Що б не відбувалося в Україні та світі, українську культуру та її розвиток не зупинити. Harper's Bazaar Ukraine продовжує цикл інтерв’ю з представниками індустрії, які працюють над формуванням культурної спадщини нашої країни, закарбовуючи свої імена на власних полотнах і сторінках історії.
«Мій шлях — це про віру в себе, зусилля й усвідомлення, що у мене є дорога, по якій я хочу йти».
Наша нова героїня — 29-річна Інна Харчук народилася у Рівному. Її перші кроки по творчій стежині почалися ще зі школи, коли вчителька, яка звернула увагу, як прискипливо Інна вправляється зі скульптурками, повідомила про це її батькам, і вони віддали дочку до мистецької школи. Як розповідає сама художниця,
«можеш собі уявити людину в 7 класі, яка чітко усвідомлює, чим вона хоче займатися все життя і, як маленький танк, просто пре, і все. Притому якихось задатків не було, це не була історія, де всі дивилися і казали: “О, який талант!” Навпаки, моя сестра через роки зізналася: “Я не знаю, про що ти думала і в що ти так сильно вірила”».
Відчуваючи внутрішній потяг до мистецького світу, Інна рухалася вперед — закінчила художню школу, Дубенський фаховий коледж культури і мистецтв РДГУ, у 2014 році вступила одразу на третій курс Львівської національної академії мистецтв.
«Академія важлива тобі, поки ти в ній. Добре, що я була там лише два роки. Можливо, комусь вона допомагає, мені конкретно — мінімально. Мені здається, що якби я пробула там довше, то не знала б, що мені робити після випуску»,
— згадує героїня про роки в академії.
Закінчивши академію, Інна Харчук майже 5 років викладала в Рівненському коледжі. Згодом, задавшись питанням самоідентифікації, вирішила присвятити весь свій час власному мистецтву.
Певний час Інна занурювалася в лінію автентичних українських моментів, досліджуючи спочатку музейні архіви, а потім власні. Після початку війни відчула, що потребує змін і готова звернутися до власних емоцій, пізнати всю їхню глибину і щиро поділитися ними, розділити їх з глядачем.
«Зараз я розумію, що я і моє мистецтво — це єдиний продукт, єдина система: про мене, про мій вигляд, про мої думки».
Мистецтво Інни Харчук знаходить відгук як в Україні, так і далеко за її межами — приватні колекції, персональні та колективні виставки у Швейцарії, США, Канаді, Австралії, Турції, Польщі, Італії, Грузії, на Кіпрі, в Українському домі, Острозькій академії, французькому університеті Сорбонна.
Про становлення як художниці, творчий шлях та каталізатори змін, про моменти надломів, внутрішні трагедії та чому вирішила відійти від буквальних українських мотивів, про свою техніку малювання та чим вона спровокована, про навчання в академії та чому її хотіли відрахувати, про страхи молодих митців та як їх перебороти — про це та інше Леся Пахарина дізналася у щирій розмові з Інною Харчук для Harper's Bazaar Ukraine.
БЛІЦ
Ваш улюблений художник. Поль Гоген, Гелен Франкенталер.
Ваша улюблена картина. Робота колумбійської художниці Лорени Торрес Los amanecidos.
Los amanecidos, Lorena Torres
Ваш улюблений напрям у мистецтві. Свобода. Вільне сучасне мистецтво. Живопис.
Ваш улюблений музей/галерея. Музей Метрополітен (Нью-Йорк, США).
Ваш улюблений фільм про мистецтво. Улюбленого немає, але я люблю документалки, вони не настільки романтизовані. Мені подобається пізнавати щось більш реальне. З художніх першим на думку спадає дуже старий фільм, який називається «Інкогніто». Це кіно про людину, яка скопіювала Рембрандта, і зробила це настільки добре, що потім мала доводити в суді, що це її твір, але так і не змогла.
Ваші улюблені кольори, поєднання кольорів. Зараз я досліджую теми, пов'язані з землею, природою, тому, мабуть, зелений і білий. Це не про еко, це про якісь первинні, дитячі історії, пов'язані з місцем, де ми живемо. Зелений колір для мене — це колір спокою. В одній із моїх робіт, над якою я зараз працюю, зелений нагадує мені якусь мілітарі-історію, і я шукаю цей зв'язок, бо він мене і відвертає, і закохує водночас.
Малювання — це дар чи ремесло? Малювання — це ремесло, а мистецтво — це дар. Малювати може будь-хто, і це класно, але, щоб робити мистецтво, не завжди потрібно вміти малювати у звичному для більшості розумінні.
Опишіть своє мистецтво кількома словами. Насамперед це про занурення — занурення в певні цикли, стани спокою, стани емоційних спогадів. Це про якийсь пошук глибини історії в собі, і мені б хотілося, щоб цей пошук був і у глядача, який спостерігає мою роботу. Кожного періоду можна шукати нові слова для опису мистецтва. У мене є дві серії з українською тематикою, і кожну з них можна ідентифікувати різними словами, бо одна з прямою буквальністю, а інша ні.
