяна студія, місце, де я можу бути тією, хто я є, з усіма своїми вразливостями, дивними ідеями, перформансами, бути вільною. І саме цим я ділюся з іншими.
Марія Куліковська на виставці «Відродити втрачене», Гонконг
У назві Garage33 Gallery-Shelter є слово «сховище», і що цікаво — ми придумали її ще до повномасштабного вторгнення. Тоді це був радше shelter для душі. Тепер, в умовах війни, це слово набуло і буквального значення — простір захисту, безпеки; місце, куди можна прийти і де тебе приймуть. Але суть не змінилася. Тут вразливість не треба ховати. Я називаю це post-human shelter — простір співіснування, турботи й агентності в часи, коли все навколо руйнується.
Що означає «відсутність ієрархії» на практиці? Це значить, що ми не відтворюємо ту вертикаль, яка є у великому арт-світі, де існують для системи тільки зірки і є невидимі, де куратор стоїть над художником, де ринок вирішує, хто саме вартий уваги. У нас художник, куратор, відвідувач, простір — усі значимі учасники однієї спільної дії. Найкраще це втілює наша ініціатива School of Political Performance, яка цього року отримала підтримку програми ZMINA: Resilience. Це міжнародний проєкт спільної творчості, що буде реалізований разом із фінською платформою New Performance Turku Biennale: у жовтні 2026 ми проведемо резиденцію в Турку, а потім покажемо новий колективний перформанс у Фінляндії та в Україні. Я в цьому проєкті одночасно і менторка, і учасниця нарівні з іншими художниками, бо школа побудована саме на горизонтальному принципі навчання, колективній турботі і творенні. Ми вчимося одне в одного.
Виставка «Відродити втрачене», Гонконг
За яким принципом я відбираю художниць і художників? Чесно, я не шукаю «успішних» чи «перспективних» у ринковому сенсі. Я шукаю справжність. Мене цікавлять голоси з краю, з маргінесу. Митці переміщені, ті, хто втратив дім, хто працюють з тілесністю, з памʼяттю, з травмою, з ідентичністю. Ті, чия крихкість і є їхньою силою. Для мене головне питання — не «наскільки це продається» і навіть не «наскільки це технічно досконале», а «наскільки це чесно і необхідно цій людині». Мистецтво, яке мусить існувати, бо інакше не можна.
Зараз це дуже камерне красиве місце. Але я мрію, щоб воно стало великим і міжнародним, щоб обʼєднало друзів, митців з усього світу. До розвитку Garage33 вже долучаються близькі мені люди, зокрема Естер Чіллаг і Ольга Кузовкіна, з якою ми зробили на Мальті зін про Bullets of Flowers, як інструкцію-подорож до зцілення. Чесно скажу, щоб добудувати продовження цього центру, мені ще треба заробити. Зараз я вкладаюсь максимально в розвиток Garage33, адже в його основі віра в те, що зруйноване можна зробити домом, а справжня сила не у вертикалі влади, а в горизонталі, у тому щоб творити разом і дбати одне про одного.
Марія Куліковська
Над якими особистими проєктами ви працюєте зараз? Чого нам варто чекати у найближчому майбутньому?
З останнього — 15 червня я була запрошена на Art Basel як перформерка у роботу Рафаеля Лозано-Хеммера Pulse Agglomerate. Покликав він мене після того, як «Ізоляція», і особисто Люба Михайлова та Катя Філюк, запропонували йому мою кандидатуру. «Ізоляція» — це та сама інституція з Донецька, з якою повʼязана вся моя історія, від перших мильних фігур до їх розстрілу.
