Перш ніж відповісти на мої питання, Анна майже завжди робить коротку паузу. Не для того, щоб знайти красиве формулювання. Радше щоб перевірити, чи справді це її думка. За п’ять років заснований нею TRIP:TYCH став одним із найупізнаваніших українських ювелірних брендів. Але наша розмова дуже швидко виходить далеко за межі дизайну. Ми говоримо про те, як народжуються ідеї. Про інтуїцію та дисципліну, дітей, книжки, біг, мистецтво й бізнес. Про творчість як щоденну практику. І про те, чому двоє людей можуть дивитися на одну й ту саму річ, але бачити зовсім різне.
Якщо озирнутися на себе п’ятирічної давності, коли TRIP:TYCH був лише на етапі зародження, що змінилося найбільше?
За цей час я значно краще навчилася чути себе — свої можливості, тіло, реакції. Минулого року я пройшла кілька практик, присвячених пізнанню своєї природи, жіночності, тіней та фінансового мислення, і кожен цей досвід ставав для мене маленьким відкриттям. Щоразу потрібно було зробити щось, що спочатку здавалося неможливим, що спершу не виходило, але зрештою вдавалося.. І ці практики скорегували мій спосіб мислення. Я усвідомила, що більшість обмежень існує лише до того моменту, поки не спробуєш їх подолати.
Я дуже люблю мультфільми. Виросла на Disney, і нещодавно ми з доньками знову дивилися «Покахонтас». Є сцена, яка мене цього разу найбільше зачепила. Бабуся Верба торкається води, і від цього дотику по поверхні починають розходитися кола — дедалі ширші й ширші. Я одразу чомусь подумала про резонанс та причинно-наслідкові звʼязки. Один маленький рух змінює всю поверхню. У якийсь момент я зрозуміла, що так само працює і наше мислення.
Нещодавно я навіть завела Substack. Мені хотілося перестати тримати всі ці думки лише в голові й почати їх записувати. І поки писала, усвідомила одну річ: наше життя значною мірою складається з того, куди ми спрямовуємо увагу.
Ми можемо діяти з позиції достатку або з позиції нестачі. Вірити, що світ працює на нас, або постійно чекати, що щось піде не так. Спочатку це здається незначним вибором, але з часом він починає визначати буквально все. Це схоже на ті самі кола на воді. Ти лише трохи зміщуєш фокус — і поступово ця зміна проявляється в кожному рішенні, кожній реакції, кожній зустрічі. Варто лише один раз задати напрямок, а далі цей рух ніби сам набирає сили.
Саме тому сьогодні я набагато уважніше ставлюся до того, з якої точки дивлюся на світ. Ми не завжди можемо змінити обставини, але майже завжди можемо обрати спосіб, у який їх проживаємо. Для мене це стало одним із найважливіших відкриттів останніх років.
Сукня Cultnaked, прикраси TRIP:TYCH
Саме так народжуються айтеми TRIP:TYCH? Чи змінився за ці роки процес створення продукту?
Абсолютно. І певно, це одна з найбільших змін. Якщо говорити саме про народження ідей, то для мене цей процес ніколи не був складним. Навпаки, це найулюбленіша частина роботи. Я легко вигадую продукти, розумію, навіщо вони мають існувати, який сенс несуть і яку емоцію повинні викликати. Це дуже інтуїтивний процес. Я ніколи не сідаю зі словами: «Зараз потрібно придумати нову прикрасу». Ідея приходить сама, коли я перебуваю в постійному дослідженні: спостерігаю, збираю враження, живу.
Є одна річ, за якою я майже завжди розумію, що знайшла саме ту ідею. Це реакція тіла.
Звучить дивно, але я справді не вмію пояснити це інакше. (Усміхається.) Якщо ідея проходить повз мене спокійно, без внутрішньої реакції, значить, вона ще не моя. Вона може бути правильною, функціональною, навіть красивою, але в ній немає життя. Коли ж з’являється та сама ідея, тіло реагує першим. Це схоже на хвилю — ніби шкірою пробігають мурашки. У цей момент я вже знаю: ось воно! Саме це я й шукала!
