Перформанс складно вкласти в єдине визначення. Він може тривати кілька хвилин або кілька годин, відбуватися перед сотнями людей або без жодного свідка, бути майже непомітним жестом чи масштабним видовищем, що за лічені хвилини віруситься в соцмережах. У цьому просторі тіло перестає бути просто зображенням — воно саме стає матеріалом мистецтва: вразливим, сексуальним, політичним, травмованим і сильним.
Але що саме перетворює звичайну дію на перформанс? Чи потрібен йому глядач? Що відбувається з тілом художниці під поглядом Іншого? Де закінчується мистецтво й починається видовище? І що може performance art у країні, де вразливість людського тіла давно перестала бути метафорою? Про це говорять художниці Марія Куліковська та Вероніка Ємельянова, головна редакторка Harper’s Bazaar Ukraine Ірина Татаренко й артпродюсерка і PR-фахівчиня у сфері культури Олена Куцан.
Практики Марії Куліковської та Вероніки Ємельянової кардинально різняться. Марія протягом багатьох років працює з власним тілом та його скульптурними двійниками, досліджуючи теми вразливості, вимушеного переміщення, кордонів, насильства і війни. Натомість Вероніка балансує на межі перформансу й театральності, фокусуючись на бажаннях, заборонах, природі погляду, сексуальності та тому хиткому просторі, де насолода межує з тривогою.
Нашу розмову ми починаємо з найпростішого і водночас найскладнішого запитання:
Де починається перформанс?
Ірина Татаренко: Що для вас узагалі є перформансом? У який момент звичайна дія стає художнім жестом?
Вероніка Ємельянова: Для мене перформанс — це певною мірою повернення в дитинство, коли ще не було стільки меж і заборон. Коли ти мав абсолютний дозвіл виносити назовні все, що відчуваєш. Для мене це був шанс конструювати власну реальність. Все дитинство я проводила у бабусі на дачі. Ми вішали штори, облаштовували щось на кшталт сцени, запрошували сусідів, і я могла робити все, що мені хотілося. Зараз я думаю, що це вже був мій театральний перформанс. Коли я виросла, бажання конструювати такий простір нікуди не зникло. Сьогодні я працюю саме на межі театру та перформансу: є певний сценарій, але те, як він розвиватиметься далі, завжди залежить від моменту. Один і той самий перформанс можна відтворити двічі — і це все одно будуть дві абсолютно різні історії.
Для мене взагалі life is a performance.
Спочатку можемо існувати тільки ми й наша дія. А потім з’являється Інший. І з його появою щось принципово змінюється: ми вже не володіємо повністю цією дією, тому що вона починає сприйматися через чужу оптику.
Олена Куцан: Тобто якщо художниця здійснила певну дію наодинці й ніхто цього не побачив — це все одно може бути перформансом?
Марія Куліковська: Я довго працюю з перформативними практиками, зокрема з перформативною скульптурою, але при цьому ніколи не називала себе перформеркою. Я завжди говорила, що я акціоністка — я здійснюю дію. Можливо, це пов’язано ще й із моєю освітою: я архітекторка. Навчалася в Академії мистецтв у Швеції, зараз навчаюся на PhD, пов’язаному з performance and drama, у Великій Британії. І при всьому цьому мені досі здається, що в мене недостатньо знань. Але якщо трактувати performance через його першочергове значення to perform («діяти»), тоді так: ця дія може бути абсолютно невидимою. Художниця може окреслити для себе: «Це моя дія» — і глядач для цього не обов’язковий. Інша справа — performing як гра. Тоді з’являється сцена, а зі сценою і глядач. Мені зараз ця сцена навіть потрібна як певний захист. Театр узагалі дуже цікавий у цьому сенсі. Це майже храм: є архітектура, сценографія, режисура, костюми, продюсери, багато людей, які залишаються невидимими. А актор стає тим, через кого всі вони проявляються.
