Одразу кілька стрічок, до яких Юрій Грузінов долучився як оператор, представлені в національному конкурсі Одеського міжнародного кінофестивалю-2026: документальні фільми «To Die to Live» та «Машина часу. Майдан», створені за участі творчого об’єднання Babylon’13. В інтерв'ю Юрій розповідає про зйомки від початку війни довжиною у 12 років, творчий погляд у документалістиці та особисті трансформації.
Юрій Грузінов — український кінооператор, військовослужбовець, учасник кінематографічного об’єднання Babylon’13, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Його камера кінооператора понад десять років фіксує найважливіші події новітньої історії України — від Революції Гідності до повномасштабної війни.
У 2014 році, під час Революції Гідності та окупації Криму, Юрій відкрито виступив на підтримку територіальної цілісності України, пережив полон. Із початком повномасштабного російського вторгнення долучився до Сил оборони України, де продовжує службу. Його матеріали з фронту публікують міжнародні медіа — за даними CNN, відео про деокупацію міста Ірпінь зібрало 129 млн переглядів.
Юрій не лише кінематографіст, а і має роботи як митець. Серед них іммерсивний відеопроєкт «Земля» (LAND), створений спільно з художником Олексієм Саєм. На Венеційському бієнале 2026 року Грузінов презентував LAND та здійснив акцію у павільйоні Росії, з’явившись із червоним блокнотом «2026 List of Bastards», що відсилав до відомого «списку Буданова». Акція інтервенція отримала широкий розголос в українських та міжнародних медіа.
Ви відомий український кінооператор, чиї роботи присвячені висвітленню політичних та військових подій — від короткометражних проєктів Babylon’13 з перших днів Майдану до великих проєктів «Зима у вогні», «Перша сотня», «Сильніше, ніж зброя» та стрічки Юлії Гонтарук To Die to Live, світова прем'єра якої відбулася цього року. Як формувалося ваше творче бачення?
Воно гартувалося в активних діях — спочатку на Майдані, а згодом на війні. Як тоді, так і зараз, камера стає сильнішою за зброю. Завдяки їй мені вдалося знайти своє місце на вістрі боротьби за майбутнє. Майбутнє, де немає місця диктаторському чоботу, що чавить тіла власних громадян, аби загарбати наші землі.
Уявіть собі: просто зараз уздовж усієї лінії бойового зіткнення лежать тіла російських окупантів, які буквально просочуються в нашу землю. Це нова російська людожерська доктрина — «техніка просочування». Такій ідеології може протидіяти лише асиметрична відповідь. Для мене культурна компонента за рангом знаходиться вище за силову, адже те, за що ми насамперед боремося — це наша культура!
Історія отримання вами українського громадянства була доволі гучною. Це сталося лише у 2019-му році, хоча ви ще під час Майдану заявили про свою проукраїнську позицію. Чи стикалися з соціальними барʼєрами під час творчих проєктів та як долали їх?
Ніколи не стикався через мою країну походження. Навіть після повномасштабного вторгнення. Навіть коли їздив країною через блокпости, де шукали диверсантів, з папірцем, на якому було написано: «Громадянин рф такий-то, місце народження — російська федерація, рік народження — такий-то», — і лише на звороті була інформація про набуття громадянства України.
Моя персональна історія — це пряме спростування російських наративів про утиск прав російськомовних в Україні.
Мені дивно, що люди, які живуть у країні, де їх рідна мова не є офіційною, чомусь не займаються вивченням національної мови.
У 2014 році ви провели кілька днів у полоні в окупованому Криму. Саме того року почалася ваша робота над стрічкою Юлії Гонтарук To Die to Live, світова премʼєра якої відбулася цього року в Карлових Варах. Чи залишив полон моральний відбиток на стрічці та вашій творчості?
У 2014 році у полоні в Криму я на власні очі побачив та фізично відчув той світ, який описав у своєму творі «1984» Орвелл. Але є один нюанс: у романі це вигаданий світ, а ми говоримо про реальність, яка не прикрашена фантазією автора. У цій реальності окупаційна армія використовує техніку «просочування», яку я вже згадував — вони йдуть тілами власних військових.
Ці нелюдські налаштування були вже у 2014 році. Тоді вони проявлялися у всьому: від питань, які ставили на допитах і технік допитів до побутових умов. Тому це залишає не тільки моральний, а і фізичний слід. І на моєму житті, і у моїх роботах.
Розкажіть більше про стрічку To Die to Live та процес зйомок.
Зйомки To Die to Live почалися з попереднього фільму — «10 секунд». Поштовхом до нього став один з наших героїв, «Танцор», який зняв наймасовіший на той момент обстріл центрального ринку та мікрорайону Східний міста Маріуполь. Ми з Юлею Гонтарук поїхали документувати наслідки цієї атаки. Так почалася наша праця над проєктом.
Спочатку ми досліджували гуманітарну ситуацію, знімали місцевих, які постраждали від російської агресії — полеглих, поранених та руйнування, яких нам здавалося було багато. По Маріуполю тоді працювали одразу декілька РСЗВ БМ-21 «ГРАД». Ми зібрали свідчення громадян, домівки або квартири яких постраждали від обстрілу. Кожна особиста історія щемка і трагічна, але їх всіх обʼєднувало одне — це 10 секунд пекла, яке впало на них з неба.
