Чи може мистецтво сьогодні говорити тихо? Саме це питання поставила перед світом 61-ша Венеційська бієнале, запропонувавши тему In Minor Keys. Але чи здатен світ почути цю тиху розмову, коли його дедалі частіше перекрикують війни, політичні конфлікти та глобальні кризи? Своїми враженнями від бієнале ділиться Наталія Ткаченко — артконсультантка, засновниця артплатформи Spilne та співзасновниця громадської організації United Arts.
Як звучить мистецтво в мінорному ключі
Коли я вперше почула тему 61-ї Венеційської бієнале ще в травні 2025 року під час подачі заявки на участь — In Minor Keys — я переклала її для себе як «мінорна тональність» і подумала, що, напевно, наступна бієнале буде про музику, звуки, лірику, поезію та літературу.
Це вже моя п’ята Венеційська бієнале, тому я звикла, що кожна нова тема стає своєрідним коментарем до стану світу. У 2024 році куратор Адріано Педроза запропонував тему Foreigners Everywhere («Чужинці всюди»), яка досліджувала досвід міграції, ідентичності та перебування «не на своєму місці». Ще раніше бієнале говорила про сюрреалізм, трансформацію людини, технології, постколоніальні процеси, екологічні кризи та нерівність. Тому на тлі останніх років In Minor Keys звучала майже провокативно.
Що означає звернутися до меланхолії, інтимності, уважного слухання й тихих станів у світі, який живе в режимі постійної кризи? Чи є це втечею від реальності? Кроком назад після років політичного мистецтва? Чи, навпаки, спробою знайти нову мову для розмови про речі, які вже неможливо описати звичними категоріями? Саме з цими питаннями я приїхала до Венеції.
проєкт Aeolian Suite, Єнна Сутела. ФОТО: Instagram / jennasutela
Кураторка Койо Куо задумала In Minor Keys як виставку про увагу до тихого, крихкого та непомітного. Після її раптової смерті у 2025 році Бієнале вирішила реалізувати проєкт саме так, як вона його задумала. У центрі цієї концепції — здатність слухати те, що губиться за домінантним шумом світу: паузи, нюанси, особисті історії та емоції, які не вміщаються в гучні політичні наративи.
Цього року в багатьох павільйонах акцент був зроблений не стільки на поясненні ідеї, скільки на переживанні досвіду. Текстури, структури, матеріали, звуки, ритми та атмосфери часто ставали не менш важливими за концепцію. Здавалося, що Койо Куо пропонує трохи уповільнитися й повернути увагу до речей, які допомагають нам залишатися людьми в час інформаційного перевантаження, воєн та постійної тривоги.
проєкт Predicting History: Testing Translation, Лубайн Хімід. ФОТО: Instagram / lubainapics
Кілька разів я чула від модераторів у павільйонах у відповідь на моє питання: «Яка ідея твору?» — «Тут важливо не що це означає, а як ви це відчуваєте». І хоча як артменеджерці мені часто хотілося зрозуміти авторський задум точніше, ця відповідь дуже добре описувала загальний настрій виставки.
У більшості павільйонів, які я встигла дослідити, включалася саме сенсорна здатність сприймати мистецтво, а не лише інтелектуальна. У кураторських текстах постійно зустрічалися слова: музика, поезія, література, пауза, гармонія, медитативність, мрійливість, м’якість, інтимність. Для мене одним із головних мотивів бієнале стали матеріали. Те, з чого створене мистецтво. І майже завжди це була розмова про зв’язок із природою, землею, пам’яттю та предками: глина, вода, тканина, дерево, вітер, камінь. Матеріал працював не лише як художній засіб, а як носій пам’яті.
Коли мистецтво починає говорити пошепки
Саме через матеріали, звук, природні процеси й тілесний досвід кураторська концепція ставала відчутною. Майже кожен павільйон по-своєму відповідав на пропозицію Койо Куо слухати уважніше. Одні робили це через текстури, інші — через воду, вітер чи звук, але всі ніби намагалися говорити тихіше.
