У житті Раміни Есхакзай немає місця зайвим розмовам і чужим правилам. За цим — і прагнення працювати чесно, і тонка межа, коли йдеться про довіру та безпеку близьких. В інтерв'ю Harpers Bazaar Ukraine журналістка розкриває свій погляд на стосунки, розповідає про успіх і принципи, якими послуговується як у професії, так і в приватному житті.
Уже четвертий рік поспіль Раміна входить у топ-10 найвпливовіших блогерів України, що створюють контент на воєнну тематику. Її авторську програму на YouTube-каналі RAMINA нині дивляться 1,48 млн людей. Нещодавній репортаж журналістки з Афганістану, в якому вона сміливо розповідає про життя людей за режиму «Талібану», став для неї черговим професійним викликом і вкотре довів її бажання бути об'єктивною перед людьми.
Раміно, для цієї фешн-сторі ти приміряла кілька кардинально різних образів — від витонченого ніжного до виразно-маскулінного. Ризикнеш оцінити, скільки відсотків мужності й жіночності є у твоєму характері?
Це пропорційне поєднання. Гадаю, це найкращий опис мого характеру. Я змінила багато стилістів, перш ніж знайшла того, хто відчув мене по-справжньому. Вона якось сказала: «Раміно, я нарешті зрозуміла: тобі подобається, коли до тіла м’яко, а зверху маскулінно. Саме так ти показуєш свою жіночну сторону. Всередині — затишна й м’яка, а зовні — сувора і жорстка». І за таким принципом ми почали підбирати для мене гардероб. Я дійсно в різних обставинах проявляюся по-різному, і великим своїм плюсом вважаю те, що сприймаю жіночність як силу.
Тобі важко говорити «ні»?
Залежить від того, кому саме. Раніше було складно, тому що я часто хотіла догодити людині, жертвуючи своїми інтересами. Одна з ролей, яку я люблю грати, — рятівниця. Але зараз, коли йдеться про те, що потрібно вибирати між собою чи іншою людиною, я вибираю себе. Напевно, це і є дорослішання. Я навіть перестала сперечатися з чужою думкою, якщо вона не близька мені. Сприймаю це просто як чужу думку, та й усе. Прийде час, і люди все зрозуміють. У мені народився такий собі стоїцизм.
Що цьому сприяло?
Моя одвічна боротьба з вітряками та постійне бажання довести свою правоту. Раніше я постійно була в позі воїна — готова до того, що хтось обов’язково буде нападати й потрібно давати відсіч. А зараз я радше серфер. (Сміється.) Намагаюся не битися, а ловити хвилі.
А що ти називаєш вітряками?
Поясню на прикладі мого каналу. Я знімаю випуски, які фінансую своїм коштом. А живу на гроші, які заробляю від реклами або виступів. І коли раніше я бачила коментарі на кшталт «Ця людина не мала бути у вас на каналі», то починала сперечатися, наводити аргументи, чому саме її запросила… Але з часом зрозуміла, що це дивно. Бо тільки мені вирішувати, хто саме буде в гостях на моєму каналі. А бажання сподобатися авдиторії — це і є боротьба з вітряками. Раніше я прагнула за будь-що достукатися до авдиторії, якій не подобаюся. Зараз же розумію, що це була марна трата часу. До речі, синдром рятівниці з тієї ж опери. Мене не раз просили підтримати збір або надати розголос тій чи іншій події, а потім виявлялося, що за цим стоїть непорядна людина. Я допомагала на емоціях, а потім отримувала критику в соціальних мережах.
Сорочка, штани Versace men collection, Прикраса Grains De Verre
Репутаційна історія важлива. Через кого з гостей тобі «прилетіло»?
Прилітало за Віру Брежнєву, багато хейту отримала за Світлану Лободу. Та я не можу нести відповідальність за дії моїх гостей ні до, ні після моїх із ними інтерв’ю.
До прикладу, у розмові з Віктором Розовим за формою загубився зміст. Моєю помилкою було те, що я не наполягла на тому, щоб інтерв’ю містило лише фактаж. На той момент Віктор був злий на колишню дружину, і через емоції фокус уваги змістився з реальних проблем, з якими стикаються чоловіки на передовій. Люди побачили перші 30 хвилин, де він зливав злість на колишню, хоча я робила матеріал для того, щоб жінки могли почути історію стосунків Ольги й Віктора і подумати: «Та це ж про мене! Мій чоловік також не приділяє мені уваги, ми не підходимо одне одному… Навіщо нам усе це?»
