Після відкриття виставки «Женя, Лєра, Іра», реалізованої платформою Spilne Art за підтримки Sushko Philanthropy, відбувся public talk, присвячений інклюзивності, арт-брюту та практикам співтворення в сучасному мистецтві. У дискусії взяли участь Наташа Ткаченко, Лєра Тарасенко, Богдана Лаюк, Анна Сушко та Вероніка Селега. Розмова стала логічним продовженням виставкового проєкту, що виріс із практики майстерні atelienormalno — спільного простору, де вже понад шість років працюють художники з синдромом Дауна і без нього.
Проєкт «Женя, Лєра, Іра» побудований на методі співтворення. Живописні роботи Лєри Тарасенко залишаються відкритими до втручань, які здійснюють Женя Голубенцев та Ірина Голобородько. Цей процес відбувається без попереднього планування — як жива художня взаємодія, що формує автономний візуальний світ.
Окремою частиною виставки стали перформативні сесії: Ірина Голобородько доповнювала роботи Лєри у реальному часі, відкриваючи глядачам сам процес створення мистецтва.
Ательєнормально як модель
Майстерня atelienormalno, з якої виросла ця виставка, пропонує ще радикальніший зсув — відмову від фіксованих ролей. Художник, куратор, співзасновник — ці позиції тут не є стабільними. Вони рухаються разом із процесом. І це не просто організаційна особливість, а принцип, який визначає саму якість взаємодії.
У контексті війни ця практика набуває додаткового виміру.
Для Лєри Тарасенко повернення до Києва після тривалого перебування в міжнародному середовищі стало не лише особистим вибором, а й спробою відновити зв’язок із локальним контекстом. Її питання — як бути художницею тут і зараз — звучать як симптом ширшого стану українського мистецтва.
Показово, що відповідь формується не у вигляді концепції, а у вигляді процесу — повільного, колективного, відкритого до невизначеності. Інклюзивність як зміна правил
Однією з ключових тем розмови стала інклюзивність — але не як соціальна політика, а як структурна зміна.
Анна Сушко окреслює її як взаємний процес, у якому трансформується не лише становище «іншого», а сам простір.
Це означає, що інклюзія перестає бути жестом включення і стає умовою існування. Вона змінює не тільки доступ, а й саму логіку взаємодії — між художниками, інституціями, глядачами.
У цьому контексті змінюється і роль фондів: від донорства до співучасті у формуванні середовища.
Арт-брют поза периферією
Тема арт-брют у розмові постала як ще одна точка перегляду.
Сьогодні цей термін дедалі менше описує «маргінальне» мистецтво і дедалі більше — альтернативну оптику. За словами Наташі Ткаченко, йдеться не про включення таких практик у центр, а про зміну самого центру.
Український контекст у цьому сенсі лише формується, але вже демонструє готовність до інтеграції в міжнародне поле. І тут важливу роль відіграють платформи на кшталт Spilne Art, які беруть на себе функцію медіації — створення контексту, в якому ці роботи можуть бути прочитані адекватно.
Між ініціативою і системою
Окремий блок розмови торкався ролі держави.
Поки що більшість подібних ініціатив існує завдяки поєднанню приватної підтримки, грантів і внутрішньої мотивації команд. Це створює гнучкість, але не забезпечує стабільності.
Саме відсутність системних умов сьогодні виглядає як одна з головних точок напруги.
Паблік-ток, що відбувся в межах виставки «Женя, Лєра, Іра», важливий не як окрема подія, а як симптом змін. Він показує, що українське мистецьке середовище поступово відходить від жорстких категорій — «інклюзивне», «альтернативне», «основне» — і рухається в бік більш складних, гібридних форм. Спільне авторство, відкритий процес, рухливі ролі — ці принципи вже не виглядають експериментом. Вони поступово стають новою нормою. І, можливо, саме в цьому напрямку сьогодні формується майбутнє — не лише мистецтва, а й способу взаємодії всередині суспільства.
