«Я не думаю, що на запитання можна отримати відповіді, — каже мені Шарлотта Ремплінґ. — Думаю, ми приходимо до певного розуміння речей, змирюємося з ним, а потім переходимо до наступного питання, бо запитання ніколи не припиняться».
Жакет і штани — Saint Laurent by Anthony Vaccarello. Намисто Tubogas і каблучка Monete — Bulgari.
Коли Ремплінґ це говорить, невпинний пошук самопізнання звучить водночас як щось неминуче і як своєрідний привілей. Екзистенційна тривога може бути відправною точкою, але разом із нею приходить розуміння: саме це постійне рухання туди й назад і становить життя.
Ремплінґ, якій 80 років, — акторка, яка завжди цікавилася дослідженням меж життя. Її ролі у фільмах на кшталт Нічного портьєра та Басейну — нервові, тривожні погляди на життя жінок, яких об’єднує одна риса: їх неможливо однозначно визначити.
Я розмовляю з Ремплінґ у Нью-Йорку спекотного, затуманеного літнього дня. У неї в Парижі вже сутеніє. На ній потертий піджак кольору старої слонової кістки, її сиве волосся коротко підстрижене. Вона обеззброює своєю прямотою, а її погляд сповнений емпатії. Свої відповіді вона часто виголошує, захоплено поспішаючи. Розмова з нею — особливий досвід; навіть крізь екран ноутбука відчувається присутність її пронизливих блакитних очей. Наша розмова сповнена енергії, постійно відхиляється в різні боки й часто набуває філософського характеру.
Піджак і спідниця — Dolce & Gabbana. Намисто Tubogas і каблучки — Bulgari. Капелюх — Loro Piana.
Сукня з рукавами — Jean Paul Gaultier. Каблучка B.zero1 — Bulgari
І це цілком закономірно. Ремплінґ — саме та людина, яка, коли її попросили взяти участь у документальному фільмі про неї саму у 2011 році, натомість вирішила знімати власні розмови з друзями — зокрема Полом Остером і Юрґеном Теллером — про старіння, себе та подолання табу.
Вперше здобувши популярність завдяки своїй гострій, тривожній ролі у Дівчині Джорджі 1966 року, вона побудувала кар’єру на втіленні жінок, яких категорично неможливо вписати в будь-які категорії. Це жінки, які самі по собі є питаннями без відповідей: жінка, яка переживає жахи Голокосту, але вступає в неймовірний зв’язок зі своїм мучителем — нацистським охоронцем — у Нічному портьєрі 1974 року; жінка, яка закохується в шимпанзе у Максі, моєму коханому 1986 року; жінка, яка не здатна відмовитися від своєї жорстокості навіть перед обличчям кінця світу у Меланхолії 2011 року; і, моя особиста фаворитка, Бенедетта 2021 року, де вона грає жінку, яка починає сумніватися у своїй вірі та у власному становищі настоятельки монастиря доби Відродження. Поряд із цією кар’єрою, сповненою надзвичайно своєрідних ролей, є й робота у більш мейнстримному кіно — як-от Червоний горобець 2018 року та нещодавня франшиза Дюна, третя частина якої вийде цього грудня. Щоправда, остання роль — Ґая Гелен Могіам — поєднує інтерес Ремплінґ до езотеричного з її прагненням досліджувати складніші й оголеніші емоції, як-от тугу, заздрість і зраду, а також, звісно, темний бік материнських архетипів на екрані.
«Я не думаю, що на ЗАПИТАННЯ можна отримати ВІДПОВІДІ. Думаю, ми приходимо до РОЗУМІННЯ речей, ПРИЙМАЄМО їх, а потім РУХАЄМОСЯ ДАЛІ — до НАСТУПНОГО, бо ЗАВЖДИ будуть ЗАПИТАННЯ».
«Не може бути жодних меж, — каже Ремплінґ. — Я могла сказати собі лише одне: що б я не робила, це буде правдою тієї миті, коли я це роблю, разом із персонажем, який не є мною, але, звісно, є мною, тому що саме мій емоційний світ я збираюся показати».
Ремплінґ виросла в Англії, Гібралтарі, Франції та Іспанії. Її мати, Ізабель Енн, була художницею, а батько, Ґодфрі Ремплінґ, — офіцером британської армії та олімпійським чемпіоном із легкої атлетики. До того як стати акторкою, Шарлотта працювала моделлю. У Лондоні шістдесятих, у часи сексуальної революції, вона заявила про себе як представниця нового покоління вільних молодих жінок, які стрімко ставали відомими завдяки своїй сміливості. Вона, як відомо, мала двох бойфрендів, а також без зазначення в титрах знялася у Вечорі важкого дня. Її проривна роль у Дівчині Джорджі, де вона зіграла сусідку головної героїні, яка любить бурхливі вечірки, здавалася менш гламурною версією життя, яке вона сама вела.
