У серпні австрійська хореографка та перформерка Флорентіна Гользінгер вперше прибула до України. На запрошення KЇ Platforma вона провела воркшопи й лекції в Києві, Львові та Одесі, що стало важливим інфоприводом у мистецькому середовищі. Більше дізнатися про практику Флорентіни, перформанси якої відомі своїм масштабом, візуальною сміливістю та акцентом на тілесність, прагнули не лише професійні актори, а й усі, хто чув про її проєкт на цьогорічній Венеційській бієнале.
Інсталяція Флорентіни Гользінгер «Морський світ Венеції» (Seaworld Venice), що представляла австрійський павільйон, стала віральною. Здається, її не оминуло увагою жодне медіа і саме цей проєкт найактивніше обговорювали в соцмережах. Художниця звернулася до теми того, що Венеція буквально стоїть на воді й тут вона виступає одночасно і ресурсом, і джерелом загрози. В межах проєкту повністю оголені перформери взаємодіяли з басейнами та водними резервуарами, зокрема каталися на водних мотоциклах та занурювалися в басейни. Сама художниця знаходилася всередині великого дзвону — вона висіла в ньому догори дриґом, розхитуючись. Також цей дзвін занурювали у Венеційську лагуну.
Проєкту «Морський світ Венеції» передували не менш візуально вражаючі та відверті перформанси «Офелія має талант» (Ophelia’s Got Talent), «Аполлон» (Apollon), «Рік без літа» (A Year Without Summer) і SANCTA, які хочеться хоч раз побачити й «прожити» особисто. В інтерв'ю Harper's Bazaar Ukraine Флорентіна Гользінгер докладніше розказала про те, як працює з тілом на сцені, що для неї символізує оголеність, наскільки її проєкти відображають її характер та особисте життя, що дає їй відчуття внутрішньої свободи та проти чого вона виступає у своїх перформансах.
Воркшоп Флорентіни Гользінгер у Києві. Фото: Louis Beaudemont для KЇ Platforma
Це ваш перший візит до України, ще й у такий турбулентний час. Що ви відчули, перебуваючи тут?
Ми з командою раді були приїхати До України — не думаю, що ми могли уявити собі, як це насправді. Власне, це одна з причин нашого рішення: ми хотіли зрозуміти, як усе відчувається й що відбувається. Перебування в містах, які живуть в умовах війни, викликає багато складних почуттів. Ти постійно перебуваєш у стані загостреної уваги, адже існує реальна загроза безпеці, про яку сповіщають повітряні тривоги. Але водночас ми почувалися захищеними, адже про нас добре дбали організатори (KЇ Platforma). Ми багато в чому покладалися на досвід людей, які живуть у таких умовах уже п’ятий рік і навчилися справлятися з цією реальністю.
Перформанс вимагає внутрішньої свободи. Чи пам’ятаєте ви як уперше відчули цю свободу в собі? Чому ви обрали саме цю мистецьку форму?
Усе починалося з танцю. Я була не найкращою танцівницею в традиційному розумінні й зрештою обрала перформанс як свій медіум, щоб вийти за межі усталених категорій. Ще в підлітковому віці я зрозуміла, що рух — дуже цікавий для мене спосіб самовираження, адже через нього можна передати те, що неможливо висловити вербально. Він дозволяє виражати складні речі, для яких, мабуть, навіть не існує слів. А можливість контролювати власне тіло в межах моєї перформативної та фізичної практики дає мені відчуття свободи.
Воркшоп Флорентіни Гользінгер у Києві. Фото: Варвара Барбадос для KЇ Platforma
Оголене тіло — це вже стейтмент. Про що для вас оголеність?
Зрештою, оголеність — це про те, щоб подружитися з власним тілом. Почуватися у ньому як вдома. Насправді мені знадобилося багато років, щоб прийти до цього стану. У своїй найчистішій формі це те, що об’єднує всіх нас. Усі ми народилися оголеними, тож чому з цим пов’язано стільки сорому й табу? У західному світі це стало вже не так моральною, як естетичною проблемою. Чи достатньо я красивий? Чи схоже моє тіло на те, що я бачу на екрані?
Мені здається, сприйняття оголеного жіночого тіла на сцені було значною мірою викривлене. Ми належимо до культури, у якій оголене тіло в публічному просторі досі асоціюється з порнографією або автоматично перетворюється на сексуальний об’єкт, і у своїх проєктах ми постійно намагаємося додати до цього інші виміри.
У нашому випадку часто це оголене тіло, що діє, тож воно не підпорядковується знайомій мові об’єктивації. Це непокірне тіло, яке фізично виражає себе без жодних фільтрів. Це не пасивний об’єкт, на який можна просто дивитися і «споживати», — воно має власну позицію. У своїй роботі ми багато звертаємося до репрезентації жіночого тіла в танці, театрі та історії культури, а також у дуже патріархальних інституціях, таких як церква, де традиційно існував особливий підхід до жіночого тіла та сексуальності.
Воркшоп Флорентіни Гользінгер в Києві. Фото: Варвара Барбадос для KЇ Platforma
Важливою частиною ваших проєктів є не лише тілесність, а й об’єкти, з якими взаємодіють перформери, як вертоліт, дрифтуючі авто, водні скутери, параглайдер. Що для вас важливо, їхня візуальна форма чи динаміка, яку вони створюють?