Коли тіло стає матеріалом
Ірина Татаренко: Тут виникає ще один важливий процес — перехід від репрезентації до присутності. Художник може намалювати тіло, створити його скульптуру чи написати про нього. А може поставити перед нами реальне тіло. Маріє, у вашій практиці існують і ваше фізичне тіло, і водночас його скульптурні двійники. Що живе тіло може зробити такого, чого не може зробити його копія?
Марія Куліковська: Для мене все почалося не з бажання показати тіло — навпаки, це був спосіб комунікувати почуття, які я просто не могла проговорити. Перші зліпки я робила, щоб буквально схопити себе за життя. У мене був дуже складний період: заборонена сексуальність, заборонене відчуття щастя й задоволення, постійний контроль у стосунках. Я не могла витримати величезної кількості почуттів, які нашаровувалися одне на одне. Можливо, процес створення цих зліпків у певному сенсі був терапевтичним. Але водночас я художниця й архітекторка: я вмію працювати з образом і розумію, що візуально спрацює найкраще. Сам процес зняття зліпка для мене надзвичайно важливий.
Олена Куцан: Розкажіть про нього. З боку це виглядає майже як створення саркофага навколо власного тіла. Як це відбувається технічно?
Марія Куліковська: Я маю довіритися іншій людині, яка буквально заливатиме мене гіпсом. Робити все тіло одразу неможливо, тому воно знімається частинами. Я довго стою нерухомо — годину, дві. Спочатку ноги. Накладають передню частину форми, чекають, поки вона застигне, потім задню. Виходить майже саркофаг для ніг. Потім я відпочиваю. Наступного дня знову стаю у власну «мумію», робиться торс, спина. І найстрашніше — голова. Коли гіпс застигає на торсі, ти продовжуєш дихати, він стискається, вібрує. Ти відчуваєш вагу матеріалу. З головою ще складніше: ти нічого не бачиш, тобі здається, що не можеш дихати, і ти повністю залежиш від людини, яка це робить. Це майже муміфікація.
Ірина Татаренко: А про що ви думаєте, коли стоїте всередині цього гіпсу?
Марія Куліковська: Іноді мені здається, що таким чином я ніби готую себе до того моменту, коли помру і мене закопають. Мабуть, все зрештою зводиться до страху смерті.
Я часто створюю для себе небезпечні ситуації. Але для мене найстрашнішим є навіть не ризик, а стагнація — момент, коли я нічого не відчуваю. Мені складно перебувати в абсолютному спокої.
Вероніка Ємельянова: У мене це працює трохи інакше. Мені теж потрібен певний адреналін, але не той, який штучно створений, умовно, стрибком із парашутом. Потрібне відчуття справжньої непередбачуваності й загрози. Під час перформансу я відчуваю себе по-справжньому живою, входячи в певний транс. Наприклад, перед одним із них я вночі втратила свідомість і дуже сильно вдарилася головою. Думала, що в мене струс мозку, і не могла дивитися на світло. Але вже за три години після цього опинилася на репетиції — як режисерка ставила людей, які брали в ньому участь. І одразу після неї вийшла на сцену як перформерка. Мені було фізично важко, але саме ця фізична складність і дала перформансу той самий надрив, який я шукаю.
Коли я перебуваю всередині перформансу, то відчуваю себе собою. Для мене це життєво необхідно. З одного боку, це може бути терапевтичним. З іншого — це прояв того уявного світу, в якому я хочу перебувати.
Олена Куцан: Але щойно з’являється сцена, з’являється ще одна сторона — глядач. Вероніко, у вашій практиці багато бажання, заборони, ролі, театральності. Чи можливе бажання без погляду Іншого?
