Він називає себе мрійником, але прагне контролювати кожну деталь. Вірить у комерційне кіно, проте не готовий жертвувати творчістю заради прибутку. З кінопродюсером Євгеном Таллером говоримо про українського глядача, кризу ідей, повернення героїв дитинства та мистецтво створювати історії, які залишаються з нами після фінальних титрів.
Євгене, не тільки я, а й, судячи з мого інстаграму, всі в очікуванні бешкетувань Петрика П’яточкина. Яку пораду батьків ви запам’ятали на все життя?
Я з того покоління, коли виховання відбувалося не так через поради, як через ремінь і потиличники. (Сміється.) Коли я вже виріс, якось сказав мамі: «Бачиш, світ змінився. Зараз так ніхто дітей не виховує». А вона відповіла: «Зате ти виріс адекватною людиною». Але одну пораду батьків я дуже добре пам’ятаю. Колись у дитинстві я загубив чи зламав телефон. Мені його зовсім нещодавно подарували, тому я страшенно засмутився, дуже плакав. І тато сказав: «Дивись, це вже сталося. Від кількості твоїх сліз ситуація не зміниться. Тобі потрібно не плакати, а зрозуміти, який висновок ти можеш із цього зробити». Тоді йшлося про досить банальну річ — уважніше ставитися до цінних предметів. Але я запам’ятав цю пораду на все життя. Якщо щось уже сталося, потрібно зрозуміти, який урок можна винести із ситуації, а потім думати, як діяти далі.
Як у дитинстві проявлялася ваша творчість?
Напевно, ще зі школи. Я з першого класу постійно був ведучим якихось свят, грав у дитячому театрі «Первоцвіт», організовував концерти.
Тоді були дуже популярні телевізійні шоу: «Україна має талант», «Фабрика зірок», «Х-фактор». І ми вирішили створити власні шкільні версії. Як ви розумієте, ніхто жодної франшизи не купував. (Усміхається.) Ми проводили кастинги, відбирали учасників, а щоп’ятниці після уроків в актовій залі відбувалися шоу. Я був і ведучим, і організатором (сьогодні сказав би, що я був продюсером). А потім у мене виникла одна ідея. Це був 2009 рік, коли Олександр Рибак переміг на Євробаченні. Його пісню слухала вся школа. І я згадав, що в одинадцятому класі в нас навчався хлопець, який був на нього схожий. Я прийшов до завучки з позакласної роботи й запропонував їй «запросити» до школи Олександра Рибака. Та каже: «Ідея чудова, але ж усі зрозуміють, що це не він». І тоді ми знайшли чотирьох старшокласників, які прикриють своїми широкими спинами нашого «Рибака». Одягнули їх у чорні костюми, зробили величезні афіші й розвісили по школі оголошення, що цієї п’ятниці на нашому шоу виступить Олександр Рибак… Пам’ятаю, як стояв у шкільній їдальні й почув, як молодші учні обговорювали майбутній концерт. Вони справді вірили, що до нас приїде переможець Євробачення. У день виступу наш «Рибак» вийшов із дерев’яною іграшковою скрипкою, а четверо охоронців практично повністю закривали його від глядачів. І ми так нікому й не зізналися, що це був не справжній Олександр Рибак. Тому, якщо десь існують люди, які досі розповідають, що до них у школу приїжджав Рибак, — вибачте, це був я. (Сміється.)
Моя теорія підтвердилася: люди, які обирають професію кінопродюсера, так і залишаються фантазерами. Просто з віком їхні фантазії стають дорожчими. Погоджуєтеся?
Однозначно. Я точно знаю, що я мрійник. І напевно, це одночасно одна з моїх найбільших переваг і найбільших проблем. У мені постійно відбувається внутрішній конфлікт між творчою людиною та продюсером. Знайти баланс між творчістю і грошима насправді дуже складно. І я помічаю, що творчість у мені все-таки перемагає. Навіть коли потрібно ухвалити рішення, чи витрачати додаткові гроші на спецтехніку заради якогось візуально складного кадру, я не можу просто сказати: «Та зробімо якось інакше, глядач усе одно не знає, як мало бути».
Це, до речі, досить популярний аргумент. І я розумію його логіку. Але мені самому має бути цікаво те, що я створюю. Я хочу робити щось краще за просто посереднє кіно. Хоча в наших реаліях це буває дуже складно. Особливо зараз, коли будь-який бізнес, зокрема кіноіндустрія, переживає непростий період.
Сьогодні у ваших професійних регаліях можна знайти й підприємця, і сценариста, і кінопродюсера. Ким ви себе вважаєте насамперед?
