Jamala та ONUKA знайомі з 2008 року, але спільний дует записали лише тепер. Пісня «Людина» стала приводом для розмови про вразливість, суспільні очікування та право на помилку. В інтерв’ю артистки розповідають про історію співпраці, материнство, відповідальність перед аудиторією та українську ідентичність у музиці — і про те, чому навіть тих, кого вважають героями, важливо бачити передусім людьми.
Ви знайомі ще з 2008 року, але на спільну пісню наважилися лише тепер. Чому саме зараз?
JAMALA: Я думаю, що це просто доля. З одного боку, шкода, що цього не сталося раніше, а з іншого — мабуть, так і мало бути. Чому? Тому що ми, слава богу, обидві дуже активні співачки й авторки, у нас багато концертів, фестивалів та інших подій. Тож знайти час для спільної роботи не так просто, як може здаватися. Якщо ви замислювалися, чому не завжди складаються міжнародні фіти між артистами, то найчастіше причина саме в тому, що в когось просто немає вільної дати.
Тому знайти такий невеликий проміжок часу для спільної роботи — це вже щастя. І я дуже рада, що все склалося саме зараз.
Ната (ONUKA. — Ред.) вже брала участь у записі кількох моїх пісень: в One more try з альбому For Every Heart та All the Simple Things з альбому All or Nothing, де вона грала на сопілці. Але саме зараз ми справді створили повноцінний дует.
ONUKA: Історично так склалося, що кілька разів я записувала партії сопілки для попередніх альбомів Джамали, але це було дуже давно. А про дует я навіть не замислювалася, оскільки мені здавалося, що ми перебуваємо в зовсім різних світах і навіть у різних вагових категоріях.
«Мені було дуже приємно, коли Джамала запропонувала мені заспівати разом. Можливо, ще кілька років тому я б навіть не наважилася на таку співпрацю. Але змінюється реальність, змінюються обставини, змінюється історія. І мабуть, ця пісня з’явилася саме в той момент, коли мала з’явитися», — зізнається ONUKA.
«Людина» — про те, як ми героїзуємо близьких, коханих, артистів, а потім розчаровуємося, коли вони виявляються звичайними людьми. Чи відчували ви самі тягар чужих очікувань?
JAMALA: Звичайно, відчувала і відчуваю. Війна, не питаючи й не залишаючи часу на підготовку, одразу занурює тебе в стан, у якому ти маєш усвідомити: усе, що ти говориш і робиш, має значення.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я записала першу сторіс зі своєї спальні, тримаючи дітей на руках. Вона була адресована всьому світу, а тоді ще й росіянам — із закликом одуматися, щось зробити. За добу це відео набрало п’ять мільйонів переглядів. І тоді я ще гостріше усвідомила, що все, що я кажу, перебуває під пильною увагою. Де б я не була, що б не співала чи вдягала, з ким би не зустрічалася, віталася або фотографувалася — усе це має значення. Звичайно, це велика відповідальність і водночас величезні очікування. Від тебе чекають, що ти ніколи не помилишся.
У мене була дуже показова історія. На одному з великих благодійних заходів у Бірмінгемі виступали міжнародні зірки й збирали кошти для України. Я була там сама — без менеджменту й команди. Тоді в мене ще не було можливості взяти когось із собою через усі питання з дозволами та виїздом. Мені дали буквально кілька секунд, щоб підійти до Еда Ширана й подякувати йому за підтримку України. Я була дуже втомлена, розбита, і в той момент поруч не було навіть кому перевірити, чи правильно ми тримаємо прапор. А він виявився перевернутим: жовта смуга була зверху, а блакитна — знизу. Тоді одразу почалися закиди: «Що ж ти зробила?» Тому кожна наша дія справді потребує уваги.
Водночас я хочу наголосити: ми можемо помилятися. Можемо написати пост поспіхом, дорогою на потяг, а потім виправити його.
Людина має право на помилку. Я не завжди сильна, не завжди бездоганна й не завжди маю готові відповіді. І мабуть, важливо дозволяти собі залишатися просто людиною — навіть тоді, коли від тебе очікують героїзму.
