Анастасія Пустовіт завжди обирає ролі, які змушують задуматися. Її нова робота у фільмі «Весна» (VESNA) Ростислава Кирпиченка, світова прем’єра якого відбулася на Каннському кінофестивалі, — це більше ніж кіно: це дзеркало сучасної України, історія про людей на окупованих територіях, яких торкнулася війна.
Тут, у Каннах, серед червоного хідника і світових прем’єр, вона ділиться емоціями від роботи над складною роллю, розповідає про мистецтво, що говорить без слів, і про те, як кіно може стати голосом країни на світовій сцені.
Анастасія, як швидко ви погодились на участь у фільмі «Весна»?
Одразу! Переживала, чи затвердять мене! (Усміхається.) Прочитавши сценарій, я зрозуміла, що це дуже важлива кінострічка. У центрі сюжету — окуповані території, про які в нас немає ніяких свідчень. Останнє, що ми отримали, — відомості від олешківської громади 16 квітня про те, як живуть мешканці Олешків під окупацією. В сенсі виживають в умовах гуманітарної кризи та терору зі сторони окупаційної влади.
Ви знову взялися за непросту роль?
Мені, в принципі, не подобаються «прості» ролі. Складно грати веселий стан. Ростислав Кирпиченко запропонував мені непросту роль. Він дуже талановитий, справжній майстер і фанат своєї справи. Розуміється на тонкощах людської натури. Ми пропрацьовували кожну емоцію «до міліметра». Сподіваюся, я впоралась з задачею.
Ви якось особливо готувалися до ролі?
Це був непростий період для мене: напередодні я презентувала нову виставу — «Робота з тінню» Тамари Трунової та одразу розпочала знімання у «Весні». У мене просто не було часу, щоб особливо готуватися. Але я намагалася внести більше українського контексту в роль, бо маю власний досвід окупації. (На початку повномасштабного вторгнення разом із сім'єю Анастасія протягом двох тижнів перебувала під ворожим контролем у селищі Немішаєве, яке розташоване поруч із Бучею. — Ред.) Ми з режисером обговорювали деталі, які б підкреслили мотивацію дій моєї героїні: з ким вона говорить українською, а з ким російською; якою мовою говорить вдома; кому довіряє, а кому ні.
Продюсер фільму Віталій Шереметьєв зауважив, що цей фільм розрахований не на українського глядача. Що ви думаєте з цього приводу?
Кіно — це частина культурної дипломатії. Канни — трибуна, з якої можна нагадати світові, що в Україні триває війна. І що війна ніколи не є боротьбою суто за території: за кожною трагічною історією — людські імена. Те, що відбувається у фільмі «Весна» на екрані, — це страшно, але реальність на окупованих територіях ще страшніша. Росія планує переселяти (і вже активно це робить) російських службовців, поліцейських, вчителів на наші землі й винищує (іншим словом це не назвеш) місцевих жителів… але ж це наші люди, українці!.. «Весна» має привернути увагу до цієї трагедії. Але я не можу когось змусити подивитися кіно, хоч яким би важливим воно мені не здавалося. І це було б неправильно і негуманно, особливо стосовно людей, яких трагедія війни торкнулася особисто.
Я згодна, що кіно — це універсальна мова. Що б ви порадили подивитися іноземному глядачу, який поза контекстом українських реалій?
Потужне сучасне українське документальне кіно. «Двадцять днів у Маріуполі», «Дві тисячі метрів до Андріївки» Мстислава Чернова. Ці фільми сфокусовані на війні, але водночас це потужні антивоєнні меседжі.
На Каннському кінофестивалі увага прикута не лише до екранів, а й до червоного хідника. Який костюм ви обрали для прем’єри?
Я упереджено ставлюсь до червоних хідників, особливо зараз, коли моя країна воює. Погодилась, тому що в цьому випадку йдеться не стільки про свято кіно, скільки про важливість проявленості України в міжнародних подіях, що і є складовою культурної дипломатії.
Дизайнерка Ельвіра Гасанова сама запропонувала створити для мене костюм для червоного хідника. Задачею цього образу було поєднати елегантність вечірнього вбрання та стриманість, що відображає внутрішню силу й біль, з якими сьогодні живуть українці. Тому це був стриманий костюм чорного кольору. Особливим акцентом став вишитий у зоні серця біло-чорний тризуб — символ незламності й боротьби за українських військовополонених і зниклих безвісти.
Ви вірите, що мистецтво може вплинути на суспільство?
Хочу в це вірити. Мова мистецтва універсальна, здатна вплинути на щоденний вибір звичайних людей, зробити їх більш емпатійними.
А інакше який сенс у тому, що я роблю?