Кінопродюсером — однозначно. До цього в мене була маркетингова агенція, я займався ресторанним бізнесом, працював сценаристом на телебаченні. Мені все це подобалося, але кожен із цих напрямів охоплював лише якусь частину моїх інтересів. А кіно об’єднало все: творчість, бізнес, маркетинг, роботу з людьми, створення історій. І найцікавіше, що це єдина сфера, у якій я не втомлююся від жодного процесу.
У будь-якому іншому бізнесі завжди є щось, що ти робиш лише тому, що мусиш. А з кіно такого немає. Це якась перманентна творчість. Ти в неї закохуєшся, а потім уже не можеш позбутися цієї залежності.
Коли ви вперше відчули, що створили не просто фільм, а щось більше?
Після виходу «Ну мам».
Я знаю, що це дуже особливий та особистий для вас фільм.
Так. Цікаво, що все почалося з назви. Я їхав у машині, і мені чомусь крутилася в голові фраза «Ну мам». Я подумав, наскільки вона впізнавана, наскільки близька всім нам. Вона навіть звучить як бренд. З неї могла б вийти хороша пісня. Або кіно… І я вирішив: треба зробити кіно. У мене завжди були неймовірні стосунки з мамою. Її не стало у 2021 році. І я подумав, що це можливість через кіно повернутися до якихось власних дитячих історій. Одну з новел фільму я повністю написав сам, спираючись на історії моїх батьків. І вже на знімальному майданчику зрозумів, наскільки особистою для мене стала ця робота…
А потім фільм вийшов у прокат.
Перший тиждень після прем’єри «Ну мам» я практично не виходив із соціальних мереж. Мені писала неймовірна кількість людей. Одна жінка написала: «Дякую за ваше кіно. Мені вперше за два роки зателефонував син і запросив мене в кіно. Я така щаслива, тому що ми дуже давно нікуди не ходили разом».
Інша людина розповіла, що після перегляду зателефонувала мамі, з якою не спілкувалася вісім років. Просто зателефонувала й поговорила. І ось тоді ти розумієш, що кіно може впливати на рішення людей. Не хочеться говорити гучними словами про зміну доль, але іноді це справді так.
Тому зараз ми намагаємося в кожен проєкт закладати певну думку. Не просто розважити глядача, а залишити йому щось після перегляду. Мені подобається саме цей мікс — комерційного глядацького кіно та історії, яка має внутрішній зміст.
Але чи не виникає тут конфлікту? Адже те, що вам як творчій людині здається важливим, не завжди цікаве масовому глядачеві.
Це правда. Ми зараз живемо в період глобального спрощення. Соціальні мережі — найкраще тому підтвердження. Люди звикають до швидкого контенту, коротких форм, миттєвих емоцій. І саме тому мені так подобається кінотеатр. Це одне з небагатьох місць, де людина ще готова свідомо віддати свою увагу історії. Я навіть за собою помічаю: іноді вмикаю вдома якийсь фільм після насиченого робочого дня, коли весь час був у месенджерах і соцмережах. І через двадцять хвилин мене починає дратувати, що все так повільно відбувається. А потім я буквально кажу собі: «Так, сповільнилися». І починаю занурюватися в історію. Зрештою, ми ж часто йдемо в кіно саме за цим — щоб на певний час утекти від реальності.
Ви прийшли в кіно з потужним маркетинговим бекграундом. Що, на вашу думку, відрізняє хорошого продюсера від людини, яка просто інвестує в кіно?
Для мене продюсер — це архітектор. У нас часто плутають людей, які мають гроші, з продюсерами. Але це інвестори. І це зовсім інша функція.
Продюсер має розуміти всі процеси створення фільму — від сценарію до прокату. Розбиратися в драматургії, знати, як працює знімальний майданчик, розуміти маркетинг. І найголовніше, він має вміти передбачати, що буде цікаво глядачеві не сьогодні, а через рік чи два. Тому що кіно створюється довго. І ти маєш уже на етапі сценарію розуміти, для кого його робиш. Я завжди кажу: опишіть мені свого глядача. Буквально до кольору волосся. Хто ця людина? Скільки їй років? Чому вона має купити квиток саме на ваш фільм? І це стосується не лише комерційного кіно. Якщо ви створюєте фестивальне кіно, маєте розуміти, на які фестивалі воно може потрапити, яке журі його оцінюватиме, як ви будете його просувати.
Євген на фоні картини Даніка Манжоса
В українському кіно є певний парадокс. Ми постійно скаржимося на засилля комедій, але саме вони часто збирають касу. Водночас фільми, які отримують хороші відгуки критиків, можуть залишатися майже непоміченими. Хто винен: глядач, продюсер чи система?
