Ми звикли думати, що кольори описують світ. Але, можливо, все навпаки: саме світ описує нас через кольори.
Для художниці Алевтини Кахідзе колір ніколи не був лише візуальною категорією. Працюючи над Coloropera — масштабним мистецьким проєктом, що досліджує, як українці переживають війну через звук і колір, — вона поставила десяткам людей, військовим, цивільним, дітям і художникам запитання: «Якого кольору вибух?» Відповіді українців виявилися набагато глибшими, ніж можна було уявити. Вони говорили не про кольори, а про пам’ять, страх, любов, втрату, дитинство і надію.
Разом з артконсультанткою та засновницею Spilne Art Наталією Ткаченко ми почали розмову про мистецький проєкт. Але дуже швидко стало зрозуміло: це інтерв’ю зовсім не про мистецтво. Воно про те, як людина вчиться чути себе. Про те, чому пам’ять має колір. Чому після початку повномасштабної війни навіть небо стало іншим. І чому найчеснішою відповіддю майже завжди виявляється та, яку ми даємо ще до того, як встигаємо її пояснити собі.
БІЛИЙ: До чистоти потрібно дорости
Наталіє, під час нашої попередньої розмови ви сказали фразу, яка не виходить у мене з голови: «Білий — це дуже дорослий колір». Вона суперечить майже всім звичним асоціаціям. Коли ви це зрозуміли?
Наталія Ткаченко: Напевно, тоді, коли почала помічати, що справжня простота ніколи не буває наївною. Ми часто називаємо білий кольором початку. А для мене він, навпаки, колір людини, яка вже пройшла довгий шлях. Він очищений від зайвого. У ньому вже немає бажання справити враження чи щось доводити. Це дуже мудрий спокійний колір. І дуже чесний.
Алевтино, цікаво, що у вашій практиці колір майже ніколи не має одного значення. Він завжди залежить від людини, яка на нього дивиться.
Алевтина Кахідзе: Саме так. Мені взагалі не подобається думка, що кольори мають універсальний словник. Його не існує. Один і той самий колір може означати абсолютно різні речі. Все залежить від досвіду людини. Саме тому в Coloropera мене цікавили не кольори як такі, а люди, які про них говорили.
І водночас ви ставили питання, які спочатку здаються майже неможливими. «Якого кольору вибух?», «Якого кольору українська мова?». Чому люди не відмовлялися відповідати?
Алевтина Кахідзе: Це було для мене одним із найбільших відкриттів. Ніхто не казав: «А ви це не бачите?». Люди не сперечалися із самим питанням. Вони просто починали слухати себе. Мені здається, це дуже важливо. Ми набагато краще знаємо себе, ніж звикли думати.
Наталія Ткаченко: І водночас ми дуже швидко перестаємо собі довіряти. Перша відповідь майже завжди приходить миттєво. Потім ми починаємо аналізувати, згадувати символіку кольорів, шукати правильне пояснення. Але найчеснішою часто виявляється саме та перша реакція.
Тобто Coloropera — це не про те, щоб знайти правильну відповідь?
Алевтина Кахідзе: Це про сміливість не виправляти себе. Не шукати красивішу чи розумнішу відповідь. А залишитися з тією, яка народилася першою.
сукня, костюм - BOBKOVA
ЗЕЛЕНИЙ: Пам’ять завжди має колір
Наталія, яким був ваш перший спогад про себе?
Наталія Ткаченко: Я не раз намагалась згадати свій найперший спогад про себе. І завжди поверталась до яскраво-помаранчевого сарафана, в який мене в дитинстві вдягала бабуся. В ньому я відчувала себе дуже святково. Я могла крутитися в ньому, доки не паморочилося в голові, і почувалася найкрасивішою дівчинкою у світі. Саме це помаранчеве відчуття, а не сарафан, залишається зі мною до сьогодні.
У вашої доньки є помаранчевий сарафан?