Це був живий меморіал, побудований як ритуал. Лозано-Хеммер ще у 2013 році, за кілька місяців до окупації Донецька, зісканував серцебиття ста людей. Ми не знаємо, що з ними зараз, чи живі вони. У Базелі я «несла» на собі ці сто сердець — сто лампочок, які пульсували в моєму костюмі, і сабвуфер. Уся наша команда була в чорному. Ми йшли містом ходою, схожою на процесію горювання, до води, де наприкінці я обережно знімала кожну лампочку і складала в коробку, ніби віддаючи шану. Але водночас це була хода назустріч життю. Я зупиняла людей, пропонувала доєднатися, сканувала їхнє серцебиття і лампочка біля мого серця починала битися в їхньому ритмі. Багато людей вперше в житті чули звук власного серця. Починали плакати. Просили їх обійняти. І я обіймала. Серед них були українські біженці-підлітки, художниці й художники, кураторки й куратори. Їхні серця «доєднувалися» до тих ста сердець з Донецька, щоб вони продовжували жити. Цей перформанс увійшов до офіційної програми Art Basel.
Марія Куліковська у перформансі Pulse Agglomerate
Минулого року відбулася ще одна важлива для мене подія — моя перша велика персональна виставка в Гонконзі To Regenerate the Lost («Відродити втрачене»), у галереї Double Q з кураторкою Естер Чіллаг. Вона була про повернення до коренів. Зараз я розвиваю далі ту мову, яку там представила, працюючи зі зліпками шкіри, всередину яких імплементую власні малюнки. Можливо, нова монументальна робота в такому стилі поїде на Art Basel Hong Kong.
Восени мене чекає Frauengold — групова виставка в Центрі сучасного мистецтва Kronika в польському Бутомі, яку курує Катажина Каліна. Це міждисциплінарне дослідження історії медикалізації жіночого тіла й емоцій. Сама назва походить від Frauengold — алкогольного «тоніка для нервів», яким у повоєнній Німеччині радше присипляли і дисциплінували жінок, ніж лікували. Виставка про те, як століттями жіночі емоції оголошували «істерією», щоб ними керувати, і як мистецтво може показати емоцію не як ваду, а як знання і спосіб вижити. Це абсолютно моя тема. Там я вперше публічно покажу роботу, яку бережу вже понад рік. Це Cradle, дитяча колиска, відлита у смолі разом із цілющими травами і гільзами. Колиска, яка мала б нести на собі дотик дитячого тіла, але стоїть порожня під обстрілами в пустому домі. Це найтихіша і, мабуть, найболючіша моя робота. Я свідомо чекала, щоб вона зазвучала саме там, де це буде найцінніше.
Марія Куліковська на виставці «Відродити втрачене», Гонконг
Зовсім скоро, 18 липня, у нашому просторі Garage33 відкривається персональна виставка Поліни Щербини — фантастичної художниці і моєї посестри. Проєкт називається «Початок світу на краю могили». Він про любов та її подвійну, іноді небезпечну природу, про тілесний досвід насильства і відновлення. Я курую цю роботу вже понад пів року. Поліна передала мені свої тексти наступного дня після того, як розбили мої скульптури в Копенгагені і померла моя бабуся. Ніби життя звело нас саме в точці найбільшого болю. У неї, як і в мене зараз, наскрізний образ — біла лілія. Та сама квітка, якою бабуся лікувала мене в дитинстві.
виставка «Відродити втрачене», Гонконг
Окремо зараз готується ще одна особлива історія — колаборація з молодим українським ювелірним брендом à propos jewelry. Це буде окрема лінія collectible jewelry, побудована на зліпках мого тіла, де крихкість і прикраса зустрічаються в одному обʼєкті. Для мене це новий і несподіваний шар практики: тіло, з якого я завжди робила скульптури, тепер стає ще й чимось, що можна носити близько до власної шкіри.
Також я продовжую своє PhD-дослідження — це мій спосіб нарешті систематизувати власні напрацювання і досвід, довіритись знанню про трави і зцілення. Якщо чесно, зараз я в особливому стані. Я переживаю горювання і водночас прийняття нової себе. Старі форми мутують, ускладнюються, і я ще не знаю якими будуть нові, але я більше цього не боюся. Я нарешті зрозуміла головне з того, чому мене вчили чотири покоління жінок мого роду: сила не в тому, щоб бути незламною, а в тому, щоб залишатися крихкою і все одно світити собі та іншим. Саме це я й хочу робити далі. Будувати крихкі доми, в яких людям тепло.
Марія Куліковська
Текст: Катя Теллер
