Цього року на 83-му Венеціанському кінофестивалі українська міждисциплінарна мисткиня Софія Булгакова представить проект «Спомини». Про інсталяцію, створену навколо персональних та колективних свідчень про війну, «звукові артефакти» та іммерсивну інсталяцію, створену з метрів ізоляційних труб, ми поговорили з Софією в рамках великого інтервʼю.
Ваш проєкт «Спомини» стане частиною Venice Immersive в рамках 83-го Венеційського кінофестивалю. Що це означає особисто для вас?
Мене завжди тішить можливість показати цю роботу за будь-якої нагоди, але участь саме у Венеційському кінофестивалі особлива в багатьох сенсах. Це резонує з моєю давньою, ще дитячою, зачарованістю кінематографом. Фестиваль у Венеції — це найстаріший кінофестиваль у світі, й усвідомлення того, наскільки він важливий, робить цю подію особливо значущою. Крім того, фестиваль є частиною Венеційської бієнале, однієї з найважливіших культурних інституцій, і показати там роботу завжди було мрією. «Спомини» потрапляють до секції Venice Immersive саме в рік її десятиліття, і для мене честь, що моя робота — єдиний проєкт української мисткині в цій програмі. Мені хочеться вірити, що надалі таких проєктів буде більше.
Мене надихає те, що серед робіт, які активно використовують новітні технології для створення занурювального досвіду, «Спомини» визнали серед найкращих у контексті імерсивного дискурсу, попри те, що ефект занурення тут досягається доволі аналоговими засобами: через звук і фізичну інсталяцію.
Софіє, ви стали міждисциплінарною мисткинею не одразу. Як формувався ваш творчий шлях?
Міждисциплінарність для мене — це насамперед про зміну медіумів: у мене завжди спочатку є концепція чи ідея того, що я хочу сказати, а вже потім я шукаю дисципліну чи медіум, який дозволить це втілити. Це важлива частина мого шляху й того, як я працюю загалом. Дуже вплинуло на мене навчання в Київській Дитячій Академії Мистецтв, художній школі, де я здобула ранню, дуже класичну освіту зі спеціалізацією в скульптурі. Згодом я перейшла до фотографії та експериментального відео в Лондоні, а завершила навчання вже в галузі art science. Це дозволило нашарувати різні медіуми й впливи: від класичного мистецтва через кінематограф до сучасних і модерністських робіт, флюксусу, ранніх медіа-арту та саунд-арту. Саме це постійне переосмислення технологій і розмаїття можливостей того, чим може бути робота, сильно сформувало мій спосіб мислення і те, що мене цікавить, поряд із темами ідентичності, а тепер і темами України та розповідання цих історій через таку призму. Ця майже одержима, дослідницька цікавість до самого медіуму й того, чим він може бути, значною мірою мене сформувала.
Хто найбільше вплинув на ваше бачення мистецтва?
На першому році навчання у мене був перформативний воркшоп із Баук’є Швайгман, чудовою сучасною хореографкою й авторкою перформансів у Нідерландах. Під час воркшопу вона сказала фразу, яка сформульована приблизно так:
Усе по-справжньому особисте стає універсальним. Ця думка залишилася зі мною надовго.
Вона дуже резонує з тим, як я підходжу до роботи, і з ширшою темою мого дослідження загалом: коли справді особистий інтерес чи справді особистий наратив достатньо резонує, він стає універсальною мовою, зрозумілою для значно ширшої аудиторії. Кожен може впізнати в ньому щось своє — крізь власний досвід і власну призму.
Де ви шукаєте натхнення для своїх робіт?
У спільноті та особистих наративах. Коли через щось глибоко особисте можна доторкнутися до значно ширших і важливіших тем, це насправді надихає найбільше. Окремо для мене важлива присутність жінок у мистецькому світі — мисткинь, які торують свій шлях у мистецькому полі всупереч обставинам, працюючи в міждисциплінарних форматах, коли усталене уявлення про те, яким має бути твір чи як його належить робити, ламається і переосмислюється в щось нове. І, звісно, надихає Україна, дім, одеський пляж.