Для мене ці речі нерозривно пов’язані. Я завжди повертаюся до визначення хореографії: форма, що рухається в часі та просторі. Частина моєї роботи полягає у створенні образів, але я завжди враховую тіло й водночас хочу, щоб воно руйнувало образ, знищувало та трансформувало його. Для мене об’єкт не існує без тіла, яке з ним взаємодіє. І цей контакт може бути як гармонійним, так і конфронтаційним. Це завжди тіло та предмети, що його оточують, — вони перебувають у постійному діалозі одне з одним.
Коли ви працюєте над проєктом, ви одразу уявляєте собі візуальні образи? Чи створюєте ескізи? Як відбувається робочий процес?
Усе завжди починається з концептуальної основи — ідеї, яку я хочу глибше дослідити у своїй роботі. Відштовхуючись від неї, я розробляю образи сцен, які виникають у моїй уяві, і починаю створювати ескізи. Я часто працюю з постійним складом перформерів, тож у процесі роботи тримаю в голові конкретних людей.
Сам принцип тренування дуже важливий. Сцени можуть бути складними, тому ми приділяємо багато часу фізичній підготовці тіл, щоб вони могли втілити задумане. Також важливо опановувати нові навички, навчати одне одного й ділитися знаннями. Кожен новий проєкт має свою практику.
Я б сказала, що друга частина процесу починається тоді, коли ми переходимо до репетицій безпосередньо в просторі. На цьому етапі багато чого може змінитися або бути перебудовано, але в основі роботи значною мірою лежить драматургічна сітка, продумана заздалегідь.
Воркшоп Флорентіни Гользінгер в Києві. Фото: Варвара Барбадос для KЇ Platforma
Ваші роботи сміливі, динамічні, провокативні. Чи можна сказати, що вони є продовженням вашої особистості й характеру, чи все ж таки тут варто проводити межу?
Я не заперечую, що мої роботи мають особистий, певною мірою біографічний характер. Для мене це важливо. Гадаю, їх можна назвати автентичними. Усі теми походять з особистого досвіду та переживань — не лише моїх, а й інших учасників команди.
Я вважаю себе звичайною, нормальною людиною. Я не шалений екстраверт. На сцені ми прагнемо проявити максимальну свободу й можемо заходити в цьому досить далеко. Люди називають це радикальним, але насправді нам просто подобається так жити й пізнавати реальність.
Ви постійно розширюєте рамки, але чи є у вас якісь табу та обмеження в роботі?
Я завжди підкреслюю, що йдеться передусім про питання безпеки чи табу, пов’язані з гігієною. Ми постійно ставимо під сумнів власні моральні уявлення про те, що дозволено, а що — ні. Я завжди вважала, що намагатися робити все правильно — дуже нудна позиція для мистецтва. Я свідомо вирішила не бути служителькою церкви чи політикинею.
На мою думку, мистецтво має ставити під сумнів наше сприйняття речей. У роботі нам важливо постійно переосмислювати усталені норми — і зрештою саме цього ми прагнемо. Але водночас ми намагаємося створити безпечне середовище, що дозволить це зробити. Довіра й відчуття комфорту важливі для всіх нас.
Воркшоп Флорентіни Гользінгер в Києві. Фото: Варвара Барбадос для KЇ Platforma
Як ви повертаєтеся зі стану занурення в перформанс до повсякденного життя? Скажімо, ви провели години в дзвоні вниз головою, що дозволяє вам потім переключитися?
Думаю, я людина, для якої повсякденне життя складніше за все, що я роблю в перформансі. Насправді для мене важливо часто «перебувати всередині дзвона», щоб я могла справлятися зі звичним життям. З іншого боку, для мене між цими двома вимірами немає великої різниці. Я можу висіти догори ногами перед глядачами так само, як вранці зав’язую свої шнурки. Ми намагаємося нормалізувати все, що робимо в перформансі, тож я не відчуваю, ніби входжу в роль та виходжу з неї. Коли я вишу всередині дзвона — це все ще значною мірою я.
Чи є радикальні дії перформерів у ваших роботах свідомою формою протесту? Проти чого ви виступаєте у своїй практиці?
Що я справді ціную у своїй роботі, це те, що вона стає дзеркалом, яке ми тримаємо перед глядачами, змушуючи їх зіткнутися з власними упередженнями та уявленнями. Слова, до яких ми постійно повертаємося і які пояснюють, навіщо ми тренуємося, — це «стійкість» або «опір». Якщо ми стикаємося з чимось, що нас обмежує, наша робота полягає в тому, щоб адаптуватися до цих умов, водночас кидаючи їм виклик і проявляючи власну свободу всередині них.
Я б не використовувала слово «протест», але питання про те, хто і як має право виражати себе на сцені, передбачає чимало політичних рішень. І в цьому сенсі дехто може сприймати нашу роботу як протест проти традиційних форм театру чи інших інституцій. Проти чого я виступаю у своїй практиці? Проти застарілих, насильницьких систем патріархальної влади, які повторюють ті самі помилки.
Воркшоп Флорентіни Гользінгер в Києві. Фото: Варвара Барбадос для KЇ Platforma
Чи розглядаєте ви можливість створення окремого проєкту з українськими перформерами?
Безумовно. Перебування тут надихнуло нас: з’явилося багато ідей, тут є прекрасні місця, а також митці й перформери, які могли б стати чудовими партнерами для майбутніх проєктів.
Фото на обкладинці матеріалу: Флорентіна Гользінгер. Photography by Katia Wik
Текст: Катя Теллер