Навіть павільйон США, який на перший погляд здавався більш формалістичним, працював із подібною логікою. У проєкті Call Me the Breeze мою увагу привернули скульптури Алми Аллена з дерева, каменю та бронзи. Художник залишав видимими природні властивості матеріалу — текстури, нерівності, сліди часу. Через це роботи не стільки розповідали історію, скільки пропонували фізичний досвід співіснування з формою, світлом і простором. Там, де раніше центральне місце часто займала ідея, тепер переважали тактильність, ритм, присутність та атмосфера.
проєкт Call Me the Breeze, Алми Аллена. фото: Simone Padovani/Getty Images
Але, мабуть, найцікавіше цього року було слухати. Серед павільйонів, які найбільше запам’яталися, особливою для мене стала Польща. У проєкті Liquid Tongues Богна Бурська та Даніель Котовський звернулися до теми слухання, води та альтернативних способів комунікації. У центрі проєкту опинився задокументований перформанс у басейні, де вода й звук ставали повноцінною мовою взаємодії. Для мене це було одним із найточніших втілень ідеї In Minor Keys — пошуку сенсу не через гучне висловлювання, а через уважність до майже непомітного, спробу уявити взаєморозуміння поза словами.
Подібний підхід я побачила і в павільйоні Фінляндії, де Єнна Сутела представила проєкт Aeolian Suite. Павільйон був побудований навколо звуків вітру, атмосферних процесів і природних ритмів. Вітер тут виступав не темою мистецтва, а його співавтором. Інсталяція буквально пропонувала слухати те, що зазвичай залишається поза межами нашої уваги.
проєкті Liquid Tongues, Богни Бурської та Даніеля Котовського. ФОТО: Instagram / polishpavilionvenice
У Британському павільйоні Лубайна Хімід представила виставку Predicting History: Testing Translation, створену разом зі звуковою художницею Магдою Ставарською. Тут звук працював не як супровід до мистецтва, а як окрема форма пам’яті. Робота говорила про дім, переміщення та належність, але робила це через слухання, а не через пряме політичне висловлювання.
Велика вода як центральний образ була присутня і в павільйоні Канади, де Аббас Ахаван перетворив простір на живу екосистему. Тут апелювала навіть не окрема робота, а атмосфера — рослини, вологість, температура, відчуття нестабільного середовища. Простір змушував думати про переміщення, адаптацію та крихкість життя в час глобальних змін.
Шум, який неможливо заглушити
Саме тут кураторська концепція зіткнулася з реальністю. Поки художники й куратори закликали до уважності, сповільнення та вміння слухати, сама виставка постійно повертала до великої політики. Здавалося, що реальність уперто не дозволяє залишатися в мінорному ключі надто довго. Протести, відкриті листи, суперечки навколо участі окремих павільйонів, відставки та публічні конфлікти стали ще однією, неофіційною темою бієнале. Навіть цього року багато дискусій навколо виставки точилися саме довкола війни, відповідальності та політичних рішень інституцій. І я часто думала про те, наскільки сьогоднішня атмосфера Джардіні та Арсенале контрастує з тим баченням уважності й слухання, яке Койо Куо закладала у свій проєкт.
Бо як би не намагалися куратори говорити універсальною мовою мистецтва, Венеційська бієнале все одно залишається дуже політичною виставкою. І загальна м’якість, крихкість та уважність, до яких закликала кураторка, постійно порушувалися шумом протестів, відголосками воєн і напругою світу, який буквально тріщить у всіх півкулях одночасно.
фото: Simone Padovani/Getty Images
Це було особливо помітно в українському павільйоні. Ми, українці, сьогодні не можемо дозволити собі говорити пошепки, коли сама реальність щодня змушує нас кричати про власне існування. Ми не можемо говорити про мінорність, інтимність, чутливість чи меланхолію тоді, коли в нашій країні триває війна, а наша ідентичність щодня зазнає атак — голосних, відвертих і демонстративних, на очах у всього світу.
На мій погляд, саме цей шум постійно перекрикував ту делікатну лінію, яку намагалася провести Койо Куо. І, можливо, саме в цьому полягає головний висновок цієї бієнале. Навіть коли мистецтво пропонує нам говорити тихіше, реальність усе одно вривається в розмову. Сьогодні світ дедалі частіше говорить мовою війни. І саме тому найважче виявилося не створити мистецтво в мінорному ключі, а знайти можливість його почути.