А ще я, як і раніше, велика синефілка й досі одержима переглядом фільмів, тим, як через візуальну мову кіно можна торкатися тих самих наративів. І хоча я не знімаю відеоробіт як таких, я все одно намагаюся привносити цю кінематографічну якість у скульптурні простори та в те, як загалом веду свою практику.
Чи є роботи інших митців, які стали для вас особливо важливими?
Проєкт «Гарантії безпеки» (Security Guarantees), який презентує Україну цього року на Венеційській бієналле. Я велика шанувальниця Жанни Кадирової, і це чудова спільнотна робота: вона привезла скульптуру «Оригамі Олень», евакуйовану з Покровська у 2024 році, до Венеції через безліч зупинок, залучивши до процесу багато культурних інституцій та українських спільнот.
Також я велика шанувальниця Флорентини Хольцінгер ще з часів, коли вперше побачила її перформанс TANZ, і відтоді захоплена її світом. Waterworld, представлена у Венеції, — це неймовірний твір і потужна мистецька спадщина загалом, і дуже цінно бачити цей проєкт представленим саме в такому масштабі.
Софіє, як виникла ідея створити «Спомини»?
Ідея виникла спочатку через експериментування з матеріалом і той резонанс, який залишився в мене від досвіду на верфі. Перша версія роботи мала назву Sonic Sprawl і була тісно пов’язана з моїм навчанням і дослідженням простору та того, як він сприймається. Я вже тоді працювала з трубами як звуковими провідниками, що транслюють звуки простору й трансформують саме розуміння цього простору. З початком вторгнення й можливістю співпрацювати з фестивалем Rewire та iii (Instrument Inventors Initiative) мені захотілося розповісти іншу історію.
Загалом я багато працюю з імерсивними просторами, створюючи й проєктуючи простір саме для досвіду глядача. Це моя мова розуміння реальності, спосіб надавати аудиторії свободу дії.
І вибір такого формату для проєкту «Спомини» — це теж певною мірою нелінійне переосмислення того, як хтось міг би проживати щоденну реальність.
Під час роботи над «Споминами» ви збирали звукові артефакти як свідчення про вторгнення Росії в Україну. Скільки часу тривала робота над інсталяцією і що було найскладнішим?
Робота почалася у 2024 році, коли я отримала підтримку від фестивалю Rewire та організації iii у Гаазі. Але сам процес, по суті, розпочався ще з першого дня повномасштабного вторгнення, коли збирання голосових повідомлень, особистих нотаток і записів стало своєрідною звичкою. Тоді люди публічно ділилися своєю щоденною реальністю в соцмережах, і це відчуття спільноти, яка формувалася через спільне свідчення, стало для мене важливим. Спочатку я почала пригадувати й перечитувати власні записи та їздила в Україну, фіксуючи звук на місці. Пізніше я звернулася до кількох українських саунд-митців, серед яких Іван Скорина та інші, з проханням поділитися записами зі своїх особистих архівів, а також до близьких друзів, які дозволили використати наші голосові й відеоповідомлення з Telegram.
Робота складається з багатьох шарів. Які саме звуки та свідчення увійшли до інсталяції?
Це польові записи з різних міст і подорожей, звуки сирен, кадри реакцій людей на бомбардування, розмови, міські шуми, а також народні пісні, які співали під час святкувань Маланки у Києві два роки тому.
Один зі звуків, який для мене особливо важливий, — це дзвін чашки в українському потязі, металевого підстаканника зі скляною чашкою, дизайн якого добре знайомий кожному.
Чому саме цей звук став таким важливим?
Через те, що не можна публікувати відео чи фото ракетних ударів до певного моменту, значна частина візуальних свідчень просто не могла бути оприлюднена одразу. Звук натомість — це те, чого одразу після кожного удару найбільше: він фіксується миттєво, без тих обмежень, що стосуються візуального контенту. Саме тому в роботі так багато аудіоматеріалу, який документує моменти, що інакше залишилися б незафіксованими.