З цього матеріалу вийшов повнометражний фільм «10 секунд». Юля вирішила далі досліджувати цю тему, але тепер через «Танцора», який зняв відео обстрілу та його побратимів. Спочатку ми отримали дозвіл на пошук героїв та зйомки на ППД, у тренувальному таборі. А згодом нам дозволили відрядити одного оператора на позиції з хлопцями зі «Залізної сотні». Там, в окопах на нулі, була зовсім інша картина: хлопці, яких ми знали ставали зовсім іншими. У траншеях ти маєш померти, щоб вижити. Інакше — зʼїдеш з глузду. Бо постійне очікування смерті займає весь твій час, і якщо ти ще не помер за своїми відчуттям, то будеш чекати коли тебе вбʼють. Цей стан очікування паралізує тебе й отруює підрозділ. І, навпаки, якщо тобі вже нічого втрачати — ти майже непереможний.
Щоб зрозуміти це потрібен час, але він дуже скоротився тільки-но я відчув декілька пострілів танку, здійснені в наш окоп. Кожен приліт у бруствер міг принести з собою смерть або каліцтво, і десь на третьому або четвертому пострілі снаряд потрапив точно в генератор, — це є у кадрі. На той момент я вже опанував себе і зрозумів, що просто пересиджувати в очікуванні смерті неконструктивно, треба далі робити свою справу. З цього моменту наше життя в траншеях змінилося: герої відкрилися, матеріал набув змісту, кожна нова ротація давала можливість побачити їх світ. Близькість — це не лише про фокусну відстань, це ще і про емпатію.
прем'єра фільму To Die to Live Юрія Грузінова на кінофестивалі у Карлових Варах
Який досвід зйомок серед усіх проєктів запамʼятався вам найбільше? Чи маєте ви улюблену стрічку над якою працювали?
Я обожнюю всі картини, до яких був причетний і запамʼятовую практично кожну дрібницю, яка траплялася під час виробництва. Памʼятаю кожен свій кадр. Тому окремо виділити фільм важко, але якщо говорити про To Die to Live, то це сцена з «кілечком». Це буквально випадок за Ґодаром, який колись сказав: «Реальність завжди винахідливіша за будь-якого сценариста».
Ми з хлопцями пішли в «сіру зону» — тоді це можна було собі дозволити у безпековому плані. Хлопці мали на меті замінувати підходи до наших позицій, бо розуміли, що той маршрут ворог обов’язково буде використовувати для тактичного обходу з флангу. З вечора хлопці підготували обладнання, зброю та вибухівку. Ми йшли ще затемно і через години півтори дісталися до місця, яке уже контролював ворог. Треба розуміти, що це було літо 2015-го: дрони були на вагу золота, і спостереження велося не так щільно як зараз. Коли ми дісталися до укриття, яке ворог міг використовувати для накопичення сил, «Поттер» пішов ставити розтяжку. Дуже хотілося зняти все в деталях, але я заплутався у дротах від ракет ПТУР, і поки вирішував цю проблему, «Поттер» уже пішов. Зрештою я залишився знімати загальний план «Поттера», який заходить у будівлю ставити розтяжку, а далі все як у кіно — боєць заходить, клацання спрацювання механізму, вибух! Ті мілісекунди, які минули після вибуху ми чекали чи живий «Поттер», чи 300 — важкий або легкий. Ось це відчуття я ніколи не забуду: ми бачимо як у стовпі пилу вибігає «Поттер», і всі думки про його стан миттєво зникають: він на ногах та жваво рухається. Все відбулося надто швидко, — але камеру не виключив.
У Польщі в межах 24th Survival відбудеться виставка ваших робіт спільно з Олексієм Саєм. У фокусі уваги — військові. Чи є фото творчою складовою процесу зйомок, чи ви окремо плануєте фото проєкти аби висвітлити іншу сторону військової тематики?
Фундаментальний момент в цьому питанні, проєкт LAND — це не фото. В рамках великої польської виставки ми з Саєм представляємо нашу спільну відеоарт роботу LAND. Це відеоматеріал, який розпочав свій шлях з Венеційського Бієнале, був представлений у низці європейських міст, а тепер буде у Польщі.
LAND — це відео, яке знімали бійці Головного Управління Розвідки камерами, закріпленими на шоломі або бронежилеті. Ми взяли тільки ті уривки, де бійці бачать мальовничі пейзажі: поля, спалені ліси, зруйновані міста. Звук, який є повністю оригінальним, створює ще одне нашарування, що розповідає про найтяжчу працю на всьому світі — військову.
Хочеться додати, що фундаментальні речі у зйомці не можуть бути порушені без втрати якості. Фундаментальна відмінність фото від відео в тому, що на фото ми заморожуємо час, рух та момент довіри, а у відео намагаємося зробити його плинним. Від цього залежить усе — налаштування камери, вибір оптики, ракурсу тощо. Тому неможливо одними руками зафіксувати один і той самий момент і на фото, і на відео (принаймні, якщо ви не весільний фотограф).
Ви маєте багато робіт та творчих проєктів: що для вас творчість — дисципліна чи натхнення?
Творчість для мене — це і дисципліна, і натхнення, і мучеництво, і все це одночасно. Це нагадує палаючий потяг, який падає з мосту в річку, коли ти сидиш за кермом цього паротяга.
Чи ви думали про те, що б хотіли знімати, коли війна закінчиться?
Поговоримо про це, коли вона закінчиться. Поки для мене — важливо знімати. Неважливо ігрове чи документальне кіно. Хотів би я знімати не про війну і не на війні? Так. Хочу і планую. Але це не про те, що я хочу «після». Бо досі є багато подій, які не висвітлені у кіно. Подій, що показують наших громадян як крутих людей. Ось це не треба відкладати — варто розповідати історії про них вже зараз.
А про романтичне, якщо ви про це питаєте — я б вже зараз знімав мюзикл, горор або комедію нічого не чекаючи.
Авторка: Ксенія Ковальова
