Українська музикантка Аліна Паш і бельгійсько-канадський музикант та продюсер Apashe стали героями The Abduction of Persephone - нової візуальної роботи української мисткині й режисерки Вероніки Ємельянової, знятої фотографом Jessy Colucci. Зйомка відбулася серед руїн покинутої церкви на околицях Монреаля, де готично-барокова естетика стала тлом для сучасного переосмислення міфу про Персефону. Поєднавши різні музичні та візуальні світи трьох героїв, проєкт вибудовує діалог між архаїчним і сучасним - українською традицією, електронною музикою, міфом і перформансом.
Аліно, Джоне, ваша співпраця почалася задовго до цієї зйомки. Як зародився ваш творчий діалог і що ви відкрили одне в одному як музиканти?
Джон Apashe: Я вперше дізнався про Аліну у 2019 році в Києві - друзі розповіли мені про артистку, чиє ім’я дуже нагадувало моє. Я подивився її роботи й подумав: ця дівчина неймовірна. Ми почали стежити за творчістю одне одного, підтримувати зв’язок, а згодом - працювати разом.
Аліна Паш: Мене одразу зачепило, що Джон не просто створює музику, а будує навколо неї цілий світ. Я сама запропонувала колаборацію, і вже за кілька місяців ми зустрілися в Україні. Для мене справжня співпраця можлива тоді, коли збігаються не лише естетичні погляди, а й цінності, ставлення до дружби та життя.
У вашій спільній роботі українська традиція зустрічається із сучасним міжнародним звучанням. Чому для вас важливий цей діалог?
Аліна Паш: Перша музика, яку я знала, - це фольклор, пісні моєї бабусі на Закарпатті. Згодом до них додалися хіп-хоп, техно та інші сучасні музичні культури, але українська нитка нікуди не зникла. Подорожуючи світом, я зрозуміла, як мало люди насправді знають про Україну. Хочу, щоб нас знали не лише через трагедію війни, а й через красу нашої культури, мови та людей. Навіть коли я співаю англійською, моя українська ДНК нікуди не зникає.
Джон Apashe: В Україні мене вразило, як співіснують багатовікова культурна історія та потужна електронна андеграундна й попсцена. Як музикант, я постійно шукаю нове й незвичне звучання. І якщо я можу стати мостом між українською культурою та своєю міжнародною аудиторією, то хочу це робити.
Яким був досвід побачити себе не лише музикантами, а й персонажами художньої історії Вероніки?
Джон Apashe: Мені подобається працювати з візуальними світами, але цього разу хотілося, щоб ідея народилася не в мене. У роботах Вероніки я бачив бездоганний смак і водночас дивні, несподівані рішення. Тож я дав їй carte blanche: роби, що хочеш, - я тобі довіряю.
Вероніко, зйомка не мала сценарію, але згодом ви побачили в ній міф про викрадення Персефони. Як виникла ця інтерпретація?
Вероніка Ємельянова: Усе складалося інтуїтивно. Я пропустила образи Аліни й Джона крізь призму власного театрального бачення: вони залишалися собою, але водночас переходили в інший стан. Уже переглядаючи матеріал, я побачила в них Аїда й Персефону. Джон — темна фігура, Аліна — у червоному, поливає молоком безплідну землю. Навіть руїни церкви й кладовище довкола додали роботі ритуальності. Нічого з цього ми не планували буквально.
Чому для вас було важливо залишити цей міф відкритим до інтерпретацій?
Вероніка Ємельянова: Ми не прагнули історичної реконструкції. Ми беремо архетипічні образи й переносимо їх у сучасність: я - через свою художню практику, Аліна й Джон - через музику. Тому кожен може побачити в цій роботі власну історію.
Аліна Паш: Для мене історія Персефони - це ще й історія занурення в темряву. Іноді потрібно пройти крізь власні страхи, щоб винести звідти щось на світло — зерно, яке згодом проросте. Певною мірою так працює і наша колаборація: ми відкриваємо одне одному власні світи. Коли між людьми виникають довіра й творчий потік, стається справжня магія.