Якщо говорити про українську серію, то в ній твердий пошук розуміння самоідентифікації в соціумі шляхом аналізу і занурення в якусь лінію автентичних українських моментів. Це було цікаво і раніше, але нині я більше занурююсь в стан себе як окремої людини, аналізую, як в інших людей відбувається пошук відповідей, і намагаюся перенести їх на полотно. Це може звучати складно, бо, коли запитання стосуються внутрішньої кухні, мене завжди розносить на мільйони слів, але в голові я все чітко усвідомлюю. Моє мистецтво — це про пошук.
Якби не мистецтво, то… Садила б квітки. (Сміється. — Прим. ред.) Це в мене залишається варіантом Б, я поки не відпускаю, що якось і до цього дійду, але, мабуть, я б точно була десь в мистецтві, щось знімала б, можливо, мене потягнуло б у дизайн одягу — це мене надзвичайно захоплює. Тобто це однозначно було б щось творче, але, з іншого боку, друга частина моєї особистості могла б жити умовно в селі, садити квіточки, знімати це все на камеру, і на тому кінець.
Ви інтроверт чи екстраверт? Певно, що екстраверт. Я люблю спілкування з людьми, мене це заряджає. Але водночас я ціную свою самотність і своє бажання побути наодинці, це цілком нормально.
Ваш найбільший страх. Страх втратити когось з близьких людей. Зараз в контексті війни цей страх підсилився. Він без параної, але я дуже сильно прив'язана до свого чоловіка, до своєї дитини. Якщо про щось глобальне, то це страх втратити свободу.
В порядку пріоритетності: самореалізація, слава чи гроші? Якщо говорити про життєвий цикл, то воно в такому порядку і відбувається. Насамперед, звісно, самореалізація, вона дає тобі зрілість, енергію і як мінімум породжує бажання. Навіщо та слава і ті гроші без цього. Гроші — це ресурс, а слава — певною мірою визнання аудиторії. Мені здається, що в моїй сфері вони йдуть відносно паралельно. Для нас слава — це хороші виставки, класні проєкти, хороші резиденції, звучання на різних платформах, і особисто для мене звучання не тільки в колах мистецьких, а й у колах людей, які дізнаються про нього з інших сфер, не під час виставок. А гроші — це ресурс. Коли ти самореалізовуєшся, починають з'являтися люди, які хочуть розділити цінність твого твору, твоїх картин і готові купити колекцію.
З ким із митців або відомих людей ви б хотіли зустрітися? Я б поспілкувалася з людьми не зі сфери мистецтва, наприклад з Чорноволом — мені цікаві історичні персонажі. З художників, мабуть, з Марією Примаченко, Пітом Мондріаном, це мене б дійсно наповнило. Мені здається, що в цих людей був якийсь фонтан в голові. В будь-якому разі я б вибирала з тих, з ким зараз уже нереально побачитися. Бо з тими, хто ще живий, це в принципі можливо.
Коли та з чого почався ваш творчий шлях?
В мене були хороші люди поруч, які помітили мою любов до мистецтва. Моя перша вчителька в школі звернула увагу, що я прискіпливо ліплю скульптурки, і вирішила повідомити про це батькам. Будучи людьми, які не пропускають таке повз вуха, вони відправили мене навчатися до мистецької школи.
Далі була художня школа, чудовий викладач, з яким я досі дружу і бачуся щомісяця, ми ходимо в гості одне до одного. Це Аксютов Андрій, чудовий художник, наразі теж виставляється в Україні та за кордоном, живе в Рівному. Потім — художній коледж, де в мене була чудова компанія і своя історія випробувань, ламання мене як митця і як людини.
Мій шлях — це про віру в себе, зусилля й усвідомлення, що у мене є дорога, по якій я хочу йти.
Умовно можеш собі уявити людину в 7 класі, яка чітко усвідомлює, чим вона хоче займатися все життя, і, як маленький танк, просто пре і все. Притому якихось задатків не було, це не була історія, де всі дивилися і казали: «О, який талант!» Навпаки, моя сестра через роки зізналась: «Я не знаю, про що ти думала і в що ти так сильно вірила».
Після коледжу я вступила одразу на третій курс Львівської академії, провчилася два роки. Академія для мене — це місце, де ти маєш зрозуміти, чи точно це твоє, наскільки ти стійкий у своїй позиції, чи готовий ти збирати себе докупи самостійно, давати відповіді на якісь запитання.
Під час навчання були моменти моїх надломів. В першому семестрі третього курсу мене хотіли відрахувати, тому що викладач вдав, що він мене не знає, бо йому не сподобалися мої роботи. Ще один викладач в процесі навчання сказав, що мені потрібно йти з цієї сфери, бо в мене нічого не виходить, і ліпше піти продавати щось на базарі, а не творити. Це було сказано в дуже прямій формі у присутності великої кількості людей, коректністю і адекватністю викладача в тій ситуації і не пахло. Тоді сталася певна тріщинка в моїй вірі, але завдяки хорошим друзям мені вдалося вийти з цієї маленької внутрішньої трагедії, бо це були слова відносно відомого в Україні митця, і то було певним ударом для мене в підлітковому віці.
Однак, коли ставиш собі запитання «Хто має освітлювати тобі шлях як митцю, хто має мати владу слова на твоєму шляху?», то розумієш, що це маєш бути ти сам, ніяка думка, крім власної, не повинна впливати на твоє рішення.