Мені здається, найкращі речі взагалі народжуються не тоді, коли ти намагаєшся їх придумати, а тоді, коли дозволяєш собі залишатися відкритою до світу. Натхнення може прийти будь-звідки: зі скульптури, архітектури, дитячої іграшки, випадкової фрази чи кольору неба. Моє завдання — не проґавити цей момент і довіритися власному відчуттю.
Саме тому етап створення продукту завжди був для мене найщасливішим. У ньому майже немає боротьби. Є цікавість, азарт і відчуття, що ти знову відкриваєш щось нове.
Комбінезон KSENIASHNAIDER, прикраси TRIP:TYCH
А коли починається найскладніше?
Коли ідея перестає бути лише ідеєю та зустрічається з реальністю. Саме тоді починаються всі питання, про які творчі люди зазвичай не мріють: собівартість, технології, масштабування, рентабельність. Цей етап довгий час був для мене найважчим. Бо в ідеальний продукт закохатися легко, а от зробити так, щоб він залишився таким уже в реальному житті, значно складніше. У якийсь момент я зрозуміла, що проблема була не в самому продакшні, а в тому, як я на нього дивилася.
Раніше мені здавалося, що будь-яке виробництво — це завжди компроміс. Якщо хочеш зробити продукт рентабельним, доведеться від чогось відмовитися: спростити, прибрати деталі, знайти, чим пожертвувати. Я довго мислила саме так. А потім одного дня зловила себе на думці: чому я взагалі виходжу з того, що маю щось втратити? Я хочу, щоб мої прикраси жили довго. Хочу, щоб їх купували. Хочу, щоб бренд був здоровим бізнесом. Але водночас не хочу відмовлятися від того, що робить продукт саме таким, яким я його задумала. Тоді я поставила собі інше запитання. Не «від чого відмовитися?», а «як зробити це ще краще?». Для мене це була дуже важлива внутрішня зміна. Бо я перестала мислити категоріями компромісу й почала мислити категоріями пошуку. І раптом виявилося, що відповідь зовсім не там, де я її шукала.
Наведу приклад. Майже пів року ми намагалися вдосконалити конструкцію застібок. Придумували різні технічні рішення, тестували механізми, шукали спосіб зробити виробництво ефективнішим, щоб його можна було масштабувати в різних країнах. Ми були настільки зосереджені на складних рішеннях, що не помічали найпростішого. А потім усе склалося буквально в одну мить. Ми просто згадали, що в нас уже створена прикраса з ідеальною застібкою на магніті — брелок-талісман «Абрикоса», на створення якого мене надихнула скульптура Рона Мьюека. Ми просто перенесли цей принцип на інші прикраси. Це було настільки очевидно, що, коли я це усвідомила, я щиро розсміялася. Іноді найкраще рішення весь час знаходиться поруч. Просто ми не готові його побачити.
TRIP:TYCH для тебе, певно, ніколи не був лише ювелірним брендом. Радше цілим магічним світом. Наскільки далеко тобі хочеться зайти в його дослідженні?
Максимально глибоко, наскільки вдасться. Мої мрії достатньо амбітні, і TRIP:TYCH — це велетенський світ не тільки з фізичними проявами. Але реальний світ має свої корективи, тож тільки час покаже, що з мрій стане реальністю. В нашій сімʼї вже є новий жарт від дітей: вони хочуть створити TRIP:TYCH land. (Сміється.) Та зараз ми на етапі фінальної перевірки всіх механізмів в авто перед тим, як вийти на трасу «Формула-1» та затестити на повну наші можливості.
