Цього літа в галереї Dymchuk Gallery представили виставку української сучасної художниці Галини Андрусенко «Захищені», що була реалізована у партнерстві зі школою концептуальної та арт-фотографії MYPH. Над проєктом Галина почала працювати після початку повномасштабного вторгнення, спостерігаючи за пам'ятниками, які обгортали в захисні матеріали, щоб вберегти від обстрілів.
Ці образи наштовхнули художницю на власні пошуки й знайшли відображення в графічних та живописних роботах Галини. У процесі їх створення художниця також почала міркувати про те, що вона особисто хоче захистити та вберегти найбільше. Поступово проєкт доповнили фото і відеофіксації та перформанс, у якому мисткиня обгортала захисною тканиною незнайомих людей у Києві та Первомайську. Докладніше про роботу над «Захищеними» й закладені в роботи сенси Галина розказала в інтерв'ю Harper's Bazaar Ukraine.
Назва вашого проєкту говорить про персональне бажання захистити й нашу тотальну вразливість в умовах війни. Тобто насправді «захищені» не захищені. Як ви працюєте з цим парадоксом?
Для мене цей парадокс і є точкою відліку проєкту. Мене цікавить саме ця суперечність: захист як прояв турботи й водночас відчуття власної безпорадності через недієвість такого захисту. Слово «захищені» звучить як стан, у якому небезпеки вже немає. Але в реальності абсолютного захисту не існує, а особливо в умовах війни. Ми можемо накрити, обгорнути, сховати, укріпити, але не можемо повністю виключити можливість втрати.
Тому для мене «захищені» — це не ті, кому нічого не загрожує. Це те, що ми намагаємося зберегти попри загрозу втрати.
Виставка Галини Андрусенко «Захищені» в Dymchuk Gallery. Фото: Андрій Цикута
Проєкт включає графічні й живописні роботи, фотографії та перформанс. З чого почалася робота над ним і як додавалися нові медіа?
Спочатку це була просто документація памʼятників, обгорнутих захисними матеріалами. Досить швидка перша реакція на побачене, яка проявилася у графічних і живописних роботах. Насправді я дуже захопилася цими образами, які мене ще досі не відпускають. Що довше я їх змальовувала й думала про них і про саму природу захисту, то більше виникало ідей. Кожна нова лінія навколо образу «захищених» памʼятників ніби сама диктувала введення нового медіа, через який думка буде краще проявлена.
В перші тижні війни я думала, що особисто для мене має значення, і таким чином змістила увагу з теми захисту культурних цінностей суспільства на тему захисту особистих цінностей: на людей, речі та місця, які я сама хочу зберегти, але при цьому не відчувала достатньо сил, щоб вплинути на хід подій.
Так у проєкті з’явився перформанс з фото і відеодокументаціями. Коли я робила перший перформанс з батьками на подвірʼї в Миколаївській області, мені хотілося зафіксувати цей крихкий захист із тканини — так зʼявилася робота зі скульптурою. Тобто розширення медіумів відбувалося разом із розширенням самого поняття захисту — від пам’ятника до особистого простору.
Перформанс Галини Андрусенко «Захищені», 2026
Які асоціації у вас викликають пам’ятники, обгорнуті захисними матеріалами? Чому вони вас зацікавили?
В перші тижні повномасштабної війни я йшла центром Львова і вперше побачила огорнуті памʼятники. Я добре памʼятаю своє перше захоплення ними. Мене вразило саме перевтілення, те, як захисний матеріал змінив звичний образ памʼятників, і те, як вони почали формувати новий візуальний наратив у містах. Посеред міст тепер стояли не памʼятники видатним діячам, а ніби нові сучасні художні обʼєкти — незвичні, тривожні й дуже виразні. Для мене важливо, що ці форми не були створені митцем. Їх створили сама війна і прагнення суспільства вберегти культурну памʼять від її руйнівного впливу. Тому в них я бачу тривожний образ війни, який виник безпосередньо в міському просторі. Мабуть, саме тому я не могла просто пройти повз, мені захотілося їх зафіксувати.
