Короткометражний фільм «Тиша» Павла Шпегуна ввійшов до програми Венеційського кінофестивалю — одного з найпрестижніших кінофорумів світу. Але ця історія не лише про фестивальний успіх. Це фільм про людей, які, попри війну, продовжують жити, любити, жартувати й шукати сенс у новій реальності.
У розмові для рубрики «Авторський почерк» Павло Шпегун розповідає про силу тиші, гумор як спосіб пережити складний досвід і кіно, яке говорить про універсальні людські почуття.
Павло, з понад 2,5 тисячі заявок до конкурсу відібрали лише 13 фільмів. Як ви самі пояснюєте, чому саме «Тиша» виявилася почутою?
Мені важко самому це пояснити, адже рішення завжди залишається за відбірниками. Але, як на мене, світ трохи втомився від історій, що намагаються пояснити війну. Його більше цікавлять історії про людей, які, попри війну, залишаються людьми. І не залишають свою країну.
«Тиша» — це історія про те, як ми живемо під обстрілами, в страху, в постійній небезпеці, але ми продовжуємо жити, ходимо в бар, кохаємось, жартуємо, думаємо про майбутнє. Можливо, саме така інтонація сьогодні виявилася найсильнішою.
Назва стрічки звучить майже як оксюморон для кіно, яке традиційно працює через діалог і звук. Що для вас означає тиша — відсутність слів чи окрема мова?
Для мене тиша — це не відсутність звуку. Навпаки, іноді вона говорить більше, ніж будь-який діалог. Є речі, які неможливо пояснити словами: біль, любов, провина, пам’ять. Саме тоді починає говорити тиша. У цьому сенсі вона теж є мовою — дуже точною і дуже чесною.
Ваш герой — стендап-комік, людина, професія якої полягає в тому, щоб говорити й смішити. Чому саме він стає героєм історії про мовчання?
Мені цікаві внутрішньо-суперечливі люди. Стендап-комік існує завдяки словам, ритму, реакції залу. Він звик, що слова можуть розсмішити, захистити, допомогти пережити біль. Але що відбувається, коли людина раптом опиняється в ситуації, де слова перестають працювати? Саме цей парадокс мене й захопив.
До речі, спочатку головним героєм був кіномеханік. Мені дуже подобався цей образ, але в якийсь момент ми з продюсерами — Анею та Вовою Яценко — зрозуміли, що сьогодні це вже професія майже з іншої епохи. Ця професія зараз занадто романтизована. Ми почали шукати героя, якого глядач впізнає миттєво, і тоді з’явився стендап-комік. Це теж людина творчої професії, але його внутрішня суперечність виявилася значно гострішою.
Комедія дуже часто народжується з болю, а гумор стає способом пережити складну реальність. Сьогодні це дуже впізнаваний досвід для багатьох українців.
Це історія конкретних персонажів чи портрет покоління?
Передусім це історія конкретних людей. Я переконаний: що точніше розповідаєш про одну людину, то універсальнішою стає історія. Але водночас мені здається, що в цих героях багато рис нашого покоління, яке дуже швидко подорослішало і навчилося жити поруч зі страхом і втратою. Ми живемо дивним подвійним життям. Хтось виходить на сцену розповідати жарти, хтось наступного дня вдягає військову форму. В якомусь сенсі це фільм про покоління, яке живе між стендапом і шевронами.
Чи є в «Тиші» досвід, який народився з вашого особистого життя?
Так. Не в буквальному сенсі, але емоційно цей фільм дуже особистий. Мені здається, що глядач завжди відчуває, коли автор ховається за красивими концепціями й коли говорить про те, що справді пережив. Для мене вразливість — це не слабкість, а необхідна умова чесного кіно.
Венеційський фестиваль нерідко стає точкою відліку для режисерів. Що для вас означає ця селекція — підтвердження власного шляху чи, навпаки, початок нового етапу?
Якщо чесно, коли прийшов лист із Венеції, я спочатку кілька разів його перечитав. Потім ще раз відкрив пошту, щоб переконатися, що нічого не переплутав. (Усміхається.)
Кожен режисер мріє, щоб його кіно побачили на великих фестивалях. Було б дивно, якби я сказав, що ніколи не думав про Венецію. Але між мрією і дебютною короткометражкою зазвичай лежить дуже довга дорога. Тому, коли це сталося одразу з першим фільмом, найсильніше я відчув відповідальність.
Я сприймаю Венеційський кінофестиваль не як вершину, а як дуже хороший аванс. І тепер мені хочеться зробити все, щоб наступний фільм виявився не слабшим за перший. Це, мабуть, навіть страшніше, ніж зняти дебют. Тож, здається, що все тільки починається. Я вже почав писати сценарій до повного метру.
На вашу думку, чи зрозуміле українське кіно європейському глядачу?
Справжнє кіно завжди зрозуміле, якщо воно чесне. Так, наш досвід сьогодні дуже специфічний, але страх, любов, втрата, надія — універсальні речі. Європейський глядач може не знати всіх деталей нашої реальності, але він здатен співпереживати людині. І саме через людські історії, а не через пояснення народжується взаєморозуміння.
Який з українських мистецьких проєктів став справжнім успіхом на міжнародному просторі?
Одним із найважливіших прикладів є документальний фільм «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова. Він став міжнародною подією не лише через нагороди, а й тому, що зміг перетворити український досвід на зрозумілу для всього світу людську історію. Це приклад мистецтва, яке не лише документує реальність, а й змінює її сприйняття.
Але найбільший успіх — це не сам «Оскар». Найважливіше, як на мене, що після таких проєктів українські історії перестають сприймати як щось локальне.
Який сучасний український фільм має подивитися кожен?
«Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука й «Ти — космос» Павла Острікова. Перша стрічка — це дуже сміливе авторське кіно, яке водночас залишається емоційно зрозумілим широкому глядачу. В «Памфірі» відчувається сильний український контекст, але теми родини, відповідальності та вибору близькі кожній людині.
«Ти — космос» — фільм, який доводить, що українське кіно може бути абсолютно універсальним. Попри космічний масштаб історії, він говорить про дуже людські речі: самотність, любов, надію і потребу бути почутим. Мені здається, саме такі стрічки руйнують уявлення про те, що українське кіно може існувати лише в контексті війни. Вони показують, що ми здатні розповідати історії, які хвилюють людей незалежно від країни чи культури.