Через перенасиченість і важливість звуку я хотіла створити щось на кшталт архіву, що переповнює, який складно сприймати лінійно, бо для кожного все відбувається по-своєму й одночасно. Оскільки більшість матеріалу українською і його важко навігувати для іноземного глядача, я додала власний голос, що озвучує особисті щоденникові записи, тематично пов’язані між собою: розмови телефоном із рідними в Україні, перебування там, реакція на новини, подорожі туди й назад. Це англомовна версія, створена як своєрідний місток для міжнародної аудиторії.
Чи можна сказати, що «Спомини» — це певний архів війни?
«Спомини» — це живий архів: поки триває вторгнення, він продовжує оновлюватися й існує в кількох версіях. Я хочу дедалі більше співпрацювати з українськими організаціями та інституціями, які також займаються документацією цивільного досвіду війни, адже саме з цієї перспективи я можу говорити, і саме її прагну показати. Мені важливо, що роботу дедалі частіше демонструють, і я сподіваюся якнайшвидше створити версію для показу в Україні, адже тут композиція має бути іншою.
Ізоляційні труби, які ви використовували в інсталяції, було знайдено в Амстердамі. Чому саме цей матеріал став основою роботи?
Під час навчання, ще у 2018 році, ми проходили воркшоп на території Damen Shipyards, судноремонтної верфі в Амстердамі. У той період там працювало багато українських робітників, особливо сезонних працівників з Одеси. Усередині доків судноремонтники часто спілкувалися між собою через рації, тож простір був наповнений уривчастими голосами й фрагментами розмов, що лунали звідусіль. Крім того, на верфі використовували ізоляційні труби для прокладання й приховування зовнішніх силових кабелів. Ці труби опинилися і в моїй студії під час навчання, і вони одразу відгукнулися в мені дитячою грою: розмовляти, приклавши вухо чи голос до одного кінця труби, поки хтось інший слухає з іншого.
Через цю асоціацію — між судноремонтними доками та дитячою грою — я почала працювати з цим матеріалом і виношувала цю ідею ще задовго до початку повномасштабного вторгнення.
На «Споминах» ваша робота не зупиняється. Над якими новими проєктами ви працюєте зараз?
Мене цікавить дослідження української ідентичності, того, на чому вона насправді базується, починаючи від язичницьких і дохристиянських традицій та дуже давніх уявлень про ідентичність і закінчуючи новітніми технологіями та сучасними реаліями, зокрема реаліями війни. Цікаво, як одне переходить в інше, а також як традиції впливають на технології, а технології, у свою чергу, на сучасну культуру. Саме в цьому контексті розвиваються два мої нові проєкти.
Перший - OTHERWORLDS: Malanka (робоча назва). Це пряме продовження мого проєкту OTHERWORLDS, який мав прем’єру на Роттердамському кінофестивалі у 2025 році та досліджував українські народні перекази й язичницькі ритуали. Якщо OTHERWORLDS був зосереджений на літніх обрядах, Івана Купала та Зелені свята, то новий проєкт, як випливає з назви, присвячений Маланці та зимовим карнавальним святкуванням. Зараз ми працюємо над ко-продукцією за участю Нідерландів, України та Франції, і щойно подали заявку на українське фінансування від «Тисячовесни». Чекаємо на результати, щоб зрозуміти, чи зможемо вирушити на зйомки в кількох локаціях у січні, під час святкувань Маланки. Проєкт набуде форми віртуальної реальності, мультикористувацької інтерактивної інсталяції, яка досліджуватиме ці традиції у віртуальному просторі.
Другий проєкт - Sensitive Guidelines і зараз перебуває на етапі тривалого дослідження. Він присвячений темі штучного інтелекту та дезінформації, зокрема тому, як ШІ-моделі впливають на цензуру та поширення українських новин. Це буде відеоінтерактивна інсталяція.
Авторка: Ксенія Ковальова
