У творчому світі Назара Дідика ніколи не існувало чітких меж між костюмом, танцем і театром. Після прем’єри «Септіми» — танцювальної вистави про трансформацію, пам’ять і пошук себе — ми зустрілися з митцем, щоб поговорити про новий етап його творчого шляху, силу особистих історій і образи, які народжуються там, де слів уже недостатньо.
Ви — відомий художник з костюмів. Чому вирішили змінити творчий вектор?
Я б не сказав, що змінив творчий вектор. І, чесно кажучи, не вважаю себе якимось «відомим художником з костюмів». Для мене все це завжди було частиною одного процесу.
Від самого початку існування Freedom Ballet костюми створювалися буквально вдома, на кухні. Це був довгий шлях — від пошиття костюма до створення цілісного сценічного образу. І я ніколи не розділяв ці напрямки, тому що театр для мене — це єдиний організм.
Танець — це душа, спосіб мислення тіла. А образ — це перше, що бачить глядач. Недарма кажуть: зустрічають по одежі, а проводжають по розуму. Саме тому зовнішнє і внутрішнє, костюм і пластика, форма і зміст завжди існували для мене разом.
Режисура прийшла в моє життя не як різка зміна професії, а як природне продовження цього шляху.
Мені цікаво бачити виставу цілісно, працювати великими мазками, як художник, який створює не окрему деталь, а всю картину. В режисурі я отримав можливість поєднати всі складові театру в єдину історію та висловлювання. Для мене це не новий напрям, а наступний етап розвитку того, чим я займався завжди.
Що стало основним імпульсом для створення «СЕПТИМИ» і як виникла ідея цієї танцювальної вистави-рефлексії?
Ідея народилася з особистого запиту акторки та танцівниці Лани Єрніязової. Вона прийшла з бажанням створити власну виставу — чесну, глибоку історію про себе. Мені здається, це була її давня мрія: вийти на велику сцену не лише як виконавиця, а як людина, що готова поділитися своїм внутрішнім світом.
Ми багато говорили про її життя, переживання, пошуки, перемоги й розчарування. І поступово стало зрозуміло, що ця вистава має народитися саме з її особистого досвіду. Вся команда працювала як єдиний організм, розуміючи, що ми створюємо не абстрактну історію, а подорож крізь світ Лани — через її пам’ять, відчуття і мрії.
Лана — багатогранна людина з тонким і водночас незвичним баченням світу. Саме тому захотілося провести її героїню шляхом любові й втрат, красивих доріг і відкритих дверей, сумнівів та відкриттів. Це своєрідна пам’ять душі, яка мандрує різними світами в пошуках себе.
Робочою назвою вистави була «Світ Лани». Уже пізніше з’явилася назва «Септіма». Для нас число сім стало символом внутрішніх трансформацій.
Наче сім разів доля перевертає людину, щоб вона змогла по-справжньому побачити й відчути себе.
Мені здається, нам вдалося пройти цей шлях разом. Особливо цінно було бачити, як Лана існує на сцені, як вона проживає цю історію. Для мене це стало підтвердженням того, що вистава знайшла свій сенс.
Лана все життя присвятила танцю. Вона й сьогодні продовжує займатися, розвиватися, вчитися. І тому для мене «Септіма» — це не просто вистава. Це здійснення великої мрії людини, яка багато років ішла до свого танцю і до своєї сцени. А для нас усіх це можливість розповісти її історію мовою театру.
Вистава має обмеження 18+. Який досвід або теми ви плануєте донести до глядача в цьому віковому форматі?
Насамперед це пов’язано з емоційною та художньою мовою вистави. У «Септимі» звучить багато драматичних музичних творів, а окремі сцени можуть мати сильний як візуальний, так і емоційний вплив на глядача. Ми працюємо з темами внутрішніх переживань, пошуку себе, любові, втрат, бажань і трансформацій.
Також у виставі присутні відверті та еротичні сцени, які є частиною художнього висловлювання і допомагають розкрити внутрішній світ героїні. Для нас це не про провокацію, а про чесну розмову мовою тіла, пластики та емоцій.
Водночас я вважаю, що сприйняття мистецтва завжди дуже індивідуальне. Кожна людина має власний досвід, рівень чутливості та готовності до певних тем. Формально позначка 18+ існує для того, щоб глядач розумів характер матеріалу, з яким зустрінеться.
Чи є у виставі зв’язок з особистими переживаннями або соціальними темами, які зараз актуальні в Україні та світі?
Безумовно. У виставу вплетено дуже багато сенсів, хоча не всі вони лежать на поверхні. Мені подобається, коли глядач має можливість не лише дивитися, а й розшифровувати, знаходити власні відповіді та відкривати власні двері.
Для мене важливим символом стало число сім. Воно присутнє в нашому житті всюди: сім днів тижня, сім кольорів веселки, сім нот, із яких народжується музика. За біблійною традицією світ був створений за сім днів. Усе це стало своєрідною основою вистави.
Мені хотілося через сім умовних звучань, сім станів, сім переходів створити новий простір, який надихає людину до внутрішніх змін і перетворень. Саме тому «Септіма» не пропонує прямолінійних відповідей. У ній багато образів, знаків і прихованих смислів, які кожен відкриває по-своєму.
Частина цих сенсів назавжди залишиться зашифрованою. І це нормально. Адже в житті не всі двері відчиняються одразу. Деякі з них залишаються закритими доти, доки ми не будемо готові побачити те, що за ними.
Тому ця вистава не лише про одну людину чи одну історію. Вона про шлях, який проходить кожен з нас — через пошуки, сумніви, втрати, любов і зустріч із самим собою.
Як ваш талант створення костюмів знайшов вихід у цій виставі? Який костюм чи аксесуар ви вважаєте найвдалішим?
У цій виставі мені хотілося максимальної простоти й чесності. Я свідомо відмовився від надмірної декоративності, тому що головним для мене були не костюми як такі, а серцебиття вистави — її ритм, музика, внутрішня емоція.
Особливу роль відігравала музика. Коли відкривається куліса і звучать перші акорди «Карміни Бурани», це створює потужний емоційний удар. Мені хотілося, щоб саме цей момент задавав тон усій подорожі глядача.
У візуальному рішенні я зосередився на трьох сукнях головної героїні. Власне, вони й стали головними образами вистави: тілесна, біла та червона.
Тілесна сукня з’являється на початку. Для мене вона символізує абсолютну відкритість людини перед собою та світом. Це історія про жінку без масок, без ролей, без захисту — таку, якою вона є насправді. Саме ця сукня щоразу буде створюватися заново для вистави, і саме на ній з’являється слід крові після пострілу — одного з ключових символів історії. Ми не знаємо, хто стріляє і чому. У цьому сенсі вистава навіть набуває рис своєрідного детективу. Друга сукня — біла. Вона асоціюється з чистотою, новим початком, надією, внутрішнім переродженням. Це образ переходу, момент, коли людина наближається до чогось світлого і важливого у своєму житті. Третя сукня — червона. Для мене це колір любові, пристрасті, життєвої сили. Вона гаряча, як почуття, ніжна, як пелюстка маку, і водночас сильна та драматична. Саме в цьому образі героїня проживає найемоційніші моменти вистави. Під час танго її сукню буквально зривають, оголюючи справжні почуття, а згодом ми бачимо коротку й дуже людяну сцену близькості та кохання.
Якщо говорити про найвдаліший образ, то для мене це не окремий костюм, а шлях між цими трьома сукнями. Разом вони розповідають історію жінки — від відкритості й вразливості через очищення до любові та внутрішньої сили.
