У червні та липні в просторі галереї «Кузня» провели виставку «Наїв з Путивлю» художниці Катерини Кобилякової, роботи якої до цього ніколи не виставлялися, зберігалися у мисткині вдома і залишилися б невідомими, якби не ініціатива команди.
В ексклюзивній колонці для Harper's Bazaar Ukraine артдиректорка галереї Тетяна Тадай міркує про те, чим насправді є наївне мистецтво, які стереотипи пов'язані з цим художнім напрямом, що визначає впізнаваність та успіх художників і як можна привернути увагу глядачів, колекціонерів та медіа до тих, хто вимушено опинився на периферії, як Катерина Кобилякова.
Мистецтву не бракувало таланту. Йому бракувало уваги
У якомусь українському місті, а такі історії трапляються частіше, ніж здається, — є люди, яких сусіди називають диваками. Вони розмальовують паркан або виточують щось із дерева, карбують металом, тчуть тихо, для себе. Сусіди й родичі звикли і перестали помічати. Після того, як вони підуть з життя, якщо пощастить, їх роботи виставлять на продаж на дошці оголошень.
Саме так ми знайшли Катерину Кобилякову. Не в майстерні, не у колекціонера чи в художньому музеї, а на сторінці, де родина продавала гобелени мисткині вже після її смерті. Це і є момент, з якого я хочу почати розмову про наївне мистецтво — бо мені здається, що ми звикли розуміти цей термін конвенційно, і не розширюємо його рамки.
Академічне визначення «наївного мистецтва» звучить приблизно так: самоук, без школи, поза інституцією. Визначення ніби нейтральне, описове. Але воно працює як межа — окреслює, хто потрапляє в «сучасне мистецтво», а хто назавжди залишається в просторі з табличкою «наїв», «фольк», «аутсайдер». І що довше я дивлюся на цю межу, то більше недовіри до неї виникає, ніби її проведення створює обмеження та умови існування.
Гобелен Катерини Кобилякової
Американський художник Жан-Мішель Баскія не мав художньої освіти — сам казав, що провалив уроки малювання і покинув старшу школу. Не будемо закривати очі на ранній вплив виховання матері, яка водила його музеями, та саме випадкове знайомство з Енді Ворголом й увага до його таланту зробили з Баскія митця визнаного, забравши з вулиці, де той продавав листівки та футболки зі своїми зображеннями.
Білл Трейлор народився у рабстві в Алабамі, малював без жодної школи — і майже сімдесят років пролежав у шухляді під назвою «folk and self-taught art», доки Смітсонівський музей у 2018 році не влаштував йому першу велику ретроспективу і не почав обережно вписувати в основний канон американського модернізму.
Різницю створює не метод, а увага — і те, хто мав до неї доступ: мережа галеристів, місто, влучний час.
Навіть сам термін «наївний художник» народився саме так — як спосіб визнати вплив, не пускаючи автора в клуб на рівних. Анрі Руссо, митець-самоук, якого сучасники назвали «наївним», вплинув на Пабло Пікассо та Соню Делоне — але лишився в примітці, а не в основному тексті історії мистецтва.
Робота Катерини Кобилякової
Заходячи в поле українського контексту, маємо святу трійцю наївного мистецтва: Марія Примаченко, Поліна Райко, Параска Плитка-Горицвіт. Завчасно попереджаю, що це певною мірою примітивна, але зрозуміла рамка. Перелік, звісно, довший: Ганна Собачко-Шостак, Євмен Пшеченко і сотні імен, які я поки що не знаю, бо вони чекають десь у дворах і майстернях невеликих міст та селищ.
Трьом іменам пощастило — про них заговорили за життя чи невдовзі після смерті. Катерина Кобилякова з міста Путивль на Сумщині чекала на це вісімдесят років і дочекалася випадково, через оголошення про продаж.
Коли ми з родиною Катерини зайшли на подвір'я її будинку, серед хаотичних побутових речей я побачила краєчок тканини. Потягнула і дістала гобелен, про існування якого не знала навіть родина. Так само як не знали про мозаїку, яку згодом знайшли в курнику. Родина здогадувалася, що Катерина щось малює, вона ще й викладала дітям у Путивлі уроки малювання, але сама вела закритий спосіб життя і небагато розказувала навіть близьким.
Робота Катерини Кобилякової
Робота Катерини Кобилякової
На виставку художниці «Наїв з Путивлю», яку ми в червні відкрили в Києві, приїхали і її родичі. Досі дивуються, що когось цікавить мистецтво їх рідної — і привезли нам нещодавно знайдену ними папку з портретами, які Катерина малювала зі своїх близьких, зокрема матері.