Як наслідок, я отримала чимало критики, а Віктору, який зараз повільно стає на ноги, почали писати в особисті повідомлення: «Шкода, що тебе не вбили росіяни». Мені часто прилітає, коли я торкаюся чутливих соціальних тем. Це свідчить про інфантильну позицію нашого суспільства в багатьох аспектах.
Ми з тобою наразі згадали публічних людей, проти яких спрацювала культура скасування. Як на тебе, вона працює ефективно? За кого з них тобі прикро?
Мені не подобається те, як легко сьогодні звужується коло публічних людей не через об’єктивні факти, а завдяки хвилям хайпу. Межа між героєм і об’єктом осуду стала настільки тонкою, що це починає виглядати як гра настроїв, а не правосуддя. Тому я вважаю, що будь-які висновки щодо провини чи покарання мають ухвалюватися виключно в правовому полі. Інакше ми ризикуємо зруйнувати долю людини, яка може виявитися невинною, і при цьому ніхто за це не понесе відповідальності. І підтвердженням тому є чимало прикладів зі світового шоу-бізнесу.
Ось чому, коли мене запитують, з ким би я мріяла записати інтерв’ю, я називаю Кевіна Спейсі. Він — видатний актор, але його «скасували» на піку кар’єри. Пізніше його виправдали, проте публічно він залишився вигнанцем. І на відміну від Джонні Деппа, якому вдалося повернутися після скандалу, Спейсі практично зник із професії. Парадокс у тому, що система здатна зламати людину, але не несе жодної відповідальності за свої помилки. І саме це мене турбує найбільше.
Ми з тобою розмовляємо, і в цьому інтерв’ю ти постаєш досить сміливою. Чи боїшся чогось у професійному просторі?
Боюся, що хтось може скористатися мною або моїм каналом. В інтерв’ю люди завжди хочуть показати себе з найкращого боку, а я можу перевіряти лише ту інформацію, яка мені доступна, і не завжди всю.
Боюся втратити свій соціальний капітал і довіру людей, адже це моє головне надбання. Саме публічністю я забезпечую себе, своїх собак, сестру, частково тата й людей, які працюють зі мною. Люди довіряють мені свої історії — навіть селебриті діляться тим, що не розкажуть іншим. Репутація для мене — усе, що я маю.
А в особистому?
Боюся надто рано померти. Хочеться мати багато історій про цю війну, які я могла б розповісти. Іноді під час ворожих атак на Київ лежу в ліжку й думаю: «Ні, ну ДСНС точно врятує. Якщо врятує — буде що розказати. Якщо загину, то нічого не залишиться…» Потім думаю: «Якщо я загину, а собаки виживуть, це ж їх треба буде шукати!» Це, мабуть, така захисна реакція психіки, що я з цього приводу навіть жартую.
костюм MY x MY, Прикраси — власність стилістки
Ти говориш, що боїшся рано померти. Але цей страх не завадив тобі поїхати знімати репортаж в Афганістан? Це прояв характеру.
Моє дитинство пройшло на київській Воскресенці. Там всяке було. Мене часто ображали через колір шкіри, казали, що я схожа на мавпу, принижували словами: «Нехай твій тато повертається в Афганістан». З дитинства я звикла бути їжаком, який обороняється. Можливо, саме тому в мені поєднуються ніжність і мужність. Бути жінкою — це не лише зваблювати, а й знати, що ти хочеш, вміти сказати про це і домовлятися з іншими людьми. А якщо вони не йдуть на контакт — або пропонувати щось інше, або просто чекати.
Чи було тобі страшно в Афганістані?
Так, дуже страшно. Я навіть у номері боялася зняти хіджаб. Узагалі я стала першою українкою, а можливо, й однією з небагатьох журналістів, хто поїхав до Афганістану, який перебуває під керівництвом «Талібану».
Розкажи про цю поїздку. Якою була її мета?
