Із серпня по жовтень у Києві та Львові проходить новий сезон Перформативної програми thesteinstudio — це серія подій, що об’єднує понад двадцять перформансів, лекцій, семінарів і дискусій. Ініційована торік, цього разу програма розгортається одразу у двох містах, створюючи простір для обміну між мистецькими середовищами.
Співорганізатором львівської частини виступає мистецький центр Jam Factory Art Center, тоді як київська програма реалізується thesteinstudio у партнерстві з Українсько-данським молодіжним домом. В інтерв'ю Harper’s Bazaar Ukraine кураторка Валерія Бураджиєва докладніше розповіла про цілі проєкту, запрошених митців і про те, що глядачі можуть побачити цьогоріч.
З одного боку, ми всі давно знайомі з поняттям «перформанс». З іншого — визначити його природу та межі може бути непросто. Як би ви описали, що таке перформанс?
Перформанс часто визначають через те, чим він не є — передусім через його відмінність від класичного театру. Умовно кажучи, якщо театр традиційно ґрунтується на репрезентації — персонажа, дії, наративу, — то перформанс більше зосереджується на самій дії та її здійсненні тут і зараз. Але це визначення історично розмивається: перформанс позичає від театру, а постдраматичний театр — від перформансу.
У Перформативній програмі я також видивляюсь перформативне в танці, реляційній естетиці, читаннях тощо. До більш театральних форм я звертаюсь, коли в них відбувається рефлексія над самим театром, або ж коли вони розмивають межу між виставою та реальною ситуацією — у цьому році так відбудеться, наприклад, в партисипативній виставі Івани Мюллер «Ми все ще дивимось» та в читаннях еротичного роману Cancelled Love Жені Степаненко й Валерії Шиллер.
Як кураторка на що саме ви спиралися, обираючи учасників для Перформативної програми 2026 року?
Цього року програма розширилася до двох міст — Києва та Львова. Нам було важливо не просто показати в Києві роботи львівських митців, а перетворити цю частину на повноцінну підпрограму, тож для її кураторського формування я звернулася до львівської перформерки та дослідниці Ярини Шумської. Ярина не лише відбирала роботи Влодка Кауфмана, Анастасії Прозорої, Михайла Барабаша та Андрія Гелитовича, а й провела дослідження, присвячене історії розвитку львівського перформансу. Результати вона представила у своїй лекції, а згодом опублікує у форматі статті. Також 5 вересня у Jam Factory Art Center Ярина публічно поспілкується з дослідницею перформативних студій Юлією Півторак, теоретизуючи львівський перформанс.
Водночас київські перформери виступають у Львові. Для мене було важливо створити місток між львівською та київською перформативними сценами, адже обидві значною мірою розвиваються відокремлено одна від одної. Цей обмін став одним із ключових напрямів розвитку програми, і в наступних її едиціях я хотіла б продовжувати працювати з виходом за межі Києва та налагодженням зв’язків між різними локальними сценами.
Також цьогоріч я маю можливість продовжити власне дослідження про специфіку кураторської практики у перфоративному секторі. Помічаю, що разом із кількісним зростанням проєктів, актуалізуються і питання на кшталт: за яким принципом побудоване фестивальне програмування, як формулюють кураторські висловлювання у перформативних програмах та чим це відрізняється від курування групової виставки. Освітня частина нашої програми стала природним продовженням мого інтересу. Ми реалізували публічну розмову з тим, хто вперше теоретизував напрямок перформативного кураторства, Флоріаном Мальцахером, і з танцівницею Рейчел Тесс, яка вже понад десять років курує перформативну резиденцію Milvus Artistic Research Center у Кніслінге, Швеція. Рейчел також покаже у Львові дві свої пластичні роботи 26 вересня.
Ми говоримо про понад двадцять перформансів, а також лекції та семінари. Яку глобальну мету ви перед собою ставили, працюючи над цим проєктом?
Ми бачимо для себе велику задачу в розбудові інфраструктури для перформансу в Україні та посиленні його зв’язку з міжнародним контекстом. Саме тому ми позиціонуємо себе як програму, а не фестиваль: для нас важливо не лише показувати готові роботи, а й створювати умови для розвитку — через кураторський супровід, менторську допомогу, продакшн і освітні та дискусійні формати.