Мене дуже вразило, коли цей викладач сказав мені піти з мистецтва, але я прожила це і зрозуміла, що це залишається його думкою, а я іду далі, і тільки я вибираю, реагувати на це чи ні, жити з цим чи відпустити.
На противагу цим історіям хочу згадати фразу ще одного викладача, пана Юрія Смольського, яку досі лелею в серденьку: «Робота не має пахнути потом». Це була одна позитивна фраза, за яку я була готова два роки сидіти в академії.
Завдяки їй в мене з'явилося розуміння, що не все те, що зроблено тяжкою працею, має сприйматися класно. Ти маєш зробити роботу значно легшою для сприйняття, без переобтяження, дати глядачу тільки те, що треба. І зараз, працюючи над своїми роботами, я намагаюся опиратися на цю фразу, щоб людина, яка дивиться на мою картину, відчувала в міру цю легкість. Це стосується технічної частини творення.
Академія важлива тобі, поки ти в ній. Добре, що я була там лише два роки. Можливо, вона комусь і допомагає, мені конкретно — мінімально. Мені здається, що якби я пробула там довше, то не знала б, що мені робити після випуску.
Наступний етап формування відбувся тоді, коли я була в Рівному. Я мало працювала і багато викладала. Десь 4-5 років була викладачем в Рівненському коледжі й зрозуміла на власному досвіді, наскільки по-іншому можна акцентувати увагу в рості особистості, рості митця, і ще раз переоцінила академію і важливість всіх слів, які я там почула.
В певний момент я задала собі запитання, хто я і ким себе можу назвати — чи то я є викладач, чи художник. Відтоді я почала активно працювати, активно досліджувати теми, які мені були цікаві.
Я почала заглиблюватися в архівні українські фотографії, часто їздила до різних музеїв в Карпатах — так почалася моя серія з дуже українізованими мотивами. В мене був момент шаленого піднесення, любові та бережного зрощення мистецтва про українське без оцього шароварного нативу.
Я намагалася поєднати момент сучасного мистецтва і того, що я черпала з історії України. Мабуть, саме тоді відбувся найбільший мій ріст як особистості, так і митця. Я була на самоті, відокремлена від мистецького світу, мало з ким із художників спілкувалася. Цей самоаналіз дав мені глибше занурення в себе.
А потім почалася повномасштабна війна і я відкинула цю українську буквальність, мені було її вдосталь від тих, хто хотів малювати дівчат у вінках.
Чи пам'ятаєте ви свою першу роботу і якою була реакція інших на неї?
Якщо говорити про час, коли ти усвідомлюєш себе як художник, то так, це була робота «Цяця». З неї почалася вагома для мене серія. То був момент, коли ти намацав щось своє, щось унікальне, щось дивне для когось, ні на що не схоже. В 2018 році це було щось нове, реакція була класною, роботу швидко купили.
«Цяця» — це та робота, яка мені досі подобається так само.
Сама картина не є для мене супер вагомою, вагомим є сам шлях в ті роки. Намалювавши «Цяцю», я хотіла зробити серію з 8 штук, щоб це відформувалося, але не зробила жодної. Почала робити подібні, але мене занесло, і це вже було зовсім інше. Так я зрозуміла, що мені не потрібно зупинятися на чомусь одному, треба рухатися далі, досліджувати, бо мене несе.
Треба з кожної роботи брати те, що запалило її в очах, треба користуватися тими моментами, які приведуть тебе до чогось.
І так відбулось, що почала з'являтися сюжетність, почала з'являтися та глибина, яку я зараз ціную у своїх картинах, тому що перші роботи — вони більш буквальні, більш плоскі для сприйняття.
Розкажіть, будь ласка, про техніку малювання, яку ви використовуєте.
Я використовую акрил, олію, пастель, вугілля. Техніка була спровокована любов'ю до чорно-білих фотографій, які я багато переглядала. Коли народилася донька і пройшло декілька місяців, чоловік сказав, що в мене в телефоні більше архівних знімків, аніж фотографій дитини (сміється. — Ред.), і що люди, які мають дітей, зрозуміють, що це ненормально.
Зараз я почала використовувати колажні методи постановки плями, мені це дуже імпонує. Я ніби видаю якусь рваність і контексти, які супроводжують нас в буденності або навіть контексти думок, роздумів, які ми не можемо умістити в своїй голові від всіх цих хвилювань, надій і от воно мені ніби колажно накладається вирваними плямами в якусь цілісну картинку.
Якщо говорити про нинішню серію, то це ніби дуже вирізані моменти, які можуть бути співзвучні, я роблю їх комбінуванням акрилу та реалістичності, яку прописую олією, додаючи потім якісь шурання вугіллям.
Для мене це політ думок, емоцій, і оця суміш абстрактності з реалістичністю дуже якась химерна. Мені зараз значно більше подобається те, що я роблю аніж навіть рік тому. Отже, все правильно.
Чи відбулися якісь зміни у вашому мистецтві протягом творчого шляху? Якщо так, то які? Що було їхнім рушієм, причиною?
