Здається, найбільша містифікація навколо казок полягає в тому, що нас переконали в їхньому призначенні виключно для дітей. Хоча в оригінальних сюжетах братів Грімм, Шарля Перро та фольклорі цілком вистачало жорстокості, тілесних трансформацій і психологічного насильства, щоб забезпечити матеріалом не одне покоління режисерів горору. Не дивно, що кінематограф знову й знову повертається до цих витоків: від готичних фантазій і психологічних драм до боді-горору, де шлях до омріяного «жили довго й щасливо» пролягає крізь справжнісіньке пекло.
«Казка казок», реж. Маттео Гарроне, 2015
Якби Караваджо взявся за постановку казок, результат, мабуть, нагадував би фільм Маттео Гарроне. Це три історії за мотивами творів Джамбаттісти Базіле, де королева ласує серцем морського чудовиська, король вирощує гігантську блоху, а інший монарх стає жертвою власних ілюзій. Розкішні костюми, палацові інтер’єри та естетика темного бароко творять світ, де прекрасне й потворне підкоряються одним законам. У головних ролях — неперевершені Сальма Гаєк, Венсан Кассель і Тобі Джонс.
«Червоні черевички», реж. Майкл Лейтам Павелл і Емерик Прессбургер, 1948
Задовго до «Чорного лебедя» була Вікторія Пейдж — балерина, для якої мистецтво перетворюється на пристрасть, небезпечнішу за кохання. Майкл Павелл та Емерик Прессбургер переосмислили казку Андерсена, створивши глибоку історію про ціну таланту, амбіції та одержимість досконалістю. Червоні пуанти тут — і жаданий об'єкт, і творчий інструмент, і прокляття неможливості зупинитися. А їхня знаменита сюрреалістична балетна сцена досі залишається неперевершеним візуальним одкровенням в історії кіно.
«Синя Борода», реж. Едвард Дмитрик, 1972
Казка Шарля Перро, яка сьогодні могла б стати матеріалом для true crime подкасту. У версії режисера українського походження Едварда Дмитрика історія чоловіка з небезпечною звичкою позбуватися дружин перетворюється на еротичний трилер із політичними алюзіями. Річард Бертон грає аристократа, чия харизма приховує значно більше, ніж просто складний характер. Розкіш, влада, насильство та жіноча цікавість, яку століттями намагалися зробити головною проблемою цієї історії.
«У компанії вовків», реж. Ніл Джордан, 1984
Червона Шапочка після сеансу психоаналізу. Ніл Джордан звертається до прози Анджели Картер і перетворює знайому казку на чуттєву історію про страх, бажання та сексуальне пробудження.Тут кожен вовк наділений подвійним сенсом, темний ліс кишить підсвідомими фантазіями, а червоний плащ промовляє красномовніше за будь-які діалоги. Це готичне кіно із сюрреалістичними образами й костюмами, які б з легкістю прикрасили найсміливішу сучасну fashion-кампанію.
«Нові казки братів Грімм», реж. Алекс Ван Вармердам, 2003
Брати Грімм навряд чи впізнали б свої історії — і, можливо, саме це їм сподобалося б найбільше. Абсурд, чорний гумор, гротескні персонажі та казковий світ, у якому звичні моральні орієнтири остаточно втрачають силу. Уявіть, що Тім Бертон вирішив влаштувати вечірку для наймоторошніших персонажів європейського фольклору. І жоден із них не отримав запрошення на щасливий фінал.
«Доньки танцю», реж. Агнешка Смочиньська, 2015
Русалонька, яку ми заслужили в епоху клубної культури. У польському фентезі-горорі Агнешки Смочинської дві сестри-русалки опиняються в нічному клубі Варшави 1980-х, де швидко стають головними зірками шоу. У програмі — диско, блискітки, еротика та періодичне поїдання людей. Але коли одна із сестер закохується, історія набуває знайомих андерсенівських інтонацій. Щоправда, тут значно більше крові, ніж морської піни.
«Піноккіо», реж. Маттео Гарроне, 2019
Забудьте про добродушного дерев’яного хлопчика з діснеївського мультфільму. У версії Маттео Гарроне казка Карло Коллоді повертається до своїх найтемніших витоків: Піноккіо тікає з дому, потрапляє в компанію шахраїв і раз у раз розплачується за власну цікавість. Химерний грим, моторошні лялькові обличчя та декорації старої Італії створюють світ, у якому дитяча безтурботність швидко поступається жорстокій реальності. А Роберто Беніньї в ролі Джеппетто додає цій дивній казці несподіваної ніжності.
«Гретель і Гензель», Осгуд Перкінс, 2020
Навіть перестановка імен у назві має значення. Режисер Оз Перкінс зміщує фокус із традиційної історії про двох дітей на дорослішання Гретель та її знайомство з власною силою. Ліс перетворюється на простір спокус, будинок відьми — на зразок майже модерністської архітектури, а кожен кадр нагадує ретельно вибудувану fashion-зйомку. Окремої уваги заслуговують костюми й геометрія простору: мінімалізм тут працює значно переконливіше за звичні горор-ефекти.
«Гидка сестра», реч. Емілі Бліхфельдт, 2025
Що, якби головною героїнею «Попелюшки» стала не дівчина з кришталевим черевичком, а її зведена сестра, яка відчайдушно намагається відповідати неможливим стандартам краси? Норвезька режисерка Емілі Бліхфельдт доводить цю ідею до буквального абсурду: пластичні операції, болісні процедури та стрічкові черв’яки стають частиною радикальної beauty-рутини. У світі, де зовнішність визначає соціальний статус, навіть казкове перевтілення вимагає кривавих жертв. Додатковий привід подивитися стрічку — українська акторка Оксана Черкашина, яка знялася в одному з епізодів.