Ми прагнемо підтримувати митців на різних етапах створення перформансу — цьогоріч більшість представлених у програмі проєктів є прем’єрами. Думаю, що треба більше говорити про «супровідні» ролі у перформансі — про продакшн-менеджерів, менторів, кураторів, драматургів. Тут під «драматургами» я маю на увазі не авторів п’єс, а роль, яку таким словом окреслюють в Центральній та Західній Європі — людина, яка працює зі структурою перформативної роботи.
Також у наступному році я хочу розвивати формат work-in-progress, де митці показують підготовчий процес, що часто залучає інші медіа: інсталяцію, скульптуру, рисунок, перформативне письмо. Крім того, ми б хотіли розвивати текстову й архівну складові програми: перекладати та публікувати важливі тексти, які допомагають розуміти контекст представлених практик, а також системніше документувати й архівувати роботи.
Цьогоріч у програму ви вперше залучили не лише українських, а й міжнародних учасників. Чому це було для вас важливо?
Для мене це важливо, тому що мобільність української аудиторії зараз дуже обмежена: українцям часто складно їздити за кордон, щоб дивитися виступи, а військовозобов'язані взагалі фактично не мають такої можливості. Тому в певному сенсі необхідно привозити міжнародний контекст сюди. Водночас це не працює в один бік: не всі іноземні митці можуть приїхати в Україну — хтось має страх, хтось обмежений зобов'язаннями перед державними джерелами фінансування, які можуть регулювати їхні закордонні відрядження.
Але для мене також важливо не просто показувати роботи іноземних митців в Україні, а ставити питання про те, як вони звучать тут і наскільки залишаються актуальними в нашому контексті. Так, ідеї асамблеї Флоріана Мальцахера та вистава Івани Мюллер були розроблені у 2011-2012 роках на тлі протестних рухів Occupy та Indignados, й Арабської весни. Минуло чотирнадцять років, змінився політичний контекст, змінилися самі способи колективної дії та участі. Мені було цікаво не просто привезти ці роботи в Україну, а подивитися, що вони можуть сказати нам зараз — і що наш контекст може зробити з цими проєктами.
Розкажіть, будь ласка, про свою практику, і з чого розпочалась Перформативна програма.
Я розпочинала свою практику як менеджерка та продюсерка театральних проєктів, поступово переходячи до кураторства. Важливим етапом для мене стала робота в перформативній резиденції MARC на півдні Швеції. Паралельно я навчалася на магістратурі з перформативних студій у Стокгольмському університеті, де як дослідниця працювала з темами реляційної естетики та аналізу сучасного танцю. Після повернення в Україну я зрозуміла, що перформативному полю тут бракує структури, яка б забезпечувала не лише показ готових робіт, а й умови для їхнього створення, дослідження та професійного розвитку художників і художниць. Мені хотілося продовжити практику, яку я розвивала за кордоном, але вже в Україні.
Так сформувався наш тандем з Ольгою Штейн, засновницею та кураторкою thesteinstudio. Цей проєкт з 2018 року шукає можливості для розбудови інфраструктури у візуальному мистецтві. Вони роблять повноцінну виставкову програму, резиденції та освітні проєкти. У 2025 році Ольга анонсувала, що хоче додати до програми студії роботу з перформативним напрямком, та запропонувала мені долучитися.
У перший рік протягом місяця ми показали десять перформансів, а також провели воркшопи та лекції. Врешті ми відчули, що Перформативна програма стала логічним продовженням роботи thesteinstudio, мета якої — разом із виставковою програмою та резиденціями — створювати незалежний простір для художніх висловлювань і підтримувати митців, тож тепер плануємо цей проєкт як щорічний прояв.
Які теми присутні в цьогорічній програмі?
Колектив «Архів Верховинця» працює зі спадщиною хореографа й композитора Василя Верховинця, щоб створити альтернативний погляд на народно-сценічний танець. Ганна Віноградова й Настя Дзюбан у «Новому українському бурлеску» відкривають «клуб культури й відпочинку» у стрип-клубі, який перетворюється на безпечний простір, де навіть циркулює власна валюта, за яку можна замовити виступ перформерів. TanzLaboratorium + t.t.t. у «Янголі історії на балу жертв» поєднують образ Беньямінового янгола історії, що безсило споглядає руїни минулого, з вірою Леся Курбаса в прогрес, розглядаючи теперішнє як точку перетину різних часів, можливість наблизитися до власних меж і повернутися до себе обличчям.
Цьогорічна Перформативна програма представить читання еротичного роману, який містить у собі інституційну критику. Розкажіть більше про цей проєкт.