Саме так сьогодні розвиваються найцікавіші бренди у світі. Вони перестають продавати окрему річ і починають створювати спосіб життя. Є центральна ідея, а навколо неї поступово виникає цілий всесвіт із предметів, досвідів, подій і навіть станів. Мені близький такий підхід. Хоча в моїй голові, якщо чесно, це завжди було у класних брендів.
Сукня Cultnaked, прикраси TRIP:TYCH
За час існування TRIP:TYCH чи є річ, про яку ти можеш сказати: «Ось тепер вона справді така, якою я її задумала»?
Так, це наші три iconic-кулони: Nenuphar, Turritella і Bergamot. Я дивлюся на них і відчуваю гордість. Раніше, навіть коли мені подобався результат, я завжди бачила, що ще можна вдосконалити. У голові постійно лунало: «Тут можна змінити пропорцію», «Тут спробувати інший механізм», «Тут ще пошукати». З цими прикрасами цього відчуття більше немає.
Я дивлюся на них і ловлю себе на думці, що нічого не хочу змінювати. Мабуть, уперше можу чесно сказати собі: «Молодець». Це дуже незвичне відчуття. (Сміється.) Особливо тому, що я сама із задоволенням їх ношу.
Якщо річ залишається зі мною не тому, що я її створила, а тому, що мені справді хочеться її носити, — значить, вона вдалася. Для мене це найчесніший тест.
Знімання для цієї обкладинки зробив фотограф Дмитро Гончаров. Це ваша перша творча співпраця?
Так, перша вдала. (Усміхається.) І це був непростий досвід. (Сміється.) Звучить парадоксально, адже ми працюємо разом уже багато років — здається, із 2014-го? (Дмитро Гончаров — чоловік Анни, вони разом з 2012 року. — Ред.) Але є велика різниця між тим, щоб працювати в одній команді по одну сторону об’єктива камери, і тим, щоб створювати щось удвох по різні сторони. Зазвичай усе відбувалося природно: я відповідала за стилізацію, концепцію, візуальний напрям, Діма — за фотографію чи відео. Бо ми чудово знаємо, який результат хочемо отримати, та добре доповнюємо одне одного. Але цього разу все було інакше. Бо в кадрі була я (усміхається), і ми обоє зрозуміли, що доведеться навчитися дивитися одне на одного по-новому.
Ми знімали три чи чотири вечори поспіль, ловили так звані golden hours — моменти найкращого світла. Це був непростий процес. Але коли побачили результат, у мене виникло відчуття, що ми нарешті почали краще розуміти, як кожен із нас бачить світ. І саме тоді я згадала історію, яку нещодавно розповіла старша донька.
У школі дітям запропонували просту вправу: заплющити очі й уявити яблуко. Здавалося б, що може бути простішим? Але коли діти почали описувати те, що побачили, виявилося, що однакових відповідей немає. Для когось це було червоне яблуко, для когось — зелене. Хтось уявив його з черв’ячками, хтось — як сцену з маленькою виставою. А одна дитина взагалі не побачила жодного образу — лише саме слово «яблуко», написане літерами. Мене так вразила ця історія. Пізніше я розповіла її друзям, і подруга, яка працює в ІТ, сказала: «А я теж не бачу яблука. Я бачу набір інформації». (Усміхається.) І тоді я подумала: як дивовижно, що ми все життя вважаємо, ніби бачимо один і той самий світ. Насправді ж кожен із нас живе у власній системі образів.
Для творчої людини це одне з найважливіших усвідомлень. Ти перестаєш шукати єдино правильний спосіб дивитися на речі й починаєш цінувати свій унікальний point of view. Саме він і народжує нові ідеї.
Коли ми зустрілися цієї весни на презентації Nenuphar, мене вразив твій мудборд. Передусім митці, які на ньому були. Багатьох із них я відкрила для себе саме завдяки тобі. Як народжуються твої мудборди?