Шарлотта Ремплінґ у фільмі «Нічний портьє», 1974
Але посеред усього цього прагнення до сексуальної свободи та мистецької незалежності Ремплінґ пережила немислиму трагедію: її старша сестра наклала на себе руки у 1967 році, у віці 23 років. Вони були близькі; разом виступали в кабаре. Травму цієї події посилило те, що батько не повідомляв Шарлотті причину смерті сестри протягом трьох років. Це обставини, які змусили б будь-яку жінку поставити під сумнів усе: що таке правда? Що таке свобода? Що таке сестринство? Що таке сім’я? «Самогубство в родині — це така дивна річ, — каже вона. — Я маю на увазі, як із цим упоратися? Ти справді починаєш більше замислюватися над сенсом життя, ніж зазвичай замислюєшся у 20 років. Я зіткнулася з цим так рано, і це підштовхнуло мене до цього пошуку».
Цей досвід сформував безстрашність Ремплінґ в акторстві. «Саме так я насправді стаю сміливою. Якщо надто багато думаєш, то не робиш цього. Я трохи схожа на мишу, і хтось має підштовхнути мене туди». У нашій розмові вона часто говорить про «стрибок», про те, щоб «зробити стрибок»: «Усе в цьому персонажі буде мною, і я просто стрибну з краю, не думатиму про це, а просто буду цим персонажем так, як була б у реальному житті. І це також своєрідний дар, який я маю, тому що, — зважаючи на потрясіння мого двадцятиліття, — мені було дуже необхідно це робити».
Саме в цій готовності стрибнути й полягає акторська гра. А її здатність призвичаїтися до невизначеності визначила її роботу. «Я ніколи насправді не почувалася в безпеці, по-справжньому, ніде», — каже вона. Тож дім можна знайти в неоднозначності, у місці, де «треба досліджувати».
Ця відданість сумнівам, які супроводжують життя, проявляється в одному з її найновіших фільмів — Батько. Мати. Сестра. Брат Джима Джармуша, який вийшов минулого року. Це епізодичне розмірковування про родинні зв’язки та пута, у якому Ремплінґ грає матір двох доньок, яких зіграли Кейт Бланшетт і Вікі Кріпс. Три жінки віддалилися одна від одної, хоча всі живуть у Дубліні, і лише раз на рік зустрічаються на чай.
Ремплінґ не вагалася, коли отримала можливість попрацювати з Джармушем. Під час пандемії COVID вона була в Парижі й переживала те саме відчуття пригніченості та тривоги, яке в ті часи соціальної ізоляції відчували багато хто з нас. Коли зателефонував Джармуш, Ремплінґ сказала: «О Боже, дякувати Богу, що ти зателефонував. Я чекала на когось такого, як ти, хто просто поверне мене у світ людей».
Піджак і спідниця — Dolce & Gabbana. Каблучки Tubogas — Bulgari. Колготки — Falke. Туфлі-човники — Roger Vivier.
Про роботу з Джармушем над фільмом Ремплінґ каже: «Він — пан Автентичність. Він справді справжній. Ти завжди щось отримаєш із того, що від нього виходить, із того, що він говорить, його музики та його ритмів. Він гойдається».
Дослідження Ремплінґ емоційної та моральної неоднозначності не походить із бажання змусити інших почуватися ніяково чи викликати збудження. Радше воно, здається, випливає з прагнення зрозуміти все, із чого складається людський досвід. «Через різні зміни в житті та різні речі, які зі мною відбувалися, я вирішила більше занурюватися в дуже психологічні фільми, які говорили про те, наскільки важко протистояти своїм почуттям, — у більш реальні життєві історії, ніж історії заради розваги, — каже вона. — У мене був час продовжувати робити свої помилки, але ніхто інший не казав мені, що це мої помилки. У мене був час по-справжньому досліджувати те, що я відчуваю. Ми всі страждаємо, і лише через страждання знаходимо свій шлях. Так влаштовані ми, люди. Нам справді потрібно відчути погане, щоб бути здатними відчути хороше».
Стайлінг: Anastasia Barbieri; зачіска: Joe Burwin for Oribe; макіяж: Patrick Glatthaar for Shiseido; манікюр: Prescilia Demonceaux; кастинг: Anita Bitton at the Establishment