Вероніка Ємельянова: Безумовно. Але воно матиме зовсім іншу форму. Коли ми залишаємося наодинці зі своїм бажанням, воно існує лише в нашому власному прочитанні. Коли наша дія опиняється в полі Великого Іншого, якщо говорити мовою Лакана, ми втрачаємо повну владу над власною дією. Великий Інший — це не конкретний спостерігач, а символічне поле значень і бажання, в якому ми існуємо. Коли наша дія опиняється в цьому полі, з’являються інші суб’єкти, які можуть її інтерпретувати. Вони можуть нас бажати. Можуть ненавидіти. Можуть побачити зовсім не те, що ми планували. І починається інша гра. Я отримувала абсолютно різні відгуки на свої перформанси. Спочатку в мене є задум, але він передбачає можливість різних інтерпретацій. І коли я чую їх, моя початкова ідея ніби розширюється завдяки тому, як різні суб’єкти прочитують її в полі Великого Іншого.
Ірина Татаренко: А коли ви чуєте ці відгуки, у який момент розумієте: так, робота відбулася, я зробила те, що хотіла? Чи існує інтерпретація, яка для вас «неправильна»?
Вероніка Ємельянова: Я вважаю, що всі інтерпретації мають право на існування. Саме широкий спектр реакцій для мене і є підтвердженням того, що робота відбулася. Люди читають перформанс через власні відчуття, власний досвід. Якби я задала один абсолютно конкретний напрямок і всі зрозуміли роботу однаково, спектр відчуттів був би дуже закритим.
У мене був цикл із трьох перформансів — три стани заборони бажання. Вони мали певну послідовність, але частина людей прочитала її у зворотному напрямку. Те, що для мене було останнім станом, вони сприйняли як перший. Спочатку це мене здивувало. Але потім я зрозуміла, що це теж цікава інтерпретація.
Повернути контроль, погодившись його втратити
Олена Куцан: Маріє, коли ми говоримо про глядача, страх і втрату контролю, я згадую вашу акцію в Ермітажі 2014 року.
Марія Куліковська: Це було відкриття Manifesta 10. Війна вже почалася, Крим був окупований. Я відмовилася від участі в офіційній програмі через окупацію Криму, але змогла потрапити в Ермітаж.
Під плащем у мене були два зшиті шматки тканини — український прапор. Я прийшла до сходів Ермітажу, лягла на них і накрилася цим полотном. Прекрасно розуміла, де перебуваю і які наслідки можуть бути за демонстрацію української символіки в Росії. Мені було фізично дуже страшно.
Мене трусило, все тіло палало. Я притискалася до холодного граніту, щоб бодай трохи заспокоїтися. А поруч сиділи двоє хлопців. Один підійшов і кинув щось на кшталт «А можна ми на вас ляжемо, а потім на**ємо?». І я раптом почала сміятися. До цього мені було невимовно страшно — я думала, що мене зараз поб’ють, заарештують, зроблять зі мною що завгодно. А ця фраза миттєво все змінила. Я усвідомила: я роблю те, що повинна. По честі й по совісті. Моя бабуся була дисиденткою, мою родину за це переслідували. І в той момент я дуже чітко збагнула, хто я і звідки. Так, можливо, мене зараз посадять. Можливо, ніхто навіть не згадає про мене.
Я художниця. У мене немає зброї. І я зробила максимум того, що могла зробити як артдіячка.
Після тієї репліки тіло перестало тремтіти. Я просто лежала під прапором і чекала. Потім прийшла охорона, поліція, з мене зірвали прапор. Мені щось говорили, а я стояла, мовчала і посміхалася. У певному сенсі я вже ніби померла. Я виконала свою місію.
Ірина Татаренко: Але тут виникає дуже цікавий парадокс. З одного боку, цією дією ви ніби повертаєте контроль над власним тілом. З іншого — щоб здійснити її, ви мусите погодитися з можливістю повністю цей контроль втратити. Ви не знаєте, що з вами зроблять...
Марія Куліковська: Так. Мені здається, саме через такі дії ми намагаємося нарешті контролювати своє тіло. І щоразу ніби доходимо до цієї точки — але вона знову вислизає.
Вероніка Ємельянова: Для мене тема контролю дуже пов’язана із сексуалізацією. Ще зі школи хлопці сексуалізували моє тіло.