Наталія Ткаченко: Не сарафан, але точно є одяг, в якому вона відчуває себе особливо, а я навіть не уявляю, як це взагалі опинилося в її шафі. Моїй дочці зараз 2,5 роки. Напевно, в такому ж віці я носила той сарафан. Ми намагаємось давати їй свободу вибору в усьому, як би боляче не було. Інколи мені хочеться сказати їй: «Ці кольори не пасують, давай замінимо» або «Може, краще сандалі, а не гумові чоботи в 30 градусів?». (Сміється.) Але потім думаю: а раптом саме цей дивний образ вона згадає через двадцять років? От хоче вона поєднати леопардовий принт із бірюзовим котом — нехай вдягає. Моїм очам боляче. Але я дозволяю, щоб її спогади залишались її спогадами. Я не хочу формувати їх замість неї.
Алевтино, а у вас пам’ять теж має свій колір?
Алевтина Кахідзе: У мене вона не складається з одного кольору. Якщо заплющити очі, я бачу море, корабель, на якому працював батько, чайок над водою. Це багато синього. Але водночас я бачу зелений: траву, дерева, город. Я росла серед рослин і, мабуть, тому сьогодні так багато думаю про сад.
Мене й досі дивує, що зелений здається нам чимось абсолютно природним. Я іноді думаю: а що було б, якби листя було червоним? Або фіолетовим? Ми б зовсім інакше відчували світ.
Це дуже художницьке запитання.
Алевтина Кахідзе: Можливо. Але мені здається, художник — це людина, яка не перестає дивуватися тому, до чого всі інші давно звикли.
Цікаво, що ви обидві зараз говорите не стільки про кольори, скільки про пам’ять. Наче саме вона першою розфарбовує наше життя.
Наталія Ткаченко: Бо пам’ять майже ніколи не повертається словами. Вона повертається світлом, запахом, смаком, кольором тканини, відчуттями під ногами. Ми можемо забути день чи рік, але пам’ятати відтінок сарафана або колір неба.
Алевтина Кахідзе: Саме тому колір такий чесний. Він не намагається нічого пояснити. Він просто повертає тебе туди, де ти колись уже був.
сукня, костюм - BOBKOVA, взуття - Emmelie Delage
ЖОВТИЙ: Радість, яка не скасовує темряви
Алевтино, коли я попросила вас назвати колір радості, ви відповіли майже миттєво: «Жовтий». Без жодної паузи. Чому саме він?
Алевтина Кахідзе: Мені здається, коли людина щиро сміється і заплющує очі, з’являються жовті плями. Я не знаю, чи це можна пояснити. Просто саме так я це відчуваю. Для мене радість жовта.
Цікаво, що ви говорите про радість, хоча більшість ваших проєктів народжується з дуже непростих тем: війни, пам’яті, втрати. Складається враження, ніби ці речі суперечать одна одній.
Алевтина Кахідзе: Мені здається, навпаки. Радість не існує окремо від складного досвіду. Вона просто стає дорожчою. Навіть історія з приватним літаком, яку багато хто пам’ятає як мистецьку провокацію — коли я написала листи найбагатшим українцям ще у 2008-му (мовляв, чи не могли б ви намалювати Землю з вікна власного літака, у вас у кожного є приватні літаки) та пообіцяла показати ці малюнки на виставках, куди мене запрошують як художницю, — для мене була історією про радість. Я ж просила власників приватних літаків намалювати землю так, як вони її бачать з ілюмінатора. Один з них відповів: «У мене немає часу. Якщо хочете намалювати землю з вікна приватного літака — летіть самі». І раптом твір стався ще до того, як я взяла до рук олівець. Ми всі — журналісти, оператори, я — поводилися як діти. Нас захопила сама ситуація.
А потім оператор дав вам білий аркуш.
Алевтина Кахідзе: Так. Він був абсолютно впевнений, що зараз я почну малювати. Я тримала цей аркуш у руках увесь політ. І нічого не намалювала. Бо мистецтво — це не створений предмет. Мистецтво — це ідея.
костюм, блуза-кімоно - MY THEATRE by Dariia Bila
костюм - BOBKOVA
СИНІЙ: Небо, яке війна не змогла забрати
Чи змінила війна колір радості?
Алевтина Кахідзе: Ні. Вона змінила її масштаб. Раніше ми чекали на великі щасливі події. Тепер достатньо маленьких. І від цього вони стали ще ціннішими.
Наталія Ткаченко: Ми почали інакше дивитися на звичайні речі та цінувати їх: можливість літати, 8-годинний міцний сон, можливість обійняти близьку людину. Радість нікуди не зникла. Вона просто навчилася жити в іншому масштабі.