Я взагалі не люблю протиставляти комерційне й авторське кіно. У нас часто точиться дивна дискусія: хтось називає «Мої думки тихі», «Памфір», «Назавжди-назавжди» прикладами хорошого українського кіно, а потім протиставляє їм якусь касову комедію. Але це різні продукти, які задовольняють різні потреби. Умовна комерційна комедія конкурує з вечерею в ресторані, концертом або зустріччю з друзями в барі. Людина просто обирає, як провести вечір, відпочити й отримати емоції. А авторське кіно може конкурувати з хорошою книжкою, театральною виставою або глибокою розмовою, після якої ще кілька днів ходиш і думаєш. Це різні потреби глядача. І жодна з них не є менш важливою.
Можливо, тому, що комедії забирають на себе і гроші, і увагу глядача?
Але ж це не проблема комедій. Уявімо, що виходить фільм «Пригоди Василя». Його продюсери вкладають гроші в маркетинг, створюють рекламну кампанію, розповідають про нього всюди. І фільм збирає касу.
Паралельно виходить прекрасне авторське кіно, в яке вклали багато сил, але практично не просували його. І потім усі кажуть: «Яка несправедливість! Чому люди пішли на пригоди Василя, а не на хороше кіно?». Але, вибачте, глядач узагалі знав, що ваше кіно існує? Чомусь у нас сильний маркетинг часто сприймають як якийсь чит-код. Мовляв, ну звісно, вони успішні, у них же маркетинг. Так у всіх має бути маркетинг! Можна бути геніальним художником, але, якщо тримати свою картину під тканиною й нікому її не показувати, ніхто про неї не дізнається.
Давайте поговоримо про Петрика П’яточкина. Ви, по суті, дістали з антресолі одного з героїв нашого дитинства й вирішили повернути його в кіно. Чому саме він?
Усе почалося з історії Паддінгтона. Я прочитав статтю про те, як продюсер Девід Гейман перетворив британського літературного персонажа на успішну сучасну кінофраншизу. Гейман для мене взагалі приклад продюсера. Він працював над багатьма різними проєктами — від «Гаррі Поттера» до «Паддінгтона» й «Барбі». І мені сподобалася сама ідея: взяти героя, якого добре знає одне покоління, й дати йому нове життя для іншого. Я почав думати, яких українських персонажів ми маємо.
І зрозумів, що їх насправді не так багато. Є Капітошка, Петрик П’яточкин, персонажі «Острова скарбів»… Звісно, є казки, але впізнаваних героїв, навколо яких можна створити цілий кіновсесвіт, небагато. А ще в нас величезний дефіцит сімейного дитячого кіно. Тому я подумав: а що, якщо взяти Петрика П’яточкина — цього неслухняного, впізнаваного хлопчика — і помістити його в абсолютно нову історію?
І авторка одразу сказала: «Чудово, беріть»?
Зовсім ні. Ми понад пів року вели переговори з Наталією Гузєєвою.
Спочатку авторка історій про Петрика П’яточкина була категорично проти екранізації. Пані Наталія прямо сказала: «Залиште це в історії. Не чіпайте Петрика».
Але я продовжував переконувати її. І зрештою нам вдалося знайти спільну мову. Пані Наталія довірилася нам, і ми зробили кіно.
Мені здається, це досить ризикована історія. Адже ви працюєте не просто з персонажем, а з чужими дитячими спогадами. А люди дуже не люблять, коли хтось втручається в їхню ностальгію.
Абсолютно. І ми вже бачимо цю реакцію. У Threads постійно виникають дискусії про Петрика. Хтось обурюється, що ми зазіхнули на святе, хтось порівнює нового персонажа зі старим. Але я вважаю, що це прекрасно. Набагато гірше було б, якби усім було байдуже. І тут важливо пояснити: ми не робимо адаптацію старого мультфільму. Це абсолютно нова історія. Ми взяли персонажів із різних книжок Наталії Гузєєвої, додали нових героїв і створили власний казковий кіновсесвіт. Мені хочеться, щоб сучасні українські діти познайомилися з персонажем, на якому виросли їхні батьки.
Тобто, по суті, ми маємо справу з перевіреною часом франшизою. А вас самого не дратує нескінченне повернення старих франшиз? Нові «Шреки», продовження «Диявол носить Prada», чергові версії історій, які ми вже бачили. Іноді здається, що світова індустрія просто перестала вигадувати щось нове.