Візуальне мислення — одна з моїх найсильніших сторін. Я постійно перебуваю в пошуку. Якщо чесно, іноді навіть надто. Я весь час щось знаходжу: фотографії, книжки, фільми, архітектуру, мистецтво, випадкові деталі, які можуть зачепити. Поки що все це існує не так системно, як мені хотілося б. Я навіть записала собі окремий пункт: колись обов’язково побудувати власну систему, у якій усі ці знахідки з’єднаються між собою. Але, можливо, саме ця свобода пошуку й дозволяє мені не втрачати цікавість. Я багато ходжу на виставки. Майже ніколи не обираю відпочинок, де можна просто лежати біля басейну. Навіть коли подорожуємо з дітьми, мені цікаво досліджувати місто, музеї, нові місця. Саме там найчастіше й народжуються майбутні ідеї.
Для мене мудборд — це не лише набір красивих картинок. Це спосіб зрозуміти, чому взагалі виникла та чи інша прикраса. Я майже ніколи не починаю з форми. Спочатку намагаюся знайти відчуття. Пояснити собі, про що ця річ, який стан вона передає, яку історію розповідає. І лише після цього збираю образи, що допомагають цей стан побачити. Саме тому мої мудборди ніколи не складаються лише з ювелірних виробів. На них можуть бути фотографії, живопис, архітектура, кадри з фільмів, скульптура чи речі, які на перший погляд узагалі не мають стосунку до прикрас. Але насправді всі вони говорять про одне й те саме.
Пригадуєш мудборд для Nenuphar?
Дуже добре. Одним із головних образів там була фотографія Лі Міллер. Я довго шукала не саме цей кадр, а саме таке відчуття. Для мене це була майже ідеальна візуалізація жіночності. Не декоративної. Не нав’язаної. Жіночності як внутрішньої сили, що не потребує демонстрації.
Мені подобається, коли краса залишається делікатною. Коли в ній є еротизм, але немає вульгарності. Коли тіло не перетворюється на об’єкт, а залишається природним продовженням людини. Саме це відчуття мені хотілося передати в NENUPHAR flower. Тому прикраса народилася не з форми. Форма стала наслідком історії, яку я спочатку прожила всередині себе.
Сукня Cultnaked, прикраси TRIP:TYCH
Тобто кожна колекція для тебе — це спосіб дослідити якусь частину себе?
Не завжди починається з цього, але кожного разу я досліджую свою природу. Інколи форма дає творчий поштовх, інколи форма стає наслідком дослідження.
Я все ще вчуся залишатися сильною, не втрачаючи м’якості. Довіряти собі. Не контролювати абсолютно все.
Сьогодні мене найбільше цікавить не протиставлення сили й м’якості, а можливість їх поєднати. Бути дисциплінованою, але не жорсткою до себе. Бути відповідальною, але залишати місце для інтуїції. Діяти, не втрачаючи легкості. Мені здається, саме в цій рівновазі й народжується справжня жіночність. І мабуть, саме тому мої прикраси майже завжди починаються не з матеріалу, а з внутрішнього запитання, на яке я сама ще шукаю відповідь.
Як сьогодні виглядає твій мудборд?
Якщо чесно, він зовсім не схожий на акуратну папку. Це сотні збережених фотографій, кадрів із фільмів, архітектури, мистецтва, випадкових деталей, які колись мене зачепили. Частина живе в Pinterest, частина — у телефоні, який я постійно намагаюся розчистити.
Колись я сприймала мудборд як добірку референсів. Здавалося, що він потрібен, аби пояснити, як має виглядати майбутній продукт. Сьогодні я дивлюся на нього зовсім інакше. Для мене мудборд — це універсальна мова.
Коли працюєш із командою, недостатньо сказати: «Я хочу, щоб було красиво». Кожна людина бачить світ по-своєму. І що точніше ти зможеш передати не форму, а відчуття, то точніше інші зрозуміють твою ідею. Цього мене, як не дивно, навчили діти. У школі їм постійно повторюють, що кожна людина бачить світ по-своєму.