Які монументи опинилися на ваших картинах і хто пізніше зʼявився на знімках?
Спочатку на моїх картинах опинилися реальні обгорнуті пам’ятники й монументи з різних міст України. Мені хотілося зафіксувати якомога більше таких об’єктів з усієї території країни. Я фотографувала їх сама, шукала зображення в інтернеті й отримувала фотографії від друзів з їхніх міст. Так поступово складався свого роду архів цих нових образів українських міст.
Водночас у серії є робота з образом монумента, який в реальності ніколи не був укритий захисним матеріалом, — «Батьківщина-Мати». У моїй роботі вона постає огорнутою тканиною. Це вже не фіксація побаченого, а моє уявне втручання в образ монумента, яке дозволило мені працювати з ним як із суперечливим символом, навколо якого тривають суспільні дискусії. Обгортання тут функціонує як подвійний жест: акт захисту й турботи, але водночас приховування і дистанціювання. З одного боку, це бажання зберегти й переосмислити складну спадщину в сучасному контексті. З іншого — це потреба відмовитися від символу, пов’язаного з радянським минулим.
Виставка Галини Андрусенко «Захищені» в Dymchuk Gallery. Фото: Андрій Цикута
Виставка Галини Андрусенко «Захищені» в Dymchuk Gallery. Фото: Андрій Цикута
Згодом на знімках зʼявилася моя родина, на яку я перенесла цей жест захисту. Це мої батьки, які відмовилися виїхати з півдня України в перші дні повномасштабного вторгнення, моя племінниця, що гойдається на гойдалці, зробленій моїм батьком, мій чоловік та наша дитина, яка тоді була ще в утробі. Так публічний жест захисту поступово став для мене інтимним, я почала «захищати» те, що люблю і боюся втратити.
У межах вашої виставки в Dymchuk Gallery також показали серію кадрів, знятих на кладовищі. Що саме вони фіксують?
Ця серія кадрів називається «Незахищені» й була знята на кладовищі в Миколаївській області. Вона виникла як моя реакція на звістки про смерті знайомих людей, які загинули на війні. Був період, коли мама майже під час кожної нашої розмови розповідала, що загинув хтось із села, де я народилася. Мені було складно говорити про смерть і не говорити теж, я постійно про це думала. Тоді я відчула, що моєю реакцією може бути цей жест — обгортання тканиною могильних хрестів. Якщо в попередніх перформансах обгортання було жестом захисту, навіть якщо цей захист був умовним і виявляв мою безпорадність, то «Незахищені» — про відчуття повного безсилля і відчаю, які виникають, коли захистити втрачене вже неможливо.
Виставка Галини Андрусенко «Захищені» в Dymchuk Gallery. Фото: Андрій Цикута
Коли ви працюєте з незнайомими людьми в межах перформансу, загортаючи їх у «захисну» тканину, що ви відчуваєте?
Після серії перформансів з моєю родиною мені захотілося перенести цей жест захисту у взаємодію з незнайомими людьми. Мене ця ідея одночасно приваблювала і лякала, особливо думка про реакцію учасників. Я більше звикла працювати в майстерні над живописом чи графікою, тому вихід у публічний простір став для мене серйозним викликом.
Завдяки підтримці Стипендії імені Антонена Арто я змогла розвинути цю ідею і зробити перформанс публічним. Він відбувся тричі: у Первомайську і двічі в Києві, і кожного разу це був дуже різний досвід. Усі три покази були для мене дуже зворушливими — перший, мабуть, особливо. Це був момент великої вразливості й для мене, і, як мені здається, для людей, що погодилися стати частиною перформансу.
Незважаючи на цей дискомфорт, найцікавішим для мене було побачити, наскільки хід перформансу залежав від людей, які в ньому опинялися. Вони ніби самі створювали цю роботу, а я просто зайшла подивитися. Я не намагалася контролювати їхню поведінку чи те, як вони взаємодіятимуть із цим жестом, а з цікавістю спостерігала. І поступово зрозуміла, що повторення перформансу не є повторенням тієї самої роботи, бо кожна нова людина і кожна нова аудиторія змінюють її.