Я ніколи не ставилася до свого тіла як до сексуального об’єкта. Для мене тіло — це матеріал. Ресурс, який можна використати і змоделювати. Коли я виступала майже оголеною, наприклад у Монреалі, я взагалі не відчувала себе жінкою чи сексуальним об’єктом. Я просто перебувала всередині перформансу.
У цей момент це не чоловіче і не жіноче тіло. Просто тіло. І це неймовірно звільняє. Ніби між тобою та зовнішнім світом виникає прозора стіна і ніхто не може до тебе доторкнутися.
Ірина Татаренко: І при цьому у вашій біографії буквально існує досвід постійного перебування під поглядом.
Вероніка Ємельянова: Мої батьки дуже тривожні, вони пояснювали це безпекою, необхідністю контролювати персонал, але камера була і в моїй кімнаті — аж до шістнадцяти років.
Я росла в будинку, де в усіх кімнатах стояли камери. Я постійно відчувала, що за мною хтось спостерігає.
І зараз думаю, що саме це багато в чому підштовхнуло мене до перформансу. У цьому спостереженні було щось одночасно неприємне і збуджуюче. І саме цей стик несумісних відчуттів я досліджую у своїх роботах. Я два роки в психотерапії, люблю психоаналіз. І саме там почала розуміти, звідки взагалі в мене з’явився цей потяг до перформансу.
Чому ми не можемо відвести погляд?
Олена Куцан: І тут ми повертаємося до практики Флорентіни Гольцінґер. Ми вже десятиліттями бачимо феміністичний performance art. Бачили оголене тіло, біль, кров, екстремальну фізичність. Здавалося б, що ще може нас здивувати? І все одно її роботи приковують погляд. Ми не можемо відвести очей. Чому радикальне тіло досі так сильно на нас діє?
Марія Куліковська: Мені дуже подобається те, що робить Флорентіна. Я її палка прихильниця. Захоплює, що вона не боїться entertainment. Водночас вона настільки фізично сильна, що саме це вже викликає повагу. Її атлетичність відсилає до класичних канонів краси — гармонійного, симетричного, потужного тіла. Дивлячись на неї, десь усередині ми думаємо: «Я теж так можу, я теж хочу бути такою».
У її практиці дуже відчутна австрійська традиція, зокрема віденський акціонізм із його безстрашністю перед лімінальними експериментами. Можливо, я навіть певною мірою їй заздрю — звісно, в білому сенсі. Дивлюся на масштаб можливостей, які має художниця, на інституційну підтримку, і мимоволі думаю про нашу систему та про те, як вона функціонує.
У 2021 році я сама подавала проєкт на відбір до Венеційської бієнале. Це мали бути три дзвони, створені на основі зліпків жіночих тіл моєї родини — моєї бабусі, мами, мене самої. Я тоді була вагітна донькою. Дзвін для мене був одночасно релігійним і військовим символом. Дзвоном попереджають про небезпеку, напад. Це голос. Спосіб дати голос тим, кому його намагаються закрити.
Вероніка Ємельянова: Для мене в Гольцінґер дуже сильний контраст між аполлонічним і діонісійським. З одного боку, ідеальне атлетичне жіноче тіло — форма, контроль, майже класичний канон. А потім це тіло входить у стан екстазу, порушення, небезпеки. І виникає щось діонісійське. Мені взагалі здається, що сьогодні неможливо вигадати щось абсолютно нове. Майже все вже було. Ми можемо переосмислювати, сублімувати, пропускати через власний досвід. І саме цей особистий досвід робить висловлювання новим.
Кров: смерть чи життєва енергія?
Ірина Татаренко: Ви обидві використовуєте у своїх практиках кров або її образ. І це матеріал, який майже неможливо сприймати нейтрально. Мене взагалі дуже цікавить тут не тільки візуальність, а сенсорність. Запах крові іноді діє навіть сильніше, ніж її зображення. Коли ми одночасно бачимо, чуємо, відчуваємо запах — тіло глядача вже не може залишитися осторонь. Чому ви працюєте з таким матеріалом?
