Вже наступного тижня, 27 травня, Національна опера України стане сценою прем’єри сучасного балету «Малевич. Супрематичний рух». Ця вистава народилася завдяки таланту балетмейстера-постановника Ярослава Кайнара, який створив її спеціально для Київського державного фахового хореографічного коледжу імені Тетяни Таякіної за ініціативи легендарної Катерини Кухар.
Катерина мріяла, щоб класична балетна школа не лише зберігала свої академічні традиції, а й відкривалася до сучасної хореографічної мови. Адже балет, як і світ технологій та моди, постійно еволюціонує, змінюючи сценічну естетику. Сучасний балет дає студентам можливість рухатися в ногу з актуальними світовими тенденціями, не втрачаючи сили української академічної школи. Варто додати, що класика в цей вечір також займе гідне місце: другий акт балетного хіта «Жізель» представить академічну школу у всій її величі.
На першій примірці костюмів до «Малевича» відчувалося хвилювання та зосередженість усієї команди. Катерина Кухар, поправляючи спідниці студенткам, випадково вколола себе швейною булавкою до крові і, усміхаючись, сказала: «Цей знак на щастя — за балетною прикметою».
Ольга Морозенко, художній керівник коледжу, запевняє, що всі готові, костюми сяють, а образи вражають. Але для Богдана Поліщука, який створив сценографію та костюми, важлива кожна деталь: саме в ній прихований маленький «диявол», який робить виставу бездоганною.
Чи намагаєтесь ви у виставі відтворити портрет Малевича?
Богдан Поліщук: У нашій постановці Казимир Малевич постає як узагальнений образ митця. Ми не зосереджуємося на тому, чи це чоловік, чи жінка — його герой поза гендером. Це радше символ художника як стану, енергії, погляду на світ та обраного життєвого шляху.
Для втілення цього образу обрали повністю чорний костюм — як ґрунт, з якого народжується творчість, або як космічна порожнеча, що вміщує безмежні можливості. Аскетичність костюма підкреслює, що художник насичує барвами свої твори, а не тілесну оболонку. Його дизайн гармонійно поєднує жіночі й чоловічі елементи: піджак, брюки та спідниця стають одним цілісним образом, де стиль зустрічає концепцію, а форма — зміст.
Чи можна в ваших костюмах побачити елементи з картин Казимира Малевича?
Богдан Поліщук: Звичайно в роботі з костюмами від самого початку спиралися на творчий спадок Малевича. Його сюжет, образи його фігуративного живопису й кольорове рішення, геометричність картин супрематичного періоду.
Я не намагався зробити ці костюми красивими, заради краси.
Я не намагаюся робити їх розкішними. Мистецтво Малевича, на мій погляд, дуже пряме — воно оголює ідею, не ховаючись за надмірними прикрасами. Мене завжди захоплювали його образи «звичайних людей» — селян, народу. І навіть у революційній ефектності модернізму відчувається глибока прихильність традиції, його коріння в народній культурі.
Наприклад, перша сцена у виставі масова, присвячена селянам. Від початку всі танцюють у білому — і це зовсім не фешн-костюми. Тут немає глянцю, є лише земля, простота, груба тканина. Кожен крій, кожен силует костюмів відсилає до селянських образів у картинах Малевича.
Особливо хочу відзначити дівчину з відрами — її поява зовсім не випадкова. Це тонка алюзія до його полотен. Костюм солістки, яка танцює центральну Дівчину з відрами, доповнений полотняною корсеткою без рукавів, яка відсилає до традиційного українського одягу. І водночас у складках, у силуеті цього костюма можна відчути ритми, знайомі з картин Малевича — так мистецтво зустрічається з хореографією, а традиція оживає на сцені.
Костюми дуже прості на перший погляд.
Богдан Поліщук: У костюмах є натяки на традиційний український одяг: лаконічність, простота конструкції, певна геометричність форм. І це чудово перегукується з картинами самого Малевича. Якщо говорити про загальну ідею та розвиток візуального рішення вистави, то, за пропозицією Ярослава Кайнара, усе починається з білого кольору — кольору порожнього полотна, потенційності.
Далі на сцені з’являються чорні геометричні елементи — хрест, квадрат, коло, знайомі всім по хрестоматійних пошуках Малевича. Вони не просто візуальні образи: вони відповідають зміні руху, трансформації танцю, ритму тіл на сцені. І зрештою все приходить до кольору — кольорові акценти, світло, що грає на сцені, стають отою життю та свободі, які теж присутні у творчості художника.
При цьому все дуже лаконічно і стримано: у костюмах, у просторі сцени. Основна увага — на рух, на танець. Я не хотів би, щоб костюми відволікали від головного. Тут у центрі — студентки й студенти, їхня праця, їхній талант. Мені буде надзвичайно приємно, якщо після вистави люди говоритимуть не про костюми, а про те, як танцювали діти, про змісти, закладені у постановці. І якщо хтось захоче дізнатися більше про Малевича і його зв’язок з Україною — тоді все задумане знайде свій повний резонанс.
Які головні ролі ви виділяєте у цій виставі?
Богдан Поліщук: Подібно до більшості вистав такого типу, у нашій постановці є й масові сцени, й окремі сольні партії. Солістами, можна сказати, стають певні образи: центральна Дівчина з відрами та три Музи. І хочу уточнити: у моєму баченні це зовсім не класичні грецькі музи. Це музи нового часу — початку ХХ століття, епохи індустріалізації та фемінізму.
Саме тому я обрав для них чоловічі брюки та білі лонгсліви, на яких простими геометричними формами — хрест, коло, квадрат — нанесено символіку революції, змін і активності того часу. Ці образи привносять настрій епохи, підкреслюють рух і дух трансформації, який відчувається у всій виставі.
Дарія, ви також брали участь у розробленні костюмів муз?
Дарія Донець: У створенні образів для трьох муз мені хотілося показати сучасну музу — жінку сильної, вільної, але водночас таку, що не втратила своєї жіночності та чуттєвості. Комбінезони підкреслюють пластику тіла, рух, силует. Для мене було важливо, щоб героїні виглядали як графічні лінії, що оживають у русі — витягнуті, тонкі, трохи нереальні.
Я відштовхувалася від естетики Малевича: зберегла геометрію, контраст і дух нового часу. Але водночас мені хотілося показати контраст між минулим і сьогоденням. Раніше авангард прагнув «стерти» індивідуальність заради ідеї нової людини. А мені було цікаво підкреслити індивідуальність жінки — її тіло, її характер, її право бути красивою не всупереч силі, а разом із нею.
Ці три образи — про жінку XXI століття. Вона може бути сильною й водночас залишатися красивою, емоційною, живою. Саме цю гармонію сили й ніжності мені хотілося донести до глядача через рух, костюм і пластику танцю.
