Що б не відбувалося, українську культуру та її розвиток не зупинити. Harper's Bazaar Ukraine продовжує цикл інтерв’ю з представниками індустрії, які працюють над формуванням культурної спадщини нашої країни, закарбовуючи свої імена на власних полотнах та сторінках історії.
30-річна Аліна Заманова народилася у Кривому Розі, навчалася в Київському національному університеті технологій та дизайну, закінчила University of the Arts London. Нині живе та працює у Києві.
«Батьки дали мені повну свободу у виборі професії, за що я їм безмежно вдячна. Нещодавно обговорювали це з мамою. Але робота художника важка, бо ти завжди на самоті, тобі постійно потрібно опрацьовувати свої емоції, щоб картини були чесними. Однак як би важко не було, в глибині душі я завжди була впевнена, що мистецтво — моє призначення»,
— розповідає Аліна про вибір професії.
Аліна весь час сприймала себе як мисткиню. Її творчий шлях — навчання, робота, виставки — завжди був пов’язаний з пізнанням світу та заглибленням у такі концепції, як сприйняття людини в суспільстві як особистості зі своєю унікальною історією, вирішення внутрішніх конфліктів та їхній вплив на розум і тіло.
Наразі діяльність та мистецтво Аліни Заманової присвячені трагічним подіям на рідній землі. У своїх роботах мисткиня закарбовує історії та емоції, біль і любов, стійкість і силу власного народу, досліджує вплив загарбницької війни на тіло, дух і життя людини.
Першими малюнками Аліни після повномасштабного вторгнення стали малюнки чорнилом на папері.
«Я називаю їх "чорнилами болю", тому що вони були єдиним, що я могла зробити, коли мене переповнювали емоції від трагічних новин, і я не могла зупинити сльози. Я брала пензлик і чорнила й починала малювати ці емоції, наше життя, наших янголів, наш біль. Ці малюнки дуже емоційно заряджені».
Протягом 5 місяців перебування в евакуації на заході України, у Карпатах, Аліна створила художню артінсталяцію, яку присвятила «янголам, душам, які покинули нас під час війни».
«Я малюю лише те, що відчуваю особисто, показуючи лише правду, яку збираю всередині себе. До повномасштабного вторгнення я малювала про стосунки між людьми, стосунки жінок з їхніми тілами та розумом, поняття дружби, людяності. Війна змінила все. Мій досвід змінився назавжди».
Про власне мистецтво та зміни, які в ньому відбулися після повномасштабного вторгнення, про серію автопортретів із використанням українського ґрунту та те, який із них було найскладніше написати й чому, а також про найголовнішу роботу у своєму житті Аліна Заманова розповіла Лесі Пахариній в інтерв’ю для Harper's Bazaar Ukraine.
БЛІЦ
Ваш улюблений художник. Дженні Савіль.
Ваша улюблена картина. Одну картину, на жаль, не зможу виділити, а от скульптуру — так. Це проєкт Вонгечі Муту The Seated для Met New York.
Ваш улюблений напрям у мистецтві. Фігуративізм.
Ваш улюблений музей/галерея. Met New York, National Gallery London.
Ваш улюблений фільм про мистецтво. Final Portrait.
Ваші улюблені кольори, поєднання кольорів. Sap Green, земляні кольори.
Малювання — це дар чи ремесло? Поєднання.
Опишіть своє мистецтво кількома словами. Чесне, вразливе, емоційне.
Якби не мистецтво, то… Життя у горах або близько до природи.
Ви інтроверт чи екстраверт? Інтроверт.
Ваш найбільший страх. Збережу у таємниці свої страхи, щоб не надавати їм сили.
В порядку пріоритетності: самореалізація, слава чи гроші? Самореалізація — це найперше, гроші потім потрібні для існування, і все.
З ким із митців або відомих людей ви б хотіли зустрітися? З Дженні Савіль, Вонгечі Муту.
Коли та з чого почався ваш творчий шлях? Чи пам'ятаєте ви свою першу роботу і якою була реакція інших на неї?
Мабуть, творчий шлях почався з дитинства, коли я вперше почала малювати й навчатися в художній школі. Професійний шлях почався відразу після закінчення університету у 2015 році. На жаль, ні першої роботи, ні реакції на неї я не пам’ятаю.
Розкажіть, будь ласка, про техніку малювання, яку ви використовуєте.
Останні декілька років я працюю виключно з олією в написанні картин, і моя улюблена техніка для робіт на папері — це туш. Також за останній рік я вперше почала працювати зі скульптурою, спочатку починаю зі скульптури в глині, а потім з неї відливаю у фінальному матеріалі, візуально схожому на бронзу.