Вероніка Ємельянова: Я використовую не справжню кров, а театральну — гіперболізовану, майже в естетиці Даріо Ардженто. Вона навмисно виглядає несправжньою, гротескною. Це символ. Для мене кров — це передусім життєва енергія. В одному з перформансів вона була для мене символом аніми в юнгіанському розумінні — жіночої сутності в чоловікові. Це не про жертву і не про смерть. Кров тече в кожному з нас. Вона гаряча, вона рухається. Для мене це життя. Перед одним із перформансів я хвилювалася, як це буде сприйнято українською аудиторією під час війни, коли навколо стільки реальної крові, втрат і смертей. Але після роботи люди говорили мені про переродження. І мені було важливо, що вони відчули саме це.
Олена Куцан: Маріє, у вас, здається, абсолютно протилежна реакція.
Марія Куліковська: Для мене кров — це страх. Мене лякають внутрішні органи, кров, усе те, що зазвичай приховане всередині тіла. Можливо, саме тому мене це й цікавить. У роботах я використовувала червоний колір, матеріали зі специфічним металевим запахом. На Мальтійській бієнале, наприклад, люди говорили, що запах матеріалу нагадував їм кров.
Кров настільки тісно пов’язана з нашою вразливістю, що ми зазвичай ховаємо її всередині. Поки вона всередині — ми живі. Коли вона з’являється назовні — щось порушено. Тому для мене це страшно. І я працюю саме з тим, чого боюся.
Олена Куцан: Тобто одна й та сама матерія може в однієї художниці означати смерть і страх, а в іншої — життя і переродження.
Вероніка Ємельянова: Саме так. І мені взагалі цікаві речі, які одночасно збуджують і лякають. Я не хочу викликати в глядача одне конкретне почуття. Навпаки — хочу, щоб різні, навіть суперечливі відчуття виникали одночасно.
Олена Куцан: Ми говоримо про вразливість тіла. Але в українському контексті ця розмова неминуче змінюється. Що відбувається з performance art, коли тіло перестає бути лише метафорою вразливості, тому що існує реальна фізична загроза тілу? Маріє, ваша практика з 2014 року нерозривно пов’язана з війною, переміщенням, кордонами, насильством над тілом і його скульптурними двійниками. Ви обирали цю тему?
Марія Куліковська: Я не вибирала бути художницею війни. Я не обирала цей аспект, який наклався на моє тіло поза моєю волею. Це приблизно як із людьми, які сьогодні стали військовими, хоча ніколи не планували ними бути. Вони вимушено стали військовими, тому що не мали іншого вибору. Так само і зі мною. Це просто сталося. І сталося ще 2014 року. Я дуже хотіла б не мати цього досвіду і взагалі не говорити про нього. Але в мене немає такого вибору.
Ірина Татаренко: Вероніко, тоді до вас майже протилежне питання. Ви працюєте з бажанням, театральністю, еротизмом, фантазією. Чи маємо ми право на гру в ситуації війни?
Вероніка Ємельянова: Не просто маємо — я вважаю, що саме гра і театральність можуть давати нам надію на життя. Це як кров, про яку ми щойно говорили: не символ убивства, а символ життєвої енергії. Театр, гра, мистецтво — це те, що сьогодні може рухати нас уперед. Якщо ми повністю закриємося від цього, ми застрягнемо в стагнації, у травмі, у неприємних відчуттях. Тому для мене зараз гра — одна з найважливіших речей, які можуть існувати в умовах війни.
Навіщо людству перформанс?
Ірина Татаренко: Ми весь час говоримо про високе мистецтво, складні практики, психоаналіз. Тому хочу поставити максимально просте питання: що ви слухаєте або дивитеся, коли вас ніхто не бачить?
Вероніка Ємельянова: Я обожнюю оперу, і вдома в мене майже завжди грає класична музика. Також дуже люблю арабські, турецькі, перські мотиви в музиці — для мене в них дуже багато душі. А ще люблю японську ґаґаку — традиційну придворну музику, монотонну й циклічну. Можу годинами слухати її на повторі, танцювати й імпровізувати під неї. Коли до мене хтось приходить, часто буквально просять мене це вимкнути.