Мабуть, найбільша зміна відбулася після початку повномасштабної війни. Тоді почалася шалена хвиля того, що кожна людина хотіла бути творчо дотичною. Це відбувалося в таких масштабах, що було відчуття, неначе на мене накинулася лавина. Досліджуючи якісь автентичні українські речі, я працювала ланцюжково шляхом дослідження, копання, виношування. З початком війни з'явилися люди, які побачили мої роботи в медіапросторі, і чи від незнання, чи нерозуміння почали копіювати сюжети, використовувати ті ж самі архівні фотографії, ті ж самі фрагменти, малювати та виставляти свої картини на аукціонах. Я дивилася на це, і мене ніби знову відкидало до тієї шароварщини, від якої я відводила свого глядача.
Утворилося багато медіа, які саме ці архівні знімки почали закидати в інстаграм. З одного боку, мені це подобалося, бо ніби відбувалася певна освітянська робота, яка робила людей більш проінформованими, і це прекрасно. З іншого боку, мене це зачіпало як людину, яка мусила перелопатити музейні архіви, знайти знімки, вибрати потрібний фрагмент, покопатися з кольорами, продумати, як все це робити.
Мабуть, ця маса творчості потрібна була людям, багато кого це справді рятувало від якогось заспокоєння. Але були і ті, хто займався популізмом, хотів просто на цьому заробити, підняти своє ім'я. Мене це так роздратувало, що я не хотіла себе навіть ідентифікувати з цим, бо нативно ти починаєш себе з цим асоціювати або ж думаєш, що люди тебе так асоціюють. Для мене це стало проблемою.
Коли я була на Кіпрі, то зробила кілька робіт, які були про зв'язок родової пам'яті, родової усвідомленості. Ці роботи пізніше виставлялися в «Українському домі» в проєкті «Ти як» і от там вже відчувалася зміна у моєму мистецтві — я почала більше аналізувати свій рід, свою память.
Пізніше, після закінчення персональної виставки в Грузії — проєкт Heritage, який був заснований на коді ідентифікації себе як українця — була велика серія робіт, пов'язана з тими архівними знімками.
Після року війни я почала малювати щось абсолютно не пов'язана з Україною, і наразі ця зміна найбільша. Вона нарешті вивела мене до тої себе, яку я хотіла бачити ще тоді, але до якої дійти раніше мені забракло сміливості. Швидше за все, то була моя хованка за чимось більш історично цікавішим і значущим, до того часу я не могла відкрити якусь свою емоційність, вразливість у роботі і говорити чіткіше про свої почуття.
Скільки картин ви створили? Чи є якась певна робота або серія, яка, на вашу думку, була ключовою або дуже вагомою у вашій кар’єрі?
Я ніколи не вдавалася в це питання. В мене була колись думка порахувати чисто для фінансової грамотності продані роботи, і то я збилася і вирішила, що не буду того робити.
Ключовою, до моєї глобальної зміни, була серія, яку я готувала зимою минулого року до персональної виставки в Тбілісі. Це була серія з 10-11 робіт, які я зробила за 3-4 місяці. Це був дуже короткий термін, але вона пізніше багато де виставлялася.
Heritage стала певною крапкою в тій моїй серії. Зараз почався новий етап, і, звісно, мені хочеться, щоб нова серія була більш класною.
Чи відокремлена ваша ідентичність як мисткині від вашої ідентичності як особистості?
Зараз ні, нині відбувається якесь моє знайомство з собою, усвідомлення мене як людини. Раніше я могла трішки ховатися, бо розуміла, що є щось внутрішньо непропрацьоване і мені було важливо навіть розділяти ці всі речі. Ось є я, а ось моє мистецтво з моїми емоціями, але воно інакше, як окрема взагалі субстанція.
Зараз я розумію, що я і моє мистецтво — це єдиний продукт, єдина система: про мене, про мій вигляд, про мої думки.
Коли я починаю слідкувати за різними сучасними художниками, яких я можу знати і з якими можу поспілкуватися в контексті українського мистецького світу, я розумію, що на моє бачення їхнього мистецтва надалі дуже великий вплив має те, як художник себе позиціонує, як себе поводить в соцмережах, що криється за картинкою, яка це людина, з якими цінностями, з якою щирістю вона до того всього підходить.
Чи стикалися ви з критикою? Як відноситеся і реагуєте на неї? Чи впливає це на бажання продовжувати займатися улюбленою справою?
Можна сказати, що наразі я взагалі не потрапляю під критику, я стала сама собі на розумі.
В студентські роки будь-що на тебе впливає, будь-яка реакція одногрупників чи викладачів. Але якщо взяти мене під час навчання, то я і надій не подавала, в мене не було нічого такого, що можна оцінити як добре чи погано, було щось настільки посереднє, настільки ніяке. Зараз я сама це розумію.
На той момент мені не потрібна була та критика, тому що там не було що критикувати. Я не знецінюю себе в той час, бо це був пошук, а як можна критикувати пошук.
Якщо подивитися мої роботи з академії — а там буквально нема що дивитися, бо воно все замальовано, розгублено, — це був пошук людини, яка любить творити, і все. В межах академії я не дійшла до того, щоб щось знайти, я знайшла це пізніше.
Коли замість того, щоб тобі допомогти під час навчання, тебе намагаються віднести або до поганих, або до хороших — це не зовсім критика.