Чи відбулися якісь зміни у вашому мистецтві протягом творчого шляху? Якщо так, то які? Що було їхнім рушієм, причиною?
Повномасштабне російське вторгнення розділило на «до» і «після» і моє життя, і моє мистецтво. Я завжди намагалася робити тільки те, що сама відчуваю та через що особисто проходжу в житті, тому такі глобальні зміни не могли не відобразитися на моєму мистецтві. Вперше за своє життя я почала малювати дітей та як війна вплинула на їхнє дитинство та життя, на їхній психологічний і фізичний стан.
Скільки картин ви створили? Чи є якась певна робота або серія, яка, на вашу думку, була ключовою у вашій кар’єрі?
Ніколи не рахувала свої картини, але чесно скажу, що багато. Я вважаю, що найсильніші мої роботи — це автопортрети під час повномасштабної війни, які написані олією на українському ґрунті. Цей ґрунт я власноруч збирала у Київській області у 2021 році й тільки за тиждень до повномасштабного вторгнення інтуїтивно почала інтегрувати цей пігмент у портрети. Але саме дні війни, документалізація цього шляху почалася 24 лютого 2022. Це свого роду візуальний щоденник війни.
Чи відокремлена ваша ідентичність як мисткині від вашої ідентичності як особистості?
Я так сильно поєдналася зі своїм мистецтвом, що наразі не існує окремої особистості від тієї, яка з вами сьогодні. Протягом усього дня можу говорити про мистецтво та про життя, тому що це і є моє життя. Це те, що мене наповнює та дає мені сили.
Чи стикалися ви з критикою? Як відноситеся і реагуєте на неї? Чи впливає вона на бажання продовжувати займатися улюбленою справою?
Я не часто стикалася з критикою, але стараюсь відноситись до неї відкрито — це інший погляд, а я ціную думку іншої людини, особливо якщо критика йде від людини, яка професійно займається мистецтвом довгі роки. Я вважаю, що важливо прислухатись до думки інших, але це ваше рішення, що робити з думками та чи можуть вони вас зламати.
Мене зламати не так легко, в мене є власна думка і мистецтво, яке йде від щирого серця. Коли я чесна з собою, я чесна й у своїх картинах.
Звідки ви черпаєте натхнення? Чи відомі вам так звані муки творчості? Якщо так, то як з ними впоратися?
У мене зникло таке поняття, як натхнення. В мене є поштовх зсередини, біль, емоції, любов, переживання, споглядання, реалізації думок — все це і є моїм натхненням.
Оскільки я споглядаю реалії життя людини під час війни та документую це через своє мистецтво, мені нібито дуже хочеться прокричати наші історії на весь світ. Я хочу, щоб люди поза межами нашої країни дізналися про нашу силу та про стійкість духу наших дітей і жінок.
Муки творчості в моєму варіанті приходять через технічні проблеми: наприклад, болі у шиї та спині, які не дають мені працювати над великими картинами так довго, як я б хотіла.
Що найбільше сприяє творчості? Якщо говорити як про внутрішні стани, так і про зовнішні фактори.
Наразі, якщо я знаходжусь у майстерні у Києві й поруч зі мною є моя близька людина й моя собака, це найбільш плідні дні праці, бо я відчуваю себе поруч із ними в безпеці. Також я дуже ціную моменти, коли в мене є можливість поєднатися знову з природою, де я можу відключитись ментально та перезавантажитись.
Що найскладніше в процесі створення картини? Яка картина далася вам найскладніше?
Just Being Kids. Це найскладніша робота, яку я виконала в тому році, та одна з найголовніших моїх картин. По-перше, це дуже важка, але важлива тема, яку я намагалась розкрити на полотні, — картина про дітей, які фізично постраждали від війни в Україні: втратили кінцівки. Було емоційно важко писати цю картину, але і фізично challenging, тому що я вирішила зробити її найбільшим полотном, над яким колись працювала. Вона розміром 2,2х3 метри, я працювала над нею три місяці взимку того року.
Наші діти мають тепер підлаштовувати своє дитинство під реалії, в яких вони живуть, але я помітила, що, незалежно від обставин, діти все одно залишаються дітьми, і це пробуджує багато любові та поваги до них, вони надихають.
Як ви вважаєте, ваша творчість більше виражає ваші внутрішні почуття чи відображає зовнішній світ? Що ви хочете транслювати своїми роботами?