Я називаю це витісненим мистецтвом. «Наїв» описує метод, «фольк» — форму, «аутсайдер» — позицію стосовно інституції. Жодне з цих слів не говорить нам головного: що роботу вилучили з обігу не через її якість, а через брак каналу, яким ця якість могла дійти до глядача. Мене в цьому проєкті веде інтерес саме до цього — до ресурсу уваги, звідки він береться і кому дістається. Виставка — це обмін: глядач, якого в художниці не було за життя, в обмін на світ, у який вона нас пускає. Гобелени Катерини Кобилякової пропонують фантасмагоричні сюжети, казково-міфічні, місцями схожі на тропічний чи підводний рай, повні кольору й тварин. У них немає побуту — тільки паралельна реальність, у яку тепер можемо зайти й ми.
Робота Катерини Кобилякової
А рівень її роботи анітрохи не поступається визнаним іменам. Її гобелен того ж рівня майстерності, що й у Михайла Біласа, якого справедливо називають класиком українського гобелена: Народний художник України, член Спілки художників з 1967 року, виставки від Львова до Канади й США. Різниця між ними в тому, що один все життя був у Спілці й на міжнародних виставках, а інша тридцять років жила в Путивлі, невеликому місті біля російського кордону, де просто не існувало того, що визначає, хто входить в історію мистецтва.
Виставку її трьох гобеленів ми показали одразу у двох просторах: два — в галереї «Кузня» на Нижньому Валу, 37/20, один — на вулиці Спаській, 12в. «Кузня» — це будівля, якій майже сто тридцять років і яка встигла прожити кілька життів, перш ніж стати галереєю з невеликим буфетом. Назва залишилася від одного з цих життів: попередні мешканці знайшли тут ковальське знаряддя. А ще в цьому будинку, за сюжетом роману Валер'яна Підмогильного «Місто», мешкав Степан Радченко — тож у якомусь сенсі «Кузня» й сама є історією про те, як місце, яке могло тихо зникнути серед своїх інкарнацій, залишається, бо хтось вирішив звернути на нього увагу.
Роботи Катерини Кобилякової
Виставка Катерини Кобилякової стала для мене не разовою подією, а першою підставою визначити те, чим хочу займатися системно: пошуком витісненого мистецтва. Поки що ми навмисно не називаємо це якоюсь гучно — каркас проєкту тільки формується і ми збираємо продакшн-команду для систематичних поїздок. Але одна результативна виставка вже дає право говорити не про щасливий випадок, а про намір.
Зараз я веду перемовини насамперед із прифронтовими громадами — не тому що там більше «наївних художників», а тому що їх спадок найчутливіший до контексту війни: те, що не встигли побачити й задокументувати, ризикує зникнути назавжди, разом із будівлею, подвір'ям чи людиною, яка це створила.
Робота Катерини Кобилякової
І тут важливо: Кобилякову ми знайшли вже після її смерті, а хотілося б навпаки. Кілька років тому мене вразила історія, яку розповів проєкт Ukrainer - фільм «Кипарис» про Валерія Єрмакова, скульптора з села Панасівка на Полтавщині. Все життя він пропрацював інженером на військових заводах, а на пенсії почав зображати власних античних богів. Про Грецію мріяв усе життя, і коли Ukraїner розповіли про нього, українці за декілька годин зібрали Валерію на подорож — у сімдесят дев'ять років він вперше побачив Парфенон. Це не наш проєкт, і не наша знахідка, але такого результату я хочу: щоб увага діставалася однаково і живій людині, поки вона ще може їй порадіти, і спадщині тих, кого вже немає, як Катерини Кобилякової.
Що ми хочемо робити зі знайденим — питання, яке ми самі ще формулюємо вголос. Показувати в сучасних галереях, як показали Кобилякову в Кузні. Можливо, продавати — і тим підтримувати родини або самих майстрів безпосередньо, і архівувати частину їхньої роботи як експонати.
Робота Катерини Кобилякової
І тут варто одразу зняти зауваження, чи не забираємо ми в такий спосіб щось у громад, звідки ці роботи родом, аби насичувати столичну аудиторію. Ми нічого не забираємо назавжди — тільки привозимо демонструвати. Мрія-максимум для виставки Катерини Кобилякової — проїхати Україною, а потім осісти в постійній колекції: Сумського художнього музею, Спілки народних майстрів або Національного художнього музею. Тобто повернутися не туди, звідки роботи взяли, а туди, де про них подбають найкраще й найдовше — у капсульну колекцію на постійному зберіганні.
Катерина Кобилякова — перша, кого ми знайшли. Важливо, щоб вона не лишилася останньою. Поки я пишу цей текст, хтось перефарбовує паркан, розмальований сусідкою, яку в дворі називають «дивачкою». Питання не в тому, чи це мистецтво. Питання в тому, чи встигне хтось помітити, перш ніж паркан перефарбують, тож якщо у вашій громаді є люди, які тчуть, ріжуть по дереву чи розписують стіни «просто так» — можливо, саме вони мають стати наступними героями нашого проєкту.
Робота Катерини Кобилякової
Роботи Катерини Кобилякової