Якщо говорити про зараз, то у мене є люди, чия думка для мене цінна, вони певною мірою допомагають мені залишатися більш щирою в мистецтві. Наприклад, є художники, в яких я можу повчитися чомусь і коли вони мені говорять якісь фрази на кшталт «залиш, ця робота вже допрацьована, вона вже довершена» — оце мені важливо.
Або є друзі, теж художники, які можуть зреагувати на якусь роботу більш емоційно, і я розумію, що це для мене дуже приємно, тому що я впевнена в цій реакції, бо це не просто друзяшки в інсті, їм дійсно це подобається. Або якщо коментують мої колекціонери, люди з мистецтва, якісь куратори — це приємно.
Звідки ви черпаєте натхнення? Чи відомі вам так звані муки творчості? Якщо так, то як з ними впоратися?
Звісно, відомі. Особливо на етапі, коли здається, що ти вхопив якусь ідею, але до полотна її донести не можеш. Муки творчості для мене — це коли не встигаєш втілити те, що ще вчора здавалося геніальним, коли настільки довго формуєш думку в голові, що вона взагалі зникає, і ти не можеш ані висловити, ані написати її, вона вже нецікава. Є таке поняття, як письменники кажуть, «висохло перо».
Але в більшості в українського художника муки в тому, що бракує інституцій, бракує підтримки, колекціонерів, які оцінять. І муки реалізації — вони в українському мистецькому ринку більші, ніж муки творчості. Я дуже сподіваюся, що далі у нас буде краще, хочеться вірити в це.
Коли я малювала останню серію в вересні, мій чоловік возив мене в село поблизу Рівного фотографувати квіти, які садять бабусі біля парканів, — гвоздички, чорнобривці, така приємна каша-малаша з квітів. Ці моменти мене супер надихали, бо, попри те, що люди десь втратили ту естетику, яка була колись в українському побуті, в них однаково залишилася оця естетика охайності з-поміж усього цього сюру, який в них є.
І оці квіти, вирвані з контексту, настільки мені подобалися, настільки вони мене емоційно відносили до якихось первинних штук, що ти дивишся на ці чорнобривці, на той паркан і чітко знаєш: це щось наше, щось своє, ти не побачиш цього ніде, а якщо і побачиш, то все одно подумаєш про щось українське.
Мене надихає материнство,я мала серію про нього. Мені подобається розуміння залежності — це дуже цікаво для мене, особливо моменти годування дитини.
В мене зроблена цієї осені величезна серія графіки, яка продавалася моментально, вона була для мене медитативним процесом спогаду, якоїсь кутаності образу, ніби більше якесь усвідомлення того періоду людського. Потім я зробила цілу серію відносно цього зрощення нового світу.
Ще мене надихає музика, буває, просто сиджу в майстерні на дивані й усе, що роблю, — слухаю музику, і буває, що вона народжує якийсь образ чи колір в голові.
Що найбільше сприяє творчості? Якщо говорити як про внутрішні стани, так і про зовнішні фактори.
Внутрішній фактор залежить від зовнішнього. Те, що зараз відбувається в нашій країні, в наших сім'ях, дуже сильно впливає на мій внутрішній стан.
Хотілося б навчитися абстрагуватися настільки, щоб зовнішні фактори не впливали на внутрішні, але я дуже емпатична людина. Я вчуся приходити в майстерню і обнулятися перед роботою, бо, коли ти «очищаєш» свою голову від побутових проблем, залишається щось істинне, з чим ти приходиш до мистецтва. Але то дуже мало коли виходить, зараз це складно.
Внутрішній фактор для мене — це фактор чогось більш проаналізованого, коли ти видаєш у мистецтво свою рефлексію, свої роздуми щодо того, що ти пережив або що трапилося. Неможливо зовсім розділити внутрішнє і зовнішнє.
Що найскладніше в процесі створення картини? Яка картина далася вам найскладніше?
Нічого. Я люблю це і кайфую від процесу, я не мучаюсь на роботі, в мене немає такого, що я реву перед полотном, — це все відбувається до того, як я починаю творити. Складніше втримати живість у роботі, яку ти спочатку як ідею вносиш в цю роботу, не перепрацювати.
Складніше, коли мова йде про якусь концепцію, коли ти шукаєш шлях, який приведе тебе до потрібного візуалу. В технічній історії головне — втримати енергію і пензлики помити потім вчасно.
Була така робота. Вона має назву «Інсайт». Я робила її з архівної фотографії, де була українська родина — мати з дітьми. Це був той час, коли я тільки повернулася до України від початку вторгнення, було багато тривог і я дуже складно проживала усвідомлення втрат, які ми понесли. Тоді я дуже емоційно підійшла до переосмислення того, що відтворюю.
Пам'ятаю, перед роботою почалася чергова тривога і я пішла не в укриття, а в коридор, я сиділа і не могла вгамувати свої емоції від створення самої роботи. Потім був приліт в медичний центр у Вінниці, і я так сильно ревіла, коли прочитала новини, коли побачила знімки з дитиною, яка загинула. Мене накрило настільки, наскільки не накривало від самого початку. Я дуже емпатична людина, в мене маленька дитина, і я ніби проживала той біль. Крім того, я розуміла, що архівна фотографія, над якою я зараз працюю, була з вінницького регіону.
