Сьогодні стартує українська квір-ретроспектива у кінотеатрі «Жовтень». У фокусі програми — досвід квір-людей в Україні сьогодні та в минулому, зокрема в часи радянської окупації. Добірка ігрових, документальних та експериментальних короткометражних фільмів останніх 17 років вже була представлена й відзначена на кінофестивалях SUNNY BUNNY, «Молодість», Одеському кінофестивалі, KISFF та міжнародних кінофорумах. Більше про українську квір-ретроспективу коротких метрів розповідає Богдан Жук, директор фестивалю квір-кіно SUNNY BUNNY.
Що змінилося у ставленні до ЛГБТ й висвітленні цієї тематики з часу знімань першого фільму в програмі?
Найраніший фільм у програмі — це Дмитра Мойсеєва «В мене є друг» 2009 року.
Тобто 17 років тому стало зрозуміло, що і ставлення до ЛГБТ-людей, і висвітлення цієї тематики в кіно зокрема, і в загальному медійному просторі змінилося відчутно. На той момент Україна була, на мій погляд, значно більш гомофобною, ніж сьогодні, і висвітлення цієї тематики в медіа якраз було дуже рідкісним, а ще рідше воно було адекватним. Тобто гомофобія, трансфобія і багато всякої неетичної лексики й так далі побутували в переважній більшості випадків.
Якщо говорити про кіно, то його в Україні загалом на той час було дуже мало, а тим паче кіно, яке зверталося до тематики ЛГБТК-спільноти й висвітлювало її адекватно. Тому можна сказати, що якщо на той час це були абсолютно поодинокі випадки, то мені з того часу невідомо більше інших фільмів, які б адекватно висвітлювали якось ЛГБТ-спільноту. Зараз, зрозуміло, все значно краще і до цієї тематики звертаються частіше, і можна побачити, що більшість нашої ретроспективної програми — це все-таки фільми другої половини минулого десятиліття і вже до 2020–2021 року. Багато фільмів з того часу ми вже показували на SUNNY BUNNY, тому в ретроспективу їх не включали.
Який фільм, дотичний до теми ЛҐБТІК+ спільноти, мають подивитися всі, щоб змінити своє ставлення до неї?
Це важке питання, звичайно, і я не візьмуся обирати якийсь один фільм, тому що в усіх різні смаки, різні вподобання, різні інтереси тощо, та й просто різні підходи навіть до того, як люди дивляться кіно. Це може бути «Зв’язок» з нашої програми, а може бути «Матриця», але щоб подивилися під іншим кутом, тому що це теж квірне кіно. Можу порадити стрічку «Стоп-Земля», наприклад, чи взагалі всю нашу ретроспективну програму. Я думаю, важливо, щоб люди просто дивилися, й особливо люди, які не належать до спільноти. Важливо, щоб узагалі дивилися будь-яке кіно, присвячене тематиці ЛГБТК+, і що більше, то краще, тому обмежуватися одним фільмом я не хочу.
Чи вірите ви в кіно як інструмент для суспільних змін?
Безумовно, в контексті сприйняття суспільством ЛГБТІК-спільноти. Такого є дуже багато. Я не те що вірю, я впевнений у тому, що кіно є дуже дієвим інструментом для суспільних змін. Звичайно, воно рідко працює так, що якось все змінюється відразу.
Типу фільм вийшов в кінотеатр — і вже все змінилося, тому що це все, як і інші мистецькі продукти, діє поступово і залишається на якомусь культурному, суспільному рівні, закріплюється, тому тут важко говорити про щось. Є різні конкретні приклади, я знаю з власного досвіду, зокрема, про людей, які вперше дивилися квір-кіно на SUNNY BUNNY («Сонячний зайчик») ще в молодості та, звісно, міняли своє сприйняття.
Але так, для цього треба бути хоч трохи відкритим, щоб принаймні прийти на цей фільм або, скажімо, увімкнути його в себе вдома. І тут же, відповідаючи на попереднє питання, яка стрічка, книга чи перформанс змогли б змінити ставлення суспільства до спільноти.
Я думаю, що таких теж є багато.
Я згадую про фільм «Париж у вогні», наприклад, який до того андерграундну, абсолютно засекречену, майже закриту досить спільноту Вогінгу (voguing) і булрум-культури (Ballroom) вивів у мейнстрім.
Тобто це насправді яскравий приклад з усіма плюсами та мінусами цього. Тому що те, що це стало мейнстрімом, звичайно, деформує трохи оригінальну культуру.
Але, з іншого боку, це квір-культура, Ballroom-культура — це культура, яка пішла з Нью-Йорка, зі Штатів, але Нью-Йорк відомий як найбільший такий осередок цього, і саме з фільму «Париж у вогні». І з того, що Мадонна брала цих танцюристів до себе у свої тури й шоу та писала про це пісні, саме завдяки цьому фільму на початку 90-х років Ballroom-культура вийшла в мейнстрим. Зрештою, тому вона зараз настільки поширена по всьому світу.
А тоді це була культура темношкірих, транс, небінарних людей, квірних людей. І взагалі, це стало чимось досить основоположним по всьому світу, бо це більше, ніж просто перформативна культура, це тільки один аспект цієї культури. Але є й інший аспект — сім'ї, які формувалися внаслідок того, що багатьох із цих людей виганяли з дому батьки, наприклад, бо це переважно молодь чи підлітки, або вони самі втікали.
Таким чином формувалися сім'ї, і зараз це дуже і дуже поширено, як такі мініспільноти, чи більші, чи менші, для яких притаманна, звісно, і саме булрум-культура перформативна, і vogue-танці, і таке інше, але це все одно значно більша культура. І це дуже яскравий приклад того, як щось, засноване квірами, виходить у мейнстрім. Звичайно, воно трохи деформується, і його значення часом втрачається, й далеко не всі, хто знайомий із цими рухами, дуже впізнаваними, характерними для цього напряму танців, вони часто не знають, що ця культура несе за собою. Але водночас ця культура дала квірам по всьому світу якісь можливості, як вони можуть єднатися і підтримувати одне одного, тому так, це надзвичайно важливо, але це тільки один із таких прикладів.