Я думаю, що через свої почуття я якраз проживаю цей зовнішній світ і глибоко переживаю історії людей та те, що вони, ми пройшли. Це свого роду і добре, і погано, бо це емоційно виснажує, але без цього сенситивного емпатичного існування не було б мого мистецтва. Єдине, що мені залишається, — це навчатися проживати ці емоційні стани та біль і відпускати, щоб вони не затримувалися в моєму тілі.
Чи потрібно додавати пояснення до картин, на вашу думку?
До деяких картин, думаю, так, а до деяких не потрібно, бо вони самі за себе говорять або дають простір для розмірковування людині у будь-якому напрямі. Коли людина дивиться на картину, вона має спілкуватися з нею, і тому різні методи комунікації з мистецтвом — це добре.
Ідеальна атмосфера для творчості — це…
Без тривог і ракет.
Як ви оцінюєте стан сучасного українського мистецтва? Які є у ньому проблеми? І які шляхи їх вирішення можуть бути?
У нас дуже багато талановитих митців, але, на жаль, немає культури розвитку для них та платформ, які б їх підтримували. Дуже мало ініціатив для того, щоб закликати митців говорити про їхню творчість. Але я помітила за останній рік, що все більше і більше сильних платформ починають працювати у Львові та в Києві.
Які перспективи розвитку ви бачите для сучасного українського мистецтва?
Мені б дуже хотілося бачити більше українського мистецтва за кордоном, тому що зараз дуже багато важливих історій, які потрібно розказувати та показувати. Для цього існують галереї та куратори, які мають говорити про українських митців більше та організовувати виставки. Український митець має увійти в експозиції за кордоном та комунікувати з іноземними митцями теж, не тільки з українськими.
Кого з українських митців ви можете виділити? З ким ви споріднені духом?
Михайло Дзиндра. Він вразив мене дуже сильно, тому я буду повертатись до його музею ще і ще. Дуже була вражена його скульптурами, а ще рада була познайомитися з дружиною Михайла — Софією Дзиндрою, яка є директоркою його музею. Михайло вже не з нами, але через його роботи я впевнена, що він був неймовірною людиною. Музей знаходиться у Львівській області, у селі Брюховичі. Я всім раджу відвідати цей неймовірний музей та познайомитися з Софією, послухати історію життя Михайла.
Чи важлива відповідна освіта для митця, на вашу думку?
Я думаю, саме академічна освіта необовʼязково має бути, але дуже важливо займатися саморозвитком і заглиблюватися у теми, які митці підіймають у своєму мистецтві. Ми маємо завжди навчатися у процесі та кидати собі виклики.
Як митцю-початківцю заявити про себе та почати продавати свої роботи?
Думаю, можна використовувати підрядні матеріали, які вже існують у нашому суспільстві, — такі як соціальні мережі та Open Calls.
Важливо презентувати свої роботи. Щоб робити це професійно, треба починати з маленьких деталей. Наприклад, фотографія фінальної роботи — бажано її знімати з денним світлом. Головне — не боятись показувати свої роботи.
Також сайт, вважаю, має бути легким у навігації, art statement, CV, це все допомагає теж. Артрезиденції дуже часто використовують для пошуку нових можливостей та знайомств у сфері мистецтва. Вибудовувати відносини з людиною, з галереями.
Чи пам'ятаєте ви, як уперше продали свою картину? Які це були емоції? Що ви купили на зароблені кошти?
На жаль, не пам’ятаю точно. Але була одна робота, яку я продала за 50$ ще в університеті, — то була ілюстрація на папері. На зароблені кошти, мабуть, купила матеріали, як завжди, на наступні картини.
Що, на вашу думку, робить митця великим, видатним?
Чесність, самопізнання, рішучість.
Про що ви мрієте як мисткиня та як людина?
Про Перемогу.
Чим ви любите займатися, окрім малювання?
Прогулянки з собакою та подорожі.
Як на вашу творчість вплинула війна?
Я малюю лише те, що відчуваю особисто, кажучи лише правду, яку збираю всередині себе. До повномасштабного вторгнення я малювала стосунки між людьми, стосунки жінок з їхніми тілами та розумом, поняття дружби, людяності. Війна змінила все. І мій досвід змінився назавжди.
Чи є картини, які були намальовані в період, коли ви відчували себе дуже щасливою, і навпаки? Як вони називаються?
Я хотіла б виділити найважчий автопортрет із серії «Дні повномасштабної війни» — це день 365-й, 24 лютого 2023-го. Це рік, наш рік, коли все змінилося, і ніколи вже не буде, як раніше. Саме цей портрет було писати найважче.
.jpeg)