Поїздки на передову навчили мене головного: другого шансу може не бути. Коли всесвіт дає унікальну можливість — я не відмовляюся, навіть якщо страшно. Страх і невідомість мене не зупиняють, коли я відчуваю, що попереду — історія, яку варто показати людям. Афганістан під владою талібів 2.0 — це саме така історія: нова, заборонена й водночас надзвичайно важлива для українського глядача. Для мене важливо не лише розважати своєю роботою — я хочу відкривати інші світи та розповідати про те, що за кадром. І так, я пишаюся тим, що стала першою українською журналісткою, яка поїхала з оператором до Кабула після приходу до влади талібів.
Але для мене ця поїздка — не лише про професію. Це також про повагу й цікавість до батьківщини мого тата. Він виїхав з Афганістану 36 років тому й більше туди не повертався. З дитинства я чула, що це країна війни, місце, куди я ніколи не потраплю. І раптом з’ясувалося, що я маю право на візу як донька афганця. Я зрозуміла: це той шанс, який не можна проґавити.
У візовому центрі запитали, чи маю я свідоцтво про народження — тоді могла б отримати 50% знижки як афганська жінка. Я одразу попросила оформити мене як туристку, бо тієї миті відчула, наскільки тонка межа між свободою та правилами, які жінка у цій країні не може обрати. Це досвід, про який я колись розповідатиму своїм онукам. Про те, як не варто втрачати шанс, коли життя раптово дає «щасливий білет». І про віру в себе — навіть тоді, коли від страху підкошуються ноги.
Які твої враження від Афганістану?
Я рада, що не народилася там, бо для жінки це, мабуть, одне з найгірших місць. Це світ чоловіків. І хоча це, можливо, прозвучить інфантильно, у мене склалося враження, що країна захоплена чоловіками, які мстяться жінкам за те, що ті колись відмовлялися з ними спілкуватися, коли вони були ще хлопцями.
Жінкам заборонено навчатися після 6-го класу, не можна спілкуватися без дозволу родини, не можна зніматися на камеру. Це абсолютно жахливо. Я відчула, що така реальність — страшна, знущальна, несправедлива.
Сукня J'amemme, пасок — власність стилістки
Чи відчуваєш ти від інших блогерів до себе надмірний інтерес?
Від інших блогерів я здебільшого або відчуваю підтримку, або отримую критику. Або ж хтось узагалі не знає про моє існування, що теж нормально. Але є й такі, хто припускає, що мене хтось просуває. Причому не тільки припускає, а й відкрито говорить про це. Мені приписують співпрацю з Офісом президента або ж стверджують, що за моїм каналом стоїть хтось із впливових військових. Ну або що мій канал належить зовсім не мені.
Як гадаєш, звідки ростуть ноги таких розмов?
Мені здається, це все через заздрість. Я працюю так, як і всі інші журналісти: подаю запити на інтерв'ю, користуюся тими самими можливостями. Можливо, є люди, які роблять ту ж роботу вже п'ять років, і, ймовірно, роблять це навіть краще, але в них немає такої авдиторії, як у мене. І це їх зачіпає. Успішність мого каналу — це наслідок того, що я маю тісний зв'язок зі своєю авдиторією та постійно працюю над його підсиленням: читаю і відповідаю на запити в директі й коментарях.
Іноді, якщо хтось пропонує цікавого героя для інтерв'ю, обов’язково перевіряю, хто це, і якщо мені цікаво — запрошую на розмову. Наприклад, так я потрапила в Бахмут. Мені написала дружина військового і запропонувала поїхати, щоб зробити матеріал про ситуацію там. Я погодилася.
Мій чоловік військовий, я з'їздила до нього в Краматорськ. Дуже не сподобалося прокидатися під обстріли та запуски «Хаймарсів». А тобі?
Так, мені теж не дуже. Але я намагаюся їздити хоча б раз на два тижні в Харківську область, раніше в Донецьку. В крайній поїздці була в Барвінковому. Там мені спокійно, я відчуваю себе комфортно, бо найспокійніше місце на цій планеті для мене — обійми мого хлопця. Коли наші стосунки тільки починалися, я розуміла, що ми маємо робити кроки назустріч одне одному: він військовослужбовець і не завжди може приїхати, тому інколи доводиться приїздити до нього. Інакше це не були б стосунки.
Але водночас у мене якесь хибне відчуття. Коли їдеш у Донецьку чи Харківську область, то вже очікуєш на небезпеку і якось психологічно готуєшся. А в Києві, коли лежу в піжамі вдома, мені страшно по-іншому: я не готова до звуку «шахедів» чи обстрілів мирних будинків. Бо взагалі якого дідька я маю тут померти? Я довіряю і нашим військовим, і своєму хлопцеві. Але в Києві мені набагато страшніше, ніж там.
