У 23 роки Ніколетта Стоянова має професійний досвід, якого вистачило б на кілька життів. Вона починала як фоторепортерка «Суспільного» в Одесі й мріяла про fashion-зйомки, а після початку повномасштабного вторгнення опинилася на фронті — спочатку як фіксерка, згодом як воєнна фотографка та документалістка. За останні роки Ніколетта знімала Донеччину, Харківщину та Херсонщину, отримала грант Ian Parry Scholarship і працювала разом із британським фотографом Джайлзом Д’юлі.
Цієї осені на Toronto International Film Festival відбулася світова прем’єра документального фільму «Чорні соняшники» режисера Джеймса Маркуса Гейні, однією з героїнь якого стала Ніколетта. Harper’s Bazaar зустрівся з нею у Харкові — місті, де розмови про майбутнє переривають повітряні тривоги, — щоб поговорити про фотографію як спосіб документувати історію, життя поруч із війною, адреналінову залежність, терапію, мрію повернутися до fashion і землю, яка колись належала світлячкам.
Кадр із фільму «Чорні соняшники» (Фото: пресслужба Limelight)
«Колись ця земля належала світлячкам, — сумно говорить воєнна фотографка, документалістка та режисерка Ніколетта Стоянова, коли ми обговорюємо ситуацію в Слов’янську та Краматорську. — Місцева жінка розповідала, що раніше, ще до совка, чорнозем тут був настільки багатий на мінерали, що дуже швидко нагрівався. Світлячки не могли спати в траві через спеку і сиділи на самому верху травинок — так уночі земля була вся вкрита світлячками. Це мало б бути неймовірно красиво. Тепер ця земля знову належить світлячкам, які проганяють звідси людей».
Світлячками місцеві називають КАБи, які, падаючи, світяться. Їх настільки багато, що з колись родючої землі вони тепер проганяють людей. Ми з Ніколеттою зустрілися на інтерв’ю в Харкові, щойно з дороги. Вона все ще щиро та глибоко розмірковує про власний шлях — від студентки до фотодокументалістки, чиї світлини з лінії фронту побачив світ.
«Я мріяла працювати у fashion-фотографії, потрапити до глянцю. І досі моїм улюбленим фотографом залишається Анрі Картьє-Брессон», — говорить 23-річна дівчина, яка побачила забагато на свій ще молодий вік. До початку повномасштабної війни Ніколетта працювала фотографкою для «Суспільного» в Одесі, а після вторгнення вибір долучитися до документування війни був для неї очевидним. Проте тоді ще 19-річну фотографку, яка прагнула бути серед військових, мало хто хотів брати на роботу. Якось після одного з обстрілів у Києві Ніколетта пішла знімати наслідки прильоту. «Це був якийсь природний поклик», — каже вона.
Саме там Ніколетта випадково зустріла іноземного журналіста, якому був потрібен фіксер. Ще не знаючи до кінця, як працюють фіксери, вона впоралася з роботою, і вже за кілька днів іноземний фотокореспондент покликав її знімати деокупацію Херсонщини. Дівчина, звісно, одразу погодилася. Відтоді разом із військовими та фотографами Ніколетта їздила на фронт, документуючи війну на Донеччині, Херсонщині та Харківщині. «Останнім часом виїздів на фронт стало менше через кілзону — зону, куди активно долітають ворожі дрони й КАБи. Небезпечно було їхати ще цього березня. Зараз ми майже не їздимо. З одного боку, я рада, що фронтового життя стало менше. З іншого — стало набагато складніше показувати світові те, що в нас тут відбувається. А ця війна для світу особлива. Це як Перша світова, яка почалася з коней та завершилася танками. Ми переписуємо історію війни прямо зараз, переходячи на війну дронів. Тому документувати все, що відбувається на фронті, вкрай важливо».
І світ бачить документальні кадри Ніколетти. Нещодавно вона з її добрим другом та ментором Джайлзом Д’юлі повернулася з виставки в Нью-Йорку, де вони представляли останні роботи. «Джайлз — один з моїх найкращих друзів. Пам’ятаю, як ще не так давно мені пропонували подати роботи на грант для фотожурналістів імені Яна Перрі. Ян був 24-річним фотографом, який загинув в авіакатастрофі в Румунії під час документування революції 1989 року. На його честь започаткували грант для фотодокументалістів молодше 24 років.
Я не хотіла надсилати свої роботи, бо вже активно працювала з документуванням війни й просто робила свою справу. Але всі питали: ну коли ж ти вже надаш свої світлини? Тож за чотири-п’ять годин до завершення терміну подачі я якось зібрала роботи й надіслала їх. Коли мені прийшло повідомлення про перемогу, я була на виїзді й уже забула думати про грант.