Раніше ж ми навіть не думали, що блакитне небо — це про ранок після ночі без прильотів.
Алевтино, у Coloropera ви запитали понад шістдесят людей, якого кольору вибух. І одна деталь вас дуже здивувала.
Алевтина Кахідзе: Ніхто не назвав блакитний. І ніхто — рожевий. Мені це здалося дуже промовистим. Наче є кольори, які людина не готова віддати війні.
Ви шукали закономірності?
Алевтина Кахідзе: Ні. Навпаки. Я не хотіла знайти правильну відповідь. Мені було цікаво побачити, наскільки різними можуть бути відповіді людей, які переживають одну й ту саму війну. Бо навіть якщо ми чуємо один і той самий звук, кожен із нас переживає його по-своєму.
Наталія Ткаченко: І це, мабуть, було для мене одним із найважливіших відкриттів цього проєкту. Ми часто говоримо про український досвід як про щось спільне. Але всередині цього досвіду існує дуже багато різних історій. І Coloropera ніби дозволяє кожній із них прозвучати.
Що довше ми говоримо, то більше мені здається, що Coloropera — це не про колір. Колір лише допомагає поставити запитання, яке насправді звучить інакше: як людина переживає власний досвід?
Алевтина Кахідзе: Саме так. Мене ніколи не цікавив колір сам по собі. Мене цікавила людина. Коли я запитувала: «Якого кольору вибух?» або «Якого кольору молитва?», я не перевіряла фантазію. Мені було цікаво, наскільки людина знає себе. Ми часто плутаємо фантазію і чесність. Але це різні речі. Мені було важливо, щоб людина не вигадувала красиву відповідь, а почула ту, яка вже існує всередині неї. Саме тому я просила відповідати одразу. Не думати. Бо щойно ми починаємо аналізувати, відповідь стає менш чесною.
Прем’єра Coloropera відбулася в Японії. Якщо чесно, це здається майже парадоксом. У вас виникали сумніви, що японська аудиторія зможе відчути цей твір так само глибоко, як українська?
Наталія Ткаченко: Авжеж. Мені здавалося, що Coloropera настільки виросла з українського досвіду, що його майже неможливо перекласти іншою культурою. Але сталося протилежне. Люди дивилися інсталяцію до кінця, а це п’ятнадцять хвилин — для сучасного мистецтва це багато. Зазвичай глядачі заходять, дивляться кілька хвилин і йдуть. Тут вони залишалися до фіналу. Дехто виходив мовчки. Дехто плакав. Американські військові, які мали бойовий досвід, говорили, що їм було фізично важко дивитися цей твір. Японці підходили, обіймали нас і казали: «Тепер ми трохи краще розуміємо Україну». І тоді я вкотре впевнилась, що мистецтву не завжди потрібен переклад.
Алевтино, а що ви побачили зі свого боку?
Алевтина Кахідзе: Мені здалося цікавим інше. Японці насамперед слухали. Для них входом у твір був саме звук. Колір приходив пізніше. І це дуже логічно. Звук — це факт. Його всі чують. А колір починається вже всередині людини. Він народжується з її пам’яті, досвіду, асоціацій. Саме тому кольори в Coloropera українські. Вони народилися з відповідей українців. І переживання, які вони викликають теж «списані» із їхніх відчуттів.
сукня - J’amemme, взуття - Emmelie Delage
ЧЕРВОНИЙ: Люди бачать та чують війну по-різному
Ви свідомо обрали різних співрозмовників: військових, цивільних, дітей, художників. Чому для вас було важливо не обмежуватися якоюсь однією групою?
Алевтина Кахідзе: Мене цікавила не війна сама по собі, а те, як її переживають різні люди. Військові слухають війну зовсім інакше, ніж цивільні. Для військового звук — це інформація. Він хоче зрозуміти, що саме летить, звідки, на якій відстані. Від цього залежить життя. Для цивільного звук — це сигнал сховатися. Його завдання — навпаки, якомога швидше перестати його чути. І коли вони відповідали на одні й ті самі запитання, це були різні перспективи.
Яка відповідь стала для вас найнеочікуванішою?