Марія Куліковська: А я останні роки майже нічого не дивилася. Мені стало занадто багато всього. Іноді мені просто потрібна тиша, щоб якось духовно виживати. Але з того, що мене справді вразило, — «Бідолашні створіння» Йоргоса Лантімоса. Обожнюю цей фільм.
Вероніка Ємельянова: Це один з моїх улюблених фільмів! Шедевр!
Олена Куцан: І тоді останнє наївне питання. Уявімо людину, яка ніколи не була в галереї сучасного мистецтва, не читала теорію перформансу і взагалі не належить до нашої мистецької бульбашки. Що б ви відповіли людині, яка просто запитає: «Навіщо людству перформанс?»
Вероніка Ємельянова: Я насправді вже стикалася з цим. На свою виставку я спеціально запросила людей, яких знаю з дитинства і які взагалі не пов’язані із сучасним мистецтвом. Я думала, що вони нічого не зрозуміють і не захочуть зрозуміти. А вони почали ставити питання. Намагатися розібратися. І для мене це було дуже важливо. Я зрозуміла: якщо після зустрічі з моєю роботою в їхній голові щось зміниться, якщо в них зʼявиться нова перспектива — значить, я виконала свою місію. Можливо, якщо в перформансу взагалі є соціальна місія, то це awakening. Пробудження.
Ірина Татаренко: Але тоді виникає ще одне запитання. Ви обидві говорите, що візуальна мова дозволяє вам висловити те, що складно або неможливо сказати словами. Як тоді ви ставитеся до того, що візуальне мистецтво — живопис, відеоарт, перформанс — знову перекладають у слова через кураторські тексти, журналістику, критику? Чи потрібно пояснювати художнє висловлювання? Чи глядач має просто побачити його і відчути?
Марія Куліковська: Мені подобається писати про інших художників. Інтерпретувати те, що я бачу, аналізувати, додавати ще один шар сенсів. А про власні роботи мені завжди було складніше. Раніше, коли я була молодша, в мені було більше категоричності: якщо хтось не зрозумів — значить, не зрозумів. Мені здавалося: я все сказала роботою. Зараз я ставлюся до цього зовсім інакше.
Коли людина сідає і серйозно пише про мистецтво — це величезна невидима робота. Треба прочитати, дослідити, зрозуміти контекст, перевірити себе. Я з великою повагою ставлюся до кураторської й професійної журналістської роботи. Якщо людина почала про тебе писати, значить, у неї щось відгукнулося. І вона хоче донести до інших, чому ця робота важлива. Це приносить користь і художнику, і людям.
Вероніка Ємельянова: Я теж кардинально змінила ставлення до цього. Раніше була категорично проти того, щоб хтось пояснював мої роботи: мовляв, хто зрозумів — той зрозумів, а решта просто відсіюється. Але згодом для моєї виставки написали кураторський текст, який дуже точно розкрив суть того, що я роблю. І я подумала: а чому б і ні? Не всі люди перебувають усередині нашої мистецької бульбашки — багатьом потрібен місток для входу. Тепер я переконана, що мистецтво варто доносити ширше. Головне — не спрощувати саму роботу, це принципово.
Художник не має змінювати свою мову, щоб стати зрозумілішим. Просто поруч може бути людина, яка допоможе іншому зрозуміти цю мову. Мені здається, це теж певна соціальна місія.
Олена Куцан: Тобто складне мистецтво не обов’язково робити простішим. Іноді достатньо відчинити до нього двері.
Вероніка Ємельянова: Саме так.
Людей часто лякає не сам перформанс. Їх лякає відчуття: «Я цього не розумію».
Але дуже багато людей хочуть зрозуміти. І цьому бажанню потрібно допомогти.
Марія Куліковська: І це ніяк не знецінює роботу художника.