Ви говорите про Cancelled Love (18 вересня, Jam Factory Art Center), бурлескні читання однойменного еротичного роману Жені Степаненко та Валерії Шиллер, який грає з жанром жіночої еротичної прози, але замість ескапізму використовує його для критики мистецького середовища. Роман складається з окремих історій, що існують в одному всесвіті й зображують страх або бажання стати об’єктом «культури скасування», через гумор та сатиру говорить про владу, гендер, привілеї, доступ до ресурсів і відповідальність митця. Мені цікаво, що саме бурлеск і кемп дозволяють говорити про ці складні теми без прямолінійної дидактичності. Еротичний жанр тут стає не втечею від реальності, а способом подивитися на неї під іншим кутом.
Одна із задач програми — це освітня функція. На вашу думку, чому ми знаємо про перформанс не достатньо та що з цим робити?
Цьогоріч я читатиму вступний курс до перформативних студій для юної аудиторії у Львові (22-23 вересня) та Києві (3-4 жовтня). Це вагомий для мене елемент програми, адже протягом кількох років я курувала проєкти з альтернативної мистецької освіти для дітей і підлітків у фонді ІЗОЛЯЦІЯ. Я не хотіла б, щоб твір застрягав у своїй ефемерності (хоча здебільшого ми записуємо всі покази на відео). Хочеться, щоб довкола нього були обговорення, які потім також перетворюватимуться на текстові матеріали. Звісно, це буде доповненням і дослідницького потенціалу проєкту.
Загалом перформативні студії поки що недостатньо представлені в українському академічному середовищі. Окремий курс існує в Українському католицькому університеті, і я сподіваюся, що з часом він може перерости в повноцінну освітню програму. Освіта, пов’язана з практикою та менеджментом у перформативних мистецтвах, переважно розвивається поза академічними інституціями — через незалежні воркшопи, короткострокові курси та ініціативи самих митців. Водночас окремі програми існують і в інституціях формальної освіти, зокрема в Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтв. Загалом же українська система освіти у сфері виконавських мистецтв досі значною мірою спирається на підходи, сформовані ще в радянський період. Тому для мене освітній напрям — це також спосіб вводити в український контекст сучасні підходи до теорії, практики та критичного осмислення перформансу.
Роботи Флоріана Мальцахера та Івани Мюллер є прикладами політичного перформансу. Чи завжди перформанс орієнтується на політичну та соціальну проблематику, чи в нього абсолютно відсутні тематичні рамки?
Я б розділяла політичність перформансу і перформанс, який має політичну тему. Перформанс зовсім не обов'язково має говорити про конкретну соціальну чи політичну проблему: він може працювати з тілом, часом, матеріалом, присутністю, увагою. Але водночас сам спосіб організації присутності, взаємодії з глядачем і розподілу ролей уже може мати політичний вимір. Тому мені здається цікавішим запитувати не «чи є перформанс політичним?», а «де саме в ньому виникає політичне?» — у темі, у формі, у відносинах між учасниками, в організації простору чи навіть у самій ситуації зустрічі. У вдалому перформансі такі нюанси розгадувати набагато цікавіше, ніж споглядати щось поверхнево-репрезентативне чи символічне у творі, який має достатньо прозоре політичне висловлювання і йому бракує вишуканості, необхідної для вдивляння.
Чи можна прямо зараз читачам ознайомитися з певними книгами чи лекціями, які допоможуть глибше зануритися в тему?
Зараз я читаю щоденники французької художниці Софі Каль, які можна розглядати як перформативне письмо — коли розмиваються межі між дією та написаним про цю дію. В 1980-х вона створила кілька творів, в одному з яких, наприклад, познайомилась з чоловіком і почала його переслідувати під час подорожі Венецією, роблячи фотографії й ведучи детальні записи про це. В іншому вона влаштовується покоївкою в готель, де фотографує і вичерпно описує речі гостей. Хоча з погляду сьогоднішніх етичних норм ці твори можуть виглядати провокативними, вони нагадують мені про мій особистий інтерес до життя — якби я була художницею, я б досліджувала його у схожих вуайеристичних формах.
Коли я тільки знайомилась з темою, я дивилась запис від галереї Тейт, де історикиня мистецтва Джекі Кляйн розповідає про те, як перформанс і танець з’явились і функціонують в просторі музею. Щоб переосмислити попередньо побачені театральні й перформативні твори, я би порадила роботи Антонена Арто «Театр і його двійник» , а також «Постдраматичний театр» Ганса-Тіса Лемана. Раджу засадничі роботи Пеггі Фелан та Еріки Фішер-Ліхте.
