У червні у Львові, в Митрополичих садах, відбудеться великий концерт джазового тріо Sigmund Friends — презентація їхнього дебютного альбому Path of Glory. У складі тріо — Денис Дудко, Павло Литвиненко та Олександр Люлякін, які у своїй музиці поєднують імпровізацію, свободу і живу взаємодію, що щоразу народжується на сцені заново. Про творчий хаос і джеми без правил — у розмові з Sigmund Friends.
Ви працюєте втрьох як Sigmund Friends. Як це виглядає на практиці — це більше про хаос трьох різних голосів чи про вже сформовану спільну систему мислення?
Денис Дудко: Так, це про взаємодію трьох голосів, котрі іноді сприймаються як в хаосі, дисонансі, а іноді в гармонії та щасті. Це і є те, що зветься творчість, творчий пошук краси, і якщо все це робиться від душі, то воно просто зливається в ансамбль, в якому навіть помилки — не помилки.
Павло Литвиненко: У нас є спільне мислення, певне відчуття один одного, а хаос — він завжди існує і вітається, бо саме з нього народжується щось незвичайне, цікаве.
Олександр Люлякін: Це більше про сформовану довіру між нами, яка може завести будь куди, навіть до хаосу, але це все одно буде кайфово.
Як це взагалі працює — бути трьома авторами однієї роботи? Це інтуїція чи постійне узгодження?
Денис Дудко: У нас це, гадаю, відбувається абсолютно так само, як і в багатьох гуртах: хтось щось пропонує, хтось згоден, хтось ні, але ми знаходимо компроміс. І ще добре, що нас троє, завжди може бути більшість, якщо це треба. Наприклад, ми вибирали тейк аудіовідео на трек In the trenches, і мені більше подобався тейк 4, а Паші й Саші тейк 8. Перемогла більшість, все чесно.
Павло Литвиненко: Кожен додає свій елемент, часом один елемент надихає на інший, якщо ідея подобається, то всі в захваті, якщо ж ідея не дуже, то кожен може виступити проти, я б сказав, це інтуїтивне узгодження.
Олександр Люлякін: Це, напевно, баланс між інтуїцією та вмінням слухати один одного.
Як зазвичай у вас народжується ідея — у розмові, у конфлікті чи в тиші між вами?
Денис Дудко: Ми часто просто джемимо. Можемо почати щось із двох нот чи то з якогось рифу, і потім крутимо його дуже довго, трохи щось змінюючи. І іноді з цього може народитися щось прекрасне.
Павло Литвиненко: З взаємодії, часом із жартівливого бавлення під час джему, виникають неабиякі ідеї. Так народилася композиція Super Mario. Тут ключові елементи «біт а-ля Prodigy» та «фанковий риф» на контрасті з мелодією «джаз-рок 90-х», а бридж узагалі цитата з Giant Steps’ Джона Колтрейна, тут є певний конфлікт, і є розмова. Тож відповідь на це питання — розмова.
Олександр Люлякін: Зазвичай генераторами ідей стають Паша та Денис, і потім ми вже разом ці ідеї удосконалюємо. Часто ідеї народжуються на наших спільних джемах, які ми записуємо на диктофон, а на репетиції перетворюємо в композиції.
Після знайомства з яким твором мистецтва ви довго мовчали?
Павло Литвиненко: «Двадцять днів у Маріуполі» Мстислава Чернова.
Денис Дудко: З останнього мене вразив фільм «Одна битва за іншою» Пола Андерсона — не тільки сюжетом і акторською грою, а й музикою Джонні Грінвуда до нього. Не памʼятаю, чи довго я мовчав, гадаю, не дуже, але вражений був — це точно. (Усміхається.)
Олександр Люлякін: Концерт Ерікі Баду в Бостоні та концерт у лос-анджелеському Blue Note неперевершеного квартету (Кріс Дейв, Маркус Кінг, Корі Генрі та DJ Ginyard), на яких я був у листопаді минулого року. Дуже сподобались вистави театру Заньковецької «Я бачу, вас цікавить пітьма» та «Я, побєда і Берлін».
Наскільки у вашій роботі важливий конфлікт? Він вас ламає чи, навпаки, рухає вперед?
Павло Литвиненко: Конфлікт виявляє невидимі питання, які вирішуються в процесі, це однозначно рух уперед, це дозволяє нам зрозуміти один одного.
Денис Дудко: Конфлікти в нас іноді, звісно, бувають, як і у всіх. Не можу сказати, що вони нам дуже допомагають, але вчитися находити спільну мову все ж треба.
Олександр Люлякін: Конфлікт не руйнує — руйнує небажання чути. Якщо люди можуть пройти через незгоду і не втратити цікавість одне до одного, то це точно рухає їх уперед.
Як ви розумієте, що робота вже готова і її потрібно зупинити? Хто у вас зазвичай ставить фінальну крапку — чи це завжди спільне рішення без «останнього слова»?
Денис Дудко: Як правило, це трапляється само собою, хоча, звісно, процесом більш керує автор композиції. Але, здається, ми завжди залишаємо маленький «люфтик» — можливість розвити тему і довести її до чогось афігенного на живому виступі. Тому, скажу так, у нас немає такого, що ми розуміємо, що тема готова. Враховуючи те, що в нас у музиці, як правило, відсотків 50-70 імпровізації, ми можемо тільки після виконання вирішити, зробили ми її чи ні.
Павло Литвиненко: Маючи за спиною неабиякий досвід музичного керівника (зокрема, гурту «Бумбокс»), є відчуття, коли робота вже на рівні або це ще сирий матеріал. Але для того, щоб поставити крапку, потрібна згода всіх, тобто коли вже всі щасливі й задоволені зробленим.
Олександр Люлякін: По-різному буває. Наприклад, хтось приніс повністю свою ідею, і він чітко знає, як вона має виглядати у фінальному варіанті, тоді ми скоріш просто рухаємося за ним і підтримуємо його бачення. Буває, хтось пропонує альтернативні варіанти, і вони теж у результаті працюють.
Мені врізалися в пам’ять слова Дениса Дудка, що йому для натхнення обов’язково раз на рік потрібно прогулятися кварталом Маре. Які локації надихають Олександра та Павла?
Павло Литвиненко: Люблю гуляти Слобідкою в навушниках, підшукуючи нову для мене музику.
Олександр Люлякін: Мене дуже надихають аутентичні місця, де зароджувалась творчість якихось відомих митців. Дуже люблю бульвар Сансет у Лос-Анджелесі, саме тут я відчуваю справжній дух рок-н-ролу, і він мене надихає.