Сорочка, штани Versace men collection, Прикраса — Grains De Verre
Чого б ти ніколи не хотіла почути про себе? Опиши декількома словами себе, зважаючи на можливі закиди у твій бік.
Не хочу, щоб говорили, нібито я заради хайпу готова на все й що не маю моральних цінностей. Насправді мені не подобаються обмеження, рамки. Терпіти не можу, коли хтось намагається диктувати мені, як жити життя. Я людина антиграфіки й антирамок.
Твоя кар’єра стартувала з шоу «Холостяк». Не шкодуєш зараз про це?
Зовсім ні. Цей проєкт дав мені можливість побачити себе збоку, попрацювати над собою та отримати величезний буст авдиторії. Завдяки «Холостяку» я почала заробляти на рекламі — це були мої перші справжні гроші. Мені все подобалося.
Єдине, що погано, — це те, що заради рейтингів шоу часто використовує людей, підкреслює їхні слабкості та певні риси характеру, не думаючи про психологічні наслідки для учасників. Це інколи боляче спостерігати.
Тобто ти слідкуєш за шоу? Хто твій улюблений «холостяк»?
Мені дуже подобався Іраклі Макацарія — він надзвичайно харизматичний.
костюм MY x MY, прикраси — власність стилістки
Яку найціннішу пораду в житті ти отримувала й від кого?
Дмитро Кулеба сказав мені: «Немає бруду, від якого неможливо відмитися».
А є щось таке, від чого ти воліла б відмитися?
Я тоді довго думала над його словами, рефлексувала й зрозуміла, що ніяк не можу змінити своє минуле, пов’язане з росією. Коли почалося повномасштабне вторгнення, українці писали мені, щоб я їхала назад у росію, бо «зрадила» їх. Росіяни писали, що я зрадила їх. Я відчувала певне розгублення, мені було прикро та соромно, бо я розуміла, що зробила неправильний вибір і припустилася величезної помилки, про яку шкодуватиму все життя, і цього вже не змінити.
На той момент ти допускала думку, що за найгірших обставин доведеться змінити роботу?
Звісно. Я припускала, що зможу реалізувати себе в б’юті-сфері, наприклад у професії стиліста чи колориста.
На яку мінімальну суму ти могла б жити протягом місяця?
Не думала про це. Ми ж не можемо порівнювати витрати блогера та стиліста. Тут складність у тому, що, коли я працюю журналісткою і YouTube-блогеркою, мої витрати серйозно залежать від проєктів, у які я залучена. Торік мені доводилося заробляти, щоб віддати команді приблизно 10 тисяч доларів на місяць. І це лише для базової роботи. Якщо ж говорити про масштабні випуски, як-от «Афганістан» чи інші, бюджет подвоюється. Тобто мені треба або заробляти ці гроші, або оптимізувати бюджети, щоб розрахуватися з командою.
Від чого тобі було б найважче відмовитися?
Від матеріальних речей мені відмовлятися нескладно. А от від можливості допомагати мамі та доглядати за своїми собачками точно не змогла б. Також важко відмовитися від радості дарувати подарунки близьким і своєму хлопцю.
Який найдорожчий подарунок ти отримувала і робила?
Одного разу бойфренд докинув мені на автівку близько 15 тисяч доларів. Я ж дарувала брендове взуття та сумки.
Сукня — власність стилістки
Твій ритм роботи не залишає місця для пауз, а камера супроводжує майже кожен крок, і водночас твоє обличчя завжди бездоганне. Що допомагає тобі підтримувати такий рівень доглянутості й упевненості в кадрі?
Я маю чутливу комбіновану шкіру, яка гостро реагує на зміну косметичних засобів, харчування, та й загалом на ній швидко позначається темп життя. Через переїзди можуть з'являтися висипання, подразнення. Тому я ретельно добираю декоративну косметику, щоб вона була некомедогенною, добре трималася на шкірі й не пересушувала її. У цьому мені допомагає мінеральна косметика люксового американського бренду Youngblood Cosmetics. Це висока якість, широка палітра та, що дуже важливо в моїй роботі, стійкість. При цьому косметика легко наноситься й легко змивається. Завдяки унікальній формулі вона не тільки може маскувати якісь проблеми, а й ефективно працює на здоров'я шкіри.