Навчитися пояснити іншим, що саме бачиш ти, — одна з найважливіших навичок для будь-якого автора і, в принципі, для кожної людини.
Куртка та джинси KSENIASHNAIDER+Lee Cooper, прикраси TRIP:TYCH
Анна, складається враження, що ти постійно в пошуках нових образів. Але є буденні речі, особисті ритуали, без яких цей пошук неможливий?
Для мене важливий рух. Я бігаю вже багато років і щоразу, коли відчуваю, що втрачаю внутрішній баланс, повертаюся саме до нього. Тобто біг для мене — не про спорт. Це спосіб очистити голову. Майже в кожному новому місті я виходжу на пробіжку. Париж, Лондон, Копенгаген чи будь-яке інше місце — мені завжди цікаво побачити його саме так. Коли біжиш, місто відкривається зовсім інакше. Ти не просто дивишся на нього — ти входиш у його ритм. Під час таких пробіжок у мене часто народжуються рішення. Не тому, що я спеціально про них думаю. Навпаки. Щойно перестаєш змушувати себе знайти відповідь, вона приходить сама. Мабуть, це і є моя особиста медитація.
Зараз я читаю книжку Харукі Муракамі «Про що я говорю, коли говорю про біг». У дитинстві я сама бігала на довгі дистанції, і тепер ніби повертаюся до цього відчуття. Мені близька думка про довгу дистанцію не лише як про спорт, а і як про спосіб працювати та створювати. Ти не можеш щоразу розраховувати лише на приплив енергії чи натхнення. Важливо просто продовжувати рухатися — крок за кроком, день за днем.
Взагалі останнім часом я багато думаю про те, як народжується творчість. Колись мені здавалося, що можна просто багато працювати, мало спати — і цього достатньо. Але в якийсь момент зрозуміла: так дуже легко втратити контакт із собою. Тому сьогодні для мене спорт, сон і читання — не про дисципліну заради дисципліни. Вони про баланс. У цьому стані до мене приходять найважливіші ідеї.
Дисципліна й інтуїція — зазвичай по різні сторони раціо… Але у твоєму випадку вони не суперечать одна одній?
Мені здається, творчість народжується саме між цими двома полюсами. (Усміхається.) Є дуже романтичний образ митця, який просто чекає натхнення. Але це не про мене.
Я за дисципліну — мені так простіше. І, якщо чесно, саме вона допомагає мені створювати. Мені добре в стані внутрішнього балансу, коли розум і думки ясні. Саме тоді я найкраще розумію, чого хочу, і можу втілити це у фізичному світі. Для мене дисципліна — не про жорсткі правила, а про спосіб залишатися в контакті із собою. Це моя природа і мій підхід до життя.
Цю звичку я винесла з дитинства. Тоді вона здавалася мені правилом, а сьогодні стала однією з моїх найбільших опор. Але водночас я дедалі більше вчуся залишати місце для випадковості, інтуїції, життя.
Джинси KSENIASHNAIDER, футболка TRIP:TYCH+JUL, прикраси TRIP:TYCH
Твої доньки ростуть у творчому середовищі. Як тобі спостерігати, як у них формується власний погляд на світ?
Це одна з найцікавіших речей, які я зараз проживаю. У старшої велика мрія — вона хоче бути режисеркою. Постійно пише історії, придумує персонажів, робить маленькі книжки зі звичайних аркушів, й почала знімати мультфільми. Зовсім прості, кількасекундні, але в них уже є сюжет, характер і драматургія. Мені подобається не лише те, що вона створює. А те, як вона дивиться на світ. Й бачить історії всюди.Саме тому її так захоплює Тім Бертон. Вона любить старе кіно. Нещодавно ми дивилися «Співаючи під дощем», це один із її найулюбленіших фільмів.
Мені цікаво не формувати її смак. А спостерігати, як він народжується.
А ти сама в дитинстві була такою?