Перформанс Галини Андрусенко «Захищені», 2026
Перформанс Галини Андрусенко «Захищені», 2026
Які відгуки ви чули від учасників перформансу? Чи були слова, які зачепили, запамʼяталися? Чи є цей акт терапевтичним?
Фінальною частиною перформансу є розмова на сцені за столом, під час якої люди діляться своїми відчуттями та інтерпретаціями пережитого. Реакції дуже різні: хтось говорить про комфорт, безпеку, захист, любов, турботу, ніжність і тепло, а хтось — про обмеження, дискомфорт, страх, хвилювання чи навіть панічні переживання. Одна людина сказала мені: «Буває складно витримувати великі порції любові». Спочатку їй хотілося відвернутися, а під час огортання у неї проступили сльози. Ця фраза мені дуже запам’яталася. Були й люди, які залишали простір під час перформансу, або відмовлялися від участі, але залишалися дивитися. Кожна з цих реакцій однаково важлива для процесу.
Також запам’яталися моменти, де хтось забрав із собою кісточку від абрикоса, якими ми пригощали під час розмови, а хтось — частину мотузки, яка залишилася після перформансу. Я також часто чула про сенси, яких сама не закладала в роботу, наприклад, про її терапевтичність. Я не ставила перед собою такої мети й не називала б цей перформанс терапією. Але деякі люди самі знаходять у ньому такі переживання. Мені подобається цей момент, коли робота починає жити окремо від того, що я сама в неї заклала. Я ніби просто створюю ситуацію і не намагаюся контролювати її сприйняття.
Перформанс Галини Андрусенко «Захищені», 2026
У межах перформансу ви обгортаєте тканиною не лише людей, а й предмети декору, столи, лампи. Це такий жест збереження памʼяті та звичного простору?
Так, з предметів я створюю інтимну інсталяцію-кімнату, щоб помістити відвідувачів у вимір дому, близькості та особистої пам’яті. Простір наповнений предметами різного масштабу — від меблів і побутових речей до маленьких, на перший погляд незначних, об’єктів, які мають для мене особисту цінність. Вони не є реквізитом. Вони функціонують як носії пам’яті, через які я хочу показати крихкість домашнього затишку під час війни.
Якщо говорити не про людей, а про символічні та особливо цінні обʼєкти, що вам особисто найбільше хотілося б вберегти?
Є один предмет, який я зараз буквально ношу із собою, — це наперсток для шиття мого прадіда Самійла, який він виготовив власноруч. Раніше я часто носила його як каблучку на великому пальці, просто як особливу прикрасу. А коли почалася повномасштабна війна, я вдягнула його і вже не знімаю, вирішивши, що це мій оберіг. Мій прадід пережив Голодомор, Першу та Другу світові війни. Тому я хочу вірити, що його енергія допоможе й нам пережити цю війну. І тепер цей наперсток має для мене майже магічне значення.
Виставка Галини Андрусенко «Захищені» в Dymchuk Gallery. Фото: Андрій Цикута
Виставка Галини Андрусенко «Захищені» в Dymchuk Gallery. Фото: Андрій Цикута
Над якими ще серіями ви зараз працюєте та які ключові теми у вашому фокусі?
Я стала мамою під час повномасштабної війни, і з цим досвідом почала працювати над серією Still Life. Поки це досить інтуїтивний процес, і я ще не маю остаточно сформульованої концепції. В цілому це про тілесність, близькість, життя сім’єю, повторюваність, ізоляцію та обмеженість в умовах війни. У цій серії я веду діалог із живописом Джорджо Моранді, переосмислюючи його натюрморти через майже нерухомі образи нашої сім’ї.
Виставка Галини Андрусенко «Захищені» в Dymchuk Gallery. Фото: Андрій Цикута
Виставка Галини Андрусенко «Захищені» в Dymchuk Gallery. Фото: Андрій Цикута
Виставка Галини Андрусенко «Захищені» в Dymchuk Gallery. Фото: Андрій Цикута