Коли волосся стає частиною іміджу й характеру в кадрі, йому потрібен особливий догляд. Що для тебе must have у щоденних ритуалах?
У мене пористе, неслухняне волосся. Щоб воно за будь-якої погоди та з різним стайлінгом мало гарний вигляд, його потрібно живити й зволожувати. Тож ідеальною знахідкою для мене стала професійна косметика для волосся італійського бренду I AM 4 YOU. Вона ідеальна як для повсякденного життя, так і для зйомок. Використовую шампунь, кондиціонер — вони зовсім не містять шкідливих речовин. Обожнюю відновлювальну маску бренду. Також охоче користуюся їхніми незмивними засобами: сироваткою та спреєм-блиском, який забезпечує розкішний вигляд у кадрі.
Сукня — власність стилістки
Яка найгірша з твоїх звичок допомагає тобі в роботі найбільше?
Якщо треба запізнитися в максимально нереальних умовах — беріть мене на цю роль. Я запізнююся скрізь, де тільки можливо. Навіть якщо мене привезли вчасно, я обов’язково вип’ю каву, зайду у вбиральню… Це моя найгірша звичка. Але хоч як це дивно, саме вона інколи працює на мене. Коли я приходжу заздалегідь, часто нічого не відбувається і момент губиться. Пам'ятаю випадок, коли мені справді стало соромно перед гостем — це був Володимир Ярославський. Я запізнилася на годину. Через серйозне емоційне виснаження я просто розплакалася перед ним. Саме тоді зрозуміла, що потрібно шукати помічника, щоб подібні ситуації не повторювалися. (Усміхається.)
Коли я говорила про твою сміливість, то мала на увазі, зокрема, твою публічну заяву про чайлдфрі в нашому патріархальному суспільстві. Прокоментуєш?
Так, я дійсно не хочу власних дітей. Але мій партнер каже, що не хоче всиновлювати. Це складно, але я бачу приклади людей, які всиновлюють дітей, — наприклад, Інна Мірошниченко. Вони правильно кажуть, що, коли народжується твоя дитина, ти не знаєш, що з нею буде, якою вона виросте. Те саме стосується й дітей із сиротинців. Все залежить від виховання: якщо любиш, дбаєш, даєш підтримку — все буде гаразд.
Чому ти тримаєш у таємниці його ім’я? Він відома людина?
Так, він відома людина, поважний військовий. Уже писали, що я якось пов’язана з «Азовом», бо мені вдалося взяти інтерв’ю у бійців цієї бригади під час їхньої служби. Потім, коли я поїхала на Зміїний, то, за плітками, вже була з кимось із ГУР. Я відповім так: приховувати ім'я коханого — це питання моєї та його безпеки.
Я насправді захоплююся ним. Він пройшов шлях від піхотинця до командира. Простий хлопець із села, який всього досяг своєю кров’ю та потом. Якби не війна, ми б ніколи з ним не зустрілися…
Тобто він сам не хоче зайвої публічності?
Публічність у цьому випадку — це зайвий шанс допомогти ворогу заподіяти нам шкоду. Тому наразі безпека понад усе. І ще є моменти пліток: коли людина невтомно працює і досягає успіху, одразу ж можуть почати говорити: «О, це він із Раміною, тому й командир». Або що я з ним заради власної вигоди. Знецінення — на жаль, одна з реалій нашої буденності.
Як гадаєш, які саме риси привабили в тобі твого хлопця — краса, сміливість, успішність?
Йому подобається і моя краса, і моя сміливість. Гадаю, що він дійсно пишається мною. Коли я сказала, що хочу поїхати до Афганістану, він вигукнув: «Вау, оце моя дівчина!» Хтось боїться кудись їхати, а я їду за власним бажанням — і до Ізюма, і до Афганістану.
Мені теж дуже імпонує його краса і мужність. Він для мене як супергерой із фільму, але реальний.
Сукня J'amemme, пасок — власність стилістки
Команда фото з обкладинки:
Фотографка: Аліна Квітка
Стилістка: Олена Романова
Візажистка: Тетяна Заіченко
Стилістка по волоссю: Діана Штейн
Відеографка: Катерина Ванєєва
Асистентка: Валентина Гончарук
PR: NO LIMITS PUBLICITY AGENCY