У мене відбулося якесь усвідомлення того, наскільки ми стали єдині в цій трагедії. Думок було так багато, що в картині теж є моменти, коли люди були створені дуже обрисово — і ті діти, і та тяжкість погляду, — я дуже багато занурювалася в енергетичність цієї роботи.
Водночас ця робота дала мені умовне полегшення від розуміння того, що кожен з нас не сам у всьому цьому. Ми горюємо всі єдино і радіємо всі єдино.
Розуміння чужорідного — так я називаю поняття, коли ти сприймаєш чуже горе за своє, коли розділяєш емоційність втрати іншого. І оце поняття, яке зародилося під час роботи над серією для проєкту Heritage, стало для мене глобально цінним і важким водночас, бо змішалися горе і радість.
Як ви вважаєте, ваша творчість більше виражає ваші внутрішні почуття чи відображає зовнішній світ? Що ви хочете транслювати своїми роботами?
Мабуть, це комбінування, тому що є якісь роботи, де чіткіше проглядається моє занурення в себе, моя емоційність через певний фігуратив, якісь обличчя.
Зараз я працюю над серією з дуже простих образів, але в яких сама емоція проглядається через колористику, квіти. Це цикл про повернення спокою та тиші, це те, що потрібно мені, і те, що мені хотілося б для людей назовні.
Трава. Червень. Ранок. Ти лежиш на траві, метелики літають — момент зупинки абсолютно всього. Мені бракує цього, і я хочу показати це через живопис, щоб людина подивилася на це і, можливо, впіймала оцю ноту лежання на траві.
Настільки мені хочеться, щоб наші люди видихнули трішки шляхом певної зупинки і простого споглядання на квіти біля паркану чи ще чогось. Я не знаю, чи хтось інший це розділить зі мною, але я знаю, що воно потрібно мені насамперед, бо я вже багато чого не стягую. І це не про втомилися, приходить якийсь емоційний край, коли ти хочеш повернутися в повну меланхолію. Це моя внутрішня потреба.
Моя творчість — це точно про мої настрої, моє проживання, занурення у вирішення якогось питання, поставленого собі, усвідомленість якогось мого висновку.
Чи потрібно додавати пояснення до картин, на вашу думку?
Я більш ніж впевнена, що це як мінімум цікаво. Але пояснення — то необов'язково, класно, коли картини дарують емоційність, якийсь післясмак просто від самого візуалу.
Коли ти приходиш на виставку, ти намагаєшся зануритися в роботи, паралельно в тебе ще є люди, з якими ти спілкуєшся, а якщо там щось висить і потрібно читати, то ти такий: «Ай, ладно, піду візьму вина, поспілкуюся з людьми».
Текст виходить дуже довгий, нудний, можливо, я дуже гіперболізую, але мені хочеться чогось живішого, хочеться відчувати, а не читати. Для мене цінніше розмова з художником після виставки.
Пояснення до картин — це дослідження, і воно потрібне тим, хто готовий досліджувати, читати, занурюватися. Воно не є обов'язковим, але я вважаю, що кожному художнику варто трохи описувати. Я, наприклад, це роблю вкрай рідко, але я намагаюся привчити себе до цієї практики прописування думок.
На жаль, я читала мало хороших пояснень до картин, і це не камінець в город кураторів чи ще когось, це більше про якусь закритість художників. Для мене насамперед йде моя емоція від сприйняття, далі текст.
Ідеальна атмосфера для творчості — це…
Занурення через музику, через хороше світло в майстерні, тепло. Момент, коли ти занурюєшся в роботу настільки, що забуваєш про час. Мабуть, це залежить від того, наскільки на тебе не впливають зовнішні фактори, наскільки ти можеш абстрагуватися від усього, що коїться навколо. Це найідеальніше.
Щоб це зробити, мені потрібен хороший сонячний день: я людина, яка повністю залежить від погоди і природи.
Як ви оцінюєте стан сучасного українського мистецтва? Які є у ньому проблеми? І які шляхи їх вирішення можуть бути?
Воно є, і це круто. Його більше з кожним днем — нові обличчя, нові простори. Навіть під час війни роблять нові круті проєкти, наших художників запрошують по світу.
Стосовно того, що відбувається в Україні: я стежу стабільно за певною кількістю галерей, які показують сучасне мистецтво, і мені подобаються їхні проєкти; я захоплююся українськими митцями, які залишаються і продовжують працювати в Україні, справляючися з менталочкою, страхами і наповнюючись вірою, далі показують українському глядачу мистецтво.
Загалом я думаю, що до війни ми мали дуже хороший рух у правильному напрямі, і зараз дуже багато моментів заморозилося, вони паралізовані війною. Але навіть в цьому стані знаходяться люди, які роблять нереальні речі, і я захоплююся цим.
Я думаю, що нам потрібен ще час, але ми вже точно більш впевнено стоїмо на ногах, ми стали менше знецінювати себе — це те, що нам допоможе далі вибудовувати цю систему.