Алевтина Кахідзе: Першою людиною, яку я опитала, був поранений військовий, і він одразу сказав: я люблю звук вибухів. І після поранення теж люблю. Я уважно його слухала і зрозуміла: він говорив не про любов до них, а про ставлення до воєнної професії. Він міг за звуком розрізнити види зброї і на кожну давав асоціацію кольором. Для нього вибухи — це мова. Я не оцінювала його відповідь, а спробувала її зрозуміти.
Чи був момент, коли вам стало зрозуміло, що війна має набагато більше звуків, ніж ми звикли думати?
Алевтина Кахідзе: Постійно. Для когось звуком війни стала молитва. Для когось — прапори на кладовищі, які шумлять від вітру. Для когось — тиша. Мене це дуже вразило. Я починала з питання про вибух. А закінчила розмовою про те, як війна змінює саме наше слухання світу.
Наталіє, ви спостерігали за цим проєктом ще на етапі його створення. Що він змінив особисто для вас?
Наталія Ткаченко: Моє ставлення до звуків. Я пам’ятаю, як у 2022 році сиділа в ресторані зі своїм другом-військовим. Позаду офіціант випадково впустив металеву тацю на підлогу. Я побачила реакцію мого друга на цей голосний звук. Він ще не встиг подумати, а тіло вже відреагувало. Інші гості довкола, і я разом з ними, навіть не ворухнулись. Тоді я вперше зрозуміла: війна змінює не тільки пам’ять. Вона змінює рефлекси. Потім я почала помічати це всюди. Навіть вдома. Коли переш кросівки й вони глухо б’ються об барабан пральної машини. Раніше це був просто побутовий звук. Тепер він викликає зовсім інші асоціації. І мабуть, саме це мені відкрила Coloropera. Війна не лише змінює наше життя. Вона змінює спосіб, у який ми чуємо світ.
Алевтино, до початку роботи над Coloropera вам здавалося, що більшість людей назвуть вибух червоним?
Алевтина Кахідзе: Це була найочевидніша асоціація. Кров. Вогонь. Небезпека. Я була майже впевнена, що саме червоний звучатиме найчастіше. Але швидко зрозуміла, наскільки ми любимо спрощувати людський досвід. Так, червоний називали. Але не менш часто звучав чорний. Для когось вибух — це не спалах. Це момент, коли все обривається.
Наталія Ткаченко: Для мене червоний — це колір переходу. Я добре пам’ятаю навчання у Венеції, де я, фінансистка за фахом і багаторічним досвідом, пішла вивчати мистецтво. Ми сиділи в аудиторії, де висіли величезні червоні абстрактні полотна. Я слухала лекцію і раптом зрозуміла, що більше не хочу лише захоплюватися мистецтвом. Я хочу працювати з ним. Це був момент, коли я повірила, що можна так кардинально змінити карʼєру. І цей момент червоного кольору.
До речі, який колір майже не називали, коли йшлося про вибух?
Алевтина Кахідзе: Рожевий. І мене це здивувало. Після всіх інтерв’ю я зрозуміла, що, якщо сьогодні хочу створити простір, у якому нікого не тригеритиме, я майже автоматично оберу рожевий. Для мене він став кольором, який війна так і не змогла привласнити.
Наталія Ткаченко: Для мене рожевий пов’язаний з моєю першою вагітністю. Досі не можу це пояснити. Просто раптом мені захотілося всього рожевого: пір’я, леліток, суконь, які я раніше ніколи б не вдягнула. Я дивилася на себе й думала: що відбувається? (Сміється.) А ще через кілька місяців відкрила шафу й подумала: як усе це взагалі сюди потрапило? Сьогодні рожевий для мене — це не про стиль. А про дозвіл собі.
тренч - DI STAVNITSER, взуття - Emmelie Delage
Сукня - J’amemme
Що для вас стало найважливішим відкриттям у процесі роботи над Coloropera?
Алевтина Кахідзе: Готовність і спроможність українців говорити про власні відчуття. Тексти опитування вийшли як вірші та есеї.
Наталія Ткаченко: Нагадування про дуже просту річ. Ми майже перестали слухати свої перші відчуття. Одразу починаємо пояснювати. Раціоналізувати. Редагувати себе. І можливо, через це рідко чуємо власний голос.
Фото: Іван Ходанич
Стиль: Богдан Коваленко
Асистенти стиліста: Флорінда Чернишина, Анна Сахаревич
Б’юті (мейк та зачіски): Діана Коваль
Освітлення: Денис Бєляков