Багато часу проводила в бабусь — мама з сімʼї вчителів. Батьки мені ставили правила, але я добре їх сприймала. Я добре вчилася, навіть срібну медаль маю, відповідально ставилася до навчання, мама мене переконувала, що саме це допоможе мені в майбутньому. Зараз думаю, що багато в чому так і сталося. Але мої діти ростуть уже в зовсім іншому світі. Вони щодня бачать, як ми з Дімою працюємо, як народжуються зйомки, кампанії, ідеї.
Мені хочеться не заважати природній допитливості доньок. Лише допомогти зрозуміти одну просту річ: талант має значення, але здатність щодня повертатися до того, що ти любиш, — не менше. Але я, звісно, намагаюсь фільтрувати, що потрапляє в їхнє поле зору.
Худі та футболка TRIP:TYCH + JUL, прикраси TRIP:TYCH
Як підприємиці, тобі доводиться думати не лише про творчість, а й про те, як будувати бізнес. Як ти поєднуєш це?
Мені допомогли переосмислити цю різницю книжки та близькі люди. Нещодавно я прочитала книжку з абсолютно безглуздою назвою і такою саме невдалою обкладинкою — «Щаслива кишеня, повна грошей» Девід Кемерон Джіканді. Проте саме в ній дуже просто пояснювалося, чим відрізняється робота від бізнесу. Робота повністю залежить від тебе: перестаєш працювати — усе зупиняється. Бізнес — це система, яку ти будуєш, а потім удосконалюєш, масштабуєш і розвиваєш. Я зрозуміла, що довгий час жила саме в логіці роботи. І це вже не актуально, але… мені подобається працювати. Я не втомлююся від самого процесу, тому мені завжди було складно делегувати (усміхається). Здавалося, якщо я перестану щось робити власноруч, то стану менш потрібною. Сьогодні я поступово вчуся не зробити все самій, а делегувати й мати систему, яка працюватиме й без моєї постійної присутності.
Ти багато читаєш, яку книгу, на твою думку, має прочитати кожна сучасна людина?
Тут не може бути універсальної формули. Однією з важливих для мене стала книжка Бессела ван дер Колка «Тіло веде лік». Не можу сказати, що саме вона відкрила мені любов до тіла, бо своє тіло я любила з дитинства. Але водночас я його соромилася. Після цієї книжки в мені почалися певні процеси, пов’язані саме з усвідомленням зв’язку між свідомістю і тілом. Ми звикли думати, що голова — це центр, який усім керує. Але тіло теж постійно працює, реагує і дає нам знаки.
Важливо навчитися спостерігати за цим зв’язком. Не одразу оцінювати себе чи критикувати, а займати позицію спостерігача: помічати, що з тобою відбувається, про що говорить тіло, де саме ти втратила рівновагу — і поступово повертати себе до гармонії. Але гармонія, як і баланс, для кожного свої. Тому я не шукаю правильних відповідей. Мені набагато цікавіше навчитися ставити правильні запитання.
Сукня DEBUTE, прикраси TRIP:TYCH
На деяких фотографіях ти постаєш повністю оголеною. Для багатьох людей така відкритість табу. Що вона означає для тебе?
Мені просто це подобається, якщо чесно. Оголеною я відчуваю себе природно,
Якою ти бачиш себе і TRIP:TYCH через п’ять років?
Мені хочеться дорослішати — і як людині, і як підприємиці, і як креативному директору бренду. Я довго думала, що моя цінність полягає в тому, скільки всього я роблю власноруч. Тепер розумію: наступний етап — навчитися довіряти системі делегувати й залишати собі простір для того, що справді можу зробити лише я. Також хочу, щоб TRIP:TYCH зростав, але не втрачав своєї внутрішньої особливості — балансував не в компромісі, а в максимумі можливостей і їх ідеальному сходженні.
Фотограф: Дмитро Гончаров, продакшн: TeamTeam