Стосовно шляхів вирішення... Я думаю, що першою проблемою наразі є війна і перша потреба у вирішенні — це допомога того єдиного фронту, який є. Якщо говорити про мистецтво, то хочеться більше підтримки, продажів, зацікавленого суспільства. Але я не скажу, що його немає, — воно все є, просто воно є на тому рівні, на якому люди це можуть нам, художникам, дати під час війни.
Щодо колекціонерів чи якихось державних інституцій, то мені здається, що ми досить добре рухаємося, досить багато робимо, будучи в таких обставинах.
Треба тримати себе в нормальному ментальному здоров'ї та з ясною головою намагатися рухати той камінь, який попереду в кожного з нас, робити хоча б якийсь мінімум, і оце буде якесь вирішення проблеми, яку ми маємо зараз.
Які перспективи розвитку ви бачите для сучасного українського мистецтва?
Перспектив розвитку сучасного мистецтва є дуже багато, тому що у нас зрощується дуже активний глядач, який потребує хорошого мистецтва. Можливо, це якась моя бульбашка, але я бачу, що люди готові до нового мистецтва, цікавляться ним, і це дуже круто. Я більш ніж впевнена, що ми матимемо художні інституції, ми матимемо ще більше комерційних галерей, ми вже певною мірою це маємо. Хочеться тільки підтримувати це все, щоб ще більше людей дізнавалося.
Мені здається, що перспектива нереальна, ми маємо дуже потужних художників. Так, ми десь самокритичні, десь впадаємо в зневіру, але ми зрощуємося в дуже серйозних, травмуючих обставинах, які не можуть не породити хороше мистецтво.
Тому я більш ніж впевнена, що як на початку війни, так і далі увага до українського мистецтва буде, і вона посилюватиметься разом із тим, як ми посилюємо проєкти, в яких беремо участь. Можливо, нам потрібно бути більш прискіпливими до того, як саме ми представляємо українське мистецтво у світі, більше задавати собі запитань.
Кого з українських митців ви можете виділити? З ким ви споріднені духом?
Це мистецтво Лізи Жданової, Міри Бачкур, Крижановського, Роїка, пошуки кольору Вови Кено, простота зображення, але і при тому складність Дзвіні Подляшецької, Ірини Максимової, Міши Піскура.
Можна перераховувати незліченну кількість художників, але мені близькі ті, які намагаються робити своє і які є стійкі в своїй позиції. Мені подобається, що у нас в Україні можна побачити різне мистецтво, не тільки концептуальне, не тільки файн-арт чи фігуратив, і це прекрасно, що є різноманіття і можна ним насолоджуватися.
Чудово, коли митці з повагою і любов'ю відносяться до митців з іншого стилю. Мені б хотілося, щоб така конкуренція стилів була в позитивному руслі, щоб в Україні більше показували різних митців, щоб галереї розвивалися і були різнопланові. Це було б чудово, ми б тоді бачили ще більше нових імен.
Чи важлива відповідна освіта для митця, на вашу думку?
Вона важлива в будь-якому випадку, бо це певний розвиток, розширення бачення і чудово, коли освіта є, питання яка вона. Я вважаю, що класно, коли людина розвивається, черпає інформацію, досліджує щось для себе — якісь напрями, методи, художні прийоми, коли вона освічена в історії мистецтв. Якщо ж говорити чи важлива академія, то я думаю, що ні. Важливим є бажання.
Під словом «освіта» я не визначаю якусь академію чи педагогічний заклад, іноді якісь спеціалізовані заклади навпаки виступають певною спотикачкою, коли ти губишся, потрапляєш під критику, розчарування.
Як митцю-початківцю заявити про себе та почати продавати свої роботи?
Насамперед потрібно заявити, що ти художник. У дуже багатьох молодих митців є страх стати впевнено на цю стежину, і саме такі сумніви заважають. Коли приймаєш більш конкретне рішення в голові, то діяти стає легше.
Зі сформованим портфоліо можна стукати в молоді галереї, вони є в різних містах. Можна активно виставляти роботи на різних сайтах, у нас в Україні теж є онлайн-платформи продажу мистецтва.
Можна йти шляхом самостійного піару через інстаграм, але треба бути обачним — коли ти молодий митець, можна наробити трішки дурощів із цим і піти шляхом інших людей, воно буде не твоє, і ти там загубишся.
Загалом, щоб продавати картини, потрібно їх стабільно малювати, виставляти, обирати зручний спосіб конкретно для того глядача, якому хочеться показувати. Тому що одна людина може виставляти відео, де вона перевертає картини, і робити це до того моменту, допоки її картини не стануть популярними, а іншій це буде крінжово, і вона захоче тільки галерейне експонування, і це теж буде нормально.
Треба зрозуміти, що властиве саме вам і який шлях вам хочеться обирати, як ви бачите себе через рік, через два, і таким чином обирати спосіб комунікації з потенційним покупцем.
Чи пам'ятаєте ви, як уперше продали свою картину? Які це були емоції? Що ви купили на зароблені кошти?
Я не знаю, чи можна рахувати це першим продажем, бо він не відбувся, але все-таки розкажу саме цю історію. Колись давно в коледжі у нас була виставка на бордюрі — ми в прямому сенсі виставляли роботи прямо на вулиці.