Але так вийшло, що моїм ментором став Джайлз. Ми одразу знайшли спільну мову і багато разів їздили з ним на Донеччину та Харківщину».
Я не можу сказати, що відчуваю себе цивільною, і не можу сказати, що відчуваю себе як військові — фоторепортери завжди десь між одним світом та іншим. Якось ми розмовляли з психологинею, яка досліджує волонтерів та репортерів, і вона зазначала, що це і є найгірший стан, бо мозок не може звикнути ні до чого. Ми постійно десь між двох світів.
Ми багато говоримо про ефект метелика, який не раз рятував життя молодій фотографки. Наприклад, коли вони з побратимами раптово вирішили піти за тортом для друга, про день народження якого дізналися лише по обіді, — і таким чином уникнули прильоту КАБу в їхній пікап. Або про те, як КАБи прилітали поруч із підвалом, де вони сиділи під час виїзду, і їм дивом вдалося залишитися цілими. «Звісно, були такі миті, коли було важко», — розповідає Ніколетта, коли я питаю, чи виникали в неї думки покинути документальну фотографію.
«Мене попереджали ще 2022 року, що через зйомки та життя в країні з війною може статися так, що стане важко. Цей стан не схожий на фізичний біль, скоріше це відчуття втрати себе. Я виходила з нього поступово — просто починала рухатися і, звісно, пішла в терапію. Спочатку терапевтка запропонувала мені змінити роботу, але цей варіант я одразу ж відкинула», — сміється Ніколетта.
Коли я питаю, що вона зробила б перш за все після війни, Ніколетта посміхається і трохи втомлено каже: «Я б відіспалася». У фотожурналістів немає часу на рефлексію та відновлення. Коли щось відбулося, потрібно їхати й працювати.
«Іноді, коли я відкриваю архіви й бачу, що я знімала, стає моторошно. Це досі важко усвідомити. Після війни я б насправді знімала портрети, робила fashion-зйомки. Залишилося тільки зрозуміти, як здолати адреналінову залежність, яка стає для нас, репортерів, та військових величезною проблемою. Я починаю помічати, що шукаю адреналін у звичайному житті, стаю інколи нервовою та злою — такого раніше зі мною не було. Зараз я розумію, що це певний наслідок усього побаченого й усього, що ми переживаємо».
Розмова переходить до нашого суспільства та «життя в історичні часи», поки на тлі інтерв’ю-сніданку лунають повітряні тривоги. Ніколетта живе на два міста — Харків і Київ, насамперед через роботу. «Зараз ми з Кріс — Кріс Войтків, фотографкою та візуальною артисткою — працюємо над новим проєктом: маємо задокументувати народження дитини військового з 3-ї штурмової та чекаємо, поки його дружина народить. Це буде частина великого документального проєкту одного американця», — розповідає Ніколетта.
Поступово камера для Ніколетти змінює свою роль: останнім часом дівчина все частіше працює з відео та пробує себе в режисурі. До того ж вона й сама стала однією з героїнь документального кіно. У вересні на Toronto International Film Festival відбулася світова прем’єра «Чорні соняшники» американського режисера Джеймса Маркуса Гейні. Протягом трьох років він жив між Києвом і Лос-Анджелесом та документував життя молодих українців — рейверів, стритрейсерів, митців, фотографів і військових, чиє дорослішання припало на повномасштабну війну. Ніколетта — одна з героїнь картини. За підсумками фестивалю стрічка стала first runner-up People’s Choice Documentary Award — посіла друге місце у глядацькому голосуванні серед документальних фільмів TIFF. «Дуже переживала, щоб усе гарно виглядало, і так, це буде дійсно гарний фільм», — говорила Ніколетта під час нашої зустрічі ще до прем’єри.
Поза світом війни та документалістики вона поринає у світ музики. «Я ходжу на курси діджеїнгу в SomePeople. Мене надихає музика — коли я тільки вчуся щось робити, час плине дуже швидко. Це відчуття, яке я давно втратила у фотографії: колись це було потужним хобі, зараз стало страшною роботою. І саме музика повертає цей азарт, насолоду й легке хвилювання перед грозою — наче відчуття ситості після голоду». Думаю, будь-яка творча людина зрозуміє це рідкісне й цінне відчуття. Ми говоримо повільно й легко на теми, яких краще було б ніколи не торкатися, поки на тлі лунають нескінченні тривоги. «Колись я так хотіла тут побувати, — каже Ніколетта, коли ми проїжджаємо повз зруйнований готель на центральній площі. — Там була дуже красива тераса». Але думки про «хотілося б» швидко стихають у реальності війни, і ми повертаємося до життя сьогодні — цінного та прекрасного, яким би воно не було.