Я частково погоджуюся з тим, що зараз існує криза ідей. Але це не суто українська проблема, це глобальний процес. Мені здається, ми переживаємо період ностальгії, який може тривати три-п’ять років.
Світ зараз дуже тривожний. І знайомі історії стають для людей своєрідною затишною ковдрою, під якою можна сховатися від реальності. Це така пігулка для нашого ментального здоров’я.
Ми хочемо знову побачити знайомих героїв, повернутися у світ, де нам колись було добре. І поки це працює, кіноіндустрія цим користуватиметься. Але я впевнений, що цей період мине, і ми побачимо нову хвилю оригінальних персонажів.
Тобто римейки — це не ознака творчого банкрутства Голлівуду, а колективна психотерапія?
У певному сенсі так. І, до речі, ми не завжди справедливі до нових версій старих історій. Коли виходить продовження улюбленої франшизи, люди часто обурюються: «Що ви зробили з нашими героями? Чому вони тепер так виглядають?» Але світ змінюється, технології змінюються, аудиторія змінюється. Кіностудія не може створити новий фільм із графікою двадцятирічної давнини лише тому, що хтось хоче повернути своє дитинство. Іноді минає п’ять-десять років, і адаптація, яку всі критикували, стає культовою для нового покоління. Звісно, бувають і погані приклади. Але це не причина відмовлятися від переосмислення старих історій.
У вас доволі незвичайна траєкторія: телебачення, маркетинг, бізнес, кіно. А був момент, коли ви зрозуміли, що самі стали частиною того світу, за яким колись спостерігали з екрана?
Так, і я дуже добре пам’ятаю один такий момент. У дитинстві я дивився телевізійне шоу «Шанс» із Наталею Могилевською. А вже значно пізніше, коли в мене була власна маркетингова агенція і ми займалися, зокрема, інфлюенсер-маркетингом, мені зателефонувала Наталя Олексіївна. Вона сказала: «Мені вас дуже рекомендували. Я хотіла б із вами зустрітися». Ми зустрілися в ресторані з її командою. І вона почала запитувати мене, як краще розвивати особистий бренд у соціальних мережах, як залучати рекламодавців, що варто змінити. Я все пояснив, ми поговорили. А потім я вийшов із ресторану й раптом усвідомив, що саме щойно сталося. Колись маленький Женя сидів удома в невеликому місті Первомайську й дивився Наталю Могилевську по телевізору. А тепер вона телефонує йому, щоб попросити професійної поради. Це був дуже особливий момент.
І тоді ви зрозуміли, що Женя теж став зіркою?
Ні. Я взагалі не вважаю себе зіркою. Мої друзі навіть сміються із цього. Ми можемо гуляти містом із компанією, де є інші відомі люди. Хтось підходить і запитує, чи можна сфотографуватися. Я автоматично відходжу вбік, тому що впевнений, що звертаються до когось із моїх друзів. А мені кажуть: «Ні, ми з вами хочемо». Я справді іноді забуваю, що мене можуть упізнавати.
Ви працюєте з людьми, яких інші вважають недосяжними зірками. Буває, що поруч із кимось ви самі відчуваєте мандраж?
Чесно кажучи, ні. Звісно, я можу захоплюватися людиною, поважати її талант, відчувати певний пієтет.
В мене немає цього стану, коли енергетика іншої людини буквально паралізує тебе і ти не знаєш, що сказати. Навпаки, мені подобається перебувати поруч із сильними особистостями.
Я думаю, що саме ця внутрішня впевненість допомагає вибудовувати довіру. Адже для того, щоб людина погодилася працювати з тобою, вона теж має відчути, що ти розумієш, що робиш.
Мені здається, ви доволі вимоглива людина. Причому не лише до інших, а й до себе. В роботі ви деспот чи зануда?
Ні те ні інше. Я, напевно, control freak. І певною мірою задрот. Наприклад, ми дивимося монтаж, і я кажу режисеру: «Тут не може бути цієї склейки. У персонажа не збігається положення руки». Мені відповідають: «Та ніхто цього не помітить». А я кажу: «Дивіться, я ж помітив. Отже, і глядач може помітити». Для мене важливі деталі.
А ви взагалі здатні дивитися кіно просто як глядач? Не аналізувати світло, монтаж, акторську гру, а просто віддатися історії?
Так. І для мене це найкращий показник якості фільму. Я помітив, що дивлюся кіно у двох режимах. Перший — коли історія настільки мене захоплює, що я взагалі перестаю звертати увагу на технічні деталі. Наприклад, якщо відбувається якась страшна сцена, я можу навіть заплющити очі. Я досить вразлива людина. А другий режим — коли я починаю думати: «Цікаво, як вони це знімали? Напевно, тут використали гумовий муляж». І якщо я вже думаю про муляж, значить, кіно мене не до кінця захопило.