Я виставила одну картину, яку хотіли купити, і це міг бути мій перший продаж, але я не згодилася, забрала ту роботу і пішла звідти. Запропонована сума була не така велика, щоб перекрити якісь мої фінансові потреби, і в самій картині я побачила більшу цінність, вона до цього часу в мене є. Навіть на збільшену в два чи три рази пропозицію я все одно не погодилася.
Певною мірою мої перші продажі були ідейним людям, які купували за низьким цінником, але давали мені можливість творити далі. За ці гроші купувалися якісь матеріали, можливо, я навіть купила собі за них піцу чи сходила в кафе: тоді гроші витрачалися дуже дурно, і я вважаю, що це класно, бо я жила життя і розуміла, що можу цим заробляти, за рахунок цього насолоджуватися і навіть подорожувати. І саме оці гроші на дурощі допомогли мені в усьому цьому залишитися.
Це був емоційний період, коли ти ще незрілий і в тебе відчуття, що так і має бути, що це правильно, що люди купують картини.
Пам'ятаю продаж у 2020 році. Я тільки народила дитину, і в мене вже стабільно були замовлення, але, коли близько 8 картин придбав один київський колекціонер, це дало мені сприйняття серйозності всього, що відбувається, і зацікавленості в моєму мистецтві, ваги того, що я роблю. І саме з того часу почалася моя більш обдумана історія. Це було дуже важливою зміною для мене.
Що, на вашу думку, робить митця великим, видатним?
Я не знаю. Було б класно, аби робило великим і видатним його мистецтво і його тотальне занурення, закоханість у процес, його величина і глибина думки, і спосіб це показати, а не надуманий особистий бренд, якась вуаль загадковості та гри з публікою.
Але всі ми знаємо, як є насправді, думаю, що все-таки в нинішньому світі видатним і великим митця роблять люди, які мають певною мірою хибні уявлення про весь антураж мистецького світу, роблять митця великим за те, як він подає своє мистецтво публіці. Так втрачається сенс мистецтва, бо все перебирає на себе те, як це подано, і ми в певній мірі заручники цього. Не знаю, добре це чи погано, можливо, воно так і має бути, але хотілося б більше справжності, більше щирості в цьому світі.
Про що ви мрієте як мисткиня та як людина?
Я мрію про світ без війни, про світ, де є вільна Україна, і світ, в якому ми можемо турбуватися, який наразі стан сучасного мистецтва в Україні. Бо нині ми турбуємося за інші речі, я турбуюся за інші речі. І як митцю це мені заважає.
Я мрію про мир, спокій, про хатку, садок, велику майстерню, мрію про те, щоб мати дітей. Мені було б ідеально розуміти, що я можу поїхати зі своїм чоловіком в музей десь в Австралії чи Норвегії та розуміти, що я вільна.
Чим ви любите займатися, крім малювання?
Я люблю сидіти, дивитися на воду, на ліс. Люблю сміятися з мемів, дивитися всякі смішні штучки, мені дуже подобаються сапи (мікс веслування та серфінгу), відносно недавно я його спробувала і закохалася в цей вид спорту. Люблю музику — я можу просто сидіти цілий день, дивлячись кліпи, слухаючи музику. Я люблю смачно їсти, грати в теніс і трішки фотографувати.
Як на вашу творчість вплинула війна?
Змінилося все, стало зовсім іншим, глибшим, більш персоналізованим, тому що воно почало стосуватися мене і моїх, а не загальних почуттів. Можливо, в когось це спрацювало рівно навпаки. Але я до війни думала більше про нашу загальну ідентичність і згуртованість. Зараз я роблю речі про свій внутрішній стан.
Була серія Heritage, яка стосувалася загальної теми — спадщини, спадку, як наслідок наших дій і того, що ми отримали від наших батьків.
Усі ці теми були, але війна на мене вплинула так, що в деяких моментах я стала більш скептичною. Можливо, якісь речі стали для мене менш цікавими, бо вони стали більш популярні в Україні й серед молодих митців, а мені захотілося говорити про себе, про якусь свою історію та стани, які цілком можна вловити і в інших людей.
Відхід до природи є для мене певним пластиром.
Чи є картина, яка була намальована в період, коли ви відчували себе дуже щасливою, і навпаки? Як вона називається?
Я вже не пам'ятаю, який вигляд вона мала, і, скоріше за все, її вже взагалі немає. Це була робота з академії, коли я була в якомусь упадку і говорила, що не дай бог мої діти будуть художниками і «о боже, яка я нещасна». Зараз я розповідаю про це більш зі сміхом, знецінюю трохи ті емоції, але тоді в моменті вони були дуже дзвінкими.
Був період кілька тижнів тому, коли я зловила легку емоційну кризу, і саме мистецтво витягнуло мене з неї. Я просто наносила певні мазки кольору на полотно, формувала певний образ, і цей медитативний процес допоміг мені вийти з того стану.
Я навіть не хочу думати про результат того, що вийшло, в мене це не стояло за ціль, я малювала, бо хотіла малювати, бо це єдине, що я могла робити. Не знаю, чи залишиться ця картина зі мною, але наразі я навіть не готова її показувати. Думаю, що таким картинам треба час, їм потрібно залишатися в майстерні, і, можливо, про них можна говорити тільки в приватних розмовах.