Які режисери здатні змусити вас забути про професію?
Девід Фінчер. Коли я вперше дивився його фільми, то повністю занурювався в історію. А вже коли переглядав їх увосьме, починав аналізувати, як саме він усе зробив — побудував кадр, підкреслив світлом характер персонажа тощо. Люблю Тарантіно, Йоргоса Лантімоса. І водночас я великий фанат «Гаррі Поттера». (Усміхається.)
А що з останнього вас по-справжньому вразило?
«Робота без авторства» Генкель фон Доннерсмарка — дуже сильне кіно. Воно триває понад три години, але я повністю занурився в історію. Це той випадок, коли тобі хочеться вимкнути всі месенджери, поставити телефон у режим «Не турбувати» й просто дивитися. А ще я нещодавно вперше подивився «Брехун, брехун» із Джимом Керрі. Не знаю, як так сталося, що я пропустив цей фільм. І він мене настільки захопив, що через три тижні я переглянув його знову.
Ваша любов до кіно якось проявляється в побуті? Колекціонуєте афіші, касети, реквізит?
Насправді ні. Усі постери залишаються в офісі. А вдома в мене немає якогось особливого кіномузею. Хоча іноді я підглядаю в кіно якісь образи, які хотів би повторити в одязі.
Колись сфотографував екран під час перегляду «Знайомтеся, Джо Блек». Мені дуже сподобався образ Бреда Пітта. Думав: треба буде колись так одягнутися. Ця фотографія пролежала в телефоні років п’ять. Так я нічого й не повторив.
Ви багато працюєте, постійно щось створюєте. А знаходите час на книжки?
У мене є прекрасне хобі — купувати книжки. Читати їх я встигаю значно рідше. (Усміхається.) Але купую завжди з абсолютною вірою в себе. Якщо хтось радить мені книжку, я одразу відкриваю нотатки та записую назву, щиро переконаний, що обов’язково знайду час її прочитати. Але це відбувається не завжди. У мене взагалі трохи маніакальний підхід до читання. Я можу довго нічого не читати, а потім у мене починається якесь книжкове загострення, і я читаю все підряд.
А яка книжка останнім часом справила на вас найсильніше враження?
«Маленьке життя» Ханьї Янаґігари. Вона просто розірвала мене на шматки. Через неї я навіть почав спеціально ходити в парк читати. Раніше дивився на людей із книжками на лавках і думав: «Як це — просто прийти в парк і читати?» А тут вирішив спробувати. У цьому справді є своя особлива атмосфера.
Ви кажете, що можете настільки зануритися у фільм, що заплющуєте очі під час страшних сцен. А вас легко розчулити? Чи професія продюсера вже навчила розпізнавати всі кінематографічні маніпуляції?
Я досить емоційна людина, але є один нюанс. Якщо я відчуваю, що мною маніпулюють, я не заплачу. Наприклад, коли персонажі говорять щось настільки очевидно сентиментальне, що я розумію: ці слова написані спеціально для того, щоб викликати в мене сльози. Мене це, навпаки, відштовхує. А от коли все зроблено чесно, коли актори настільки переконливі, що ти віриш кожному слову, — це працює. І ще сильніше, коли емоція передається взагалі без слів. Просто візуально, мовою кіно.
І коли в останнє ви пускали скупу чоловічу сльозу?
Коли дивився «Серце звіра» з Бредом Піттом. Але, вибачте, коли у фільмі є собака, це вже практично гарантована емоційна пастка. Я прекрасно розумів, на що йду, тому навіть не намагався стримуватися. Просто залишив усі свої сльози на сидінні в залі кінотеатру. (Усміхається.)
На Євгенові — бренди Emporio Armani, Armani Exchange, Marc O’Polo, Timberland, The North Face, представлені у мережі магазинів INTERTOP; прикраси — Pandora
Фото: Михайло Федорак
Стиль: Владислав Аскеров
Асистентка стиліста: Анастасія Любенко
Освітлення: Юрій Чайка
Грим та зачіска: Юлія Щелконогова
Продюсування: Анастасія Фелік
Агенція героя: detali agency
Локація: офіс компаній Cargofy та LONDI (дякуємо за наданий простір Стаху та Юлці Возняк)
Дизайн простору: Temp project, Анастасія Темпінська
Проєкт реалізовано за підтримки ювелірного бренду Pandora та мережі мультибрендових магазинів одягу, взуття та аксесуарів INTERTOP