ONUKA: Насправді в українському суспільстві є така характерна риса: дуже сильно й масово кимось захоплюватися, а потім так само блискавично розчаровуватися в цій людині та руйнувати її репутацію. Історично так склалося, і я помічаю це на прикладі багатьох публічних людей.
Звісно, я відчуваю тягар чужих очікувань, адже до публічної людини є низка вимог не лише в Україні, а й у світі. Але в нас ці вимоги ніби із зірочкою, тому що ти маєш відповідати одразу за багатьма напрямами: репутація, позиція, музика, волонтерство, продуктивність. Цих надвимог настільки багато, що вони часом можуть навіть не вміщуватися в одній людині.
Певною мірою я до цього призвичаїлася. Розумію, що є те, чого від мене очікує суспільство, але є й вимоги, які я сама до себе висуваю. І мені здається, що, коли ти трохи знижуєш власну планку й робиш свої очікування реалістичнішими, людям також стає легше приймати тебе неідеальною. Адже ідеальність — це категорія, яка, мабуть, існує лише на папері або в наших мріях.
Війна ніби створила нову ієрархію суспільного сприйняття: одних людей називають героями, від інших очікують надлюдської витримки. Як ви для себе визначаєте межу між відповідальністю перед суспільством і правом на втому, страх чи розгубленість?
JAMALA: Чи можу я дозволити собі бути просто людиною вдома, поруч зі своєю родиною, зі своїми дітьми? Так. Чи можу я дозволити собі бути просто людиною десь поза домом? Напевно, ні. Тому що, знову ж таки, зараз ми всі ніби оголений нерв: люди дуже гостро сприймають усе, що відбувається, а ситуація надзвичайно складна. Люди виживають без води, без світла. І це дуже важко емоційно. Тривоги повторюються кожні 15 хвилин. Мало хто справді здатен це витримати. І це нормально, справді нормально.
Але, умовно кажучи, чи можу я дозволити собі через втому не сфотографуватися з дитиною? Напевно, ні. Чи можу я дозволити собі не зробити фото з військовими через втому? Ні.
ONUKA: Щодо права на втому, страх чи розгубленість — мені здається, що чесна розмова про ці стани лише допомагає. Коли ти відверто говориш про це, люди бачать у тобі живу людину, а не картонний образ. Їм це відгукується, адже вони теж мають право втомлюватися чи відчувати фрустрацію.
Коли ти чесний із собою та іншими, це працює на благо. Люди впізнають себе в тих, кого вважають героями чи кумирами. Наприклад, коли я бачу, що люди, на яких я рівняюся, теж можуть втомлюватися чи боятися, мені стає легше. Я розумію, що мої власні переживання — це нормально. Ідеальні супергерої існують хіба що в дитячих книжках, а в реальності навіть справжні герої передусім залишаються людьми. І мабуть, саме це важливо пам’ятати.
Відповідальність не скасовує права на втому, а сила не означає, що ти ніколи не боїшся, не помиляєшся й завжди маєш відповіді на всі запитання.
У вас обох є досвід материнства, а у вашій творчості — досвід великої відповідальності перед аудиторією. Чи змінило народження дітей ваше уявлення про силу, вразливість і право на помилку?
JAMALA: Досвід материнства насправді дуже допомагає, тому що ти все можеш пропустити через призму власних дітей. Ти стаєш ще відповідальнішою. Ти ставишся до чужих дітей так, як хотіла б, щоб ставилися до твоїх, коли тебе немає поруч. У тобі посилюються турбота й настороженість, ти починаєш уважніше спостерігати за тим, що відбувається навколо. І там, де можеш допомогти, ти це робиш.
Чи стала я поблажливіше до себе? Не думаю. Я все одно досить вимоглива до себе. Водночас намагаюся не бути надто суворою та вимогливою до дітей. Вони займаються музикою, плаванням, спортом, але зараз я не тисну на них, зокрема в музиці. Не хочу, щоб у них було відчуття, ніби вони обов’язково мають стати музикантами, тому що цього хоче мама. Я хочу, щоб у них була повна свобода вибору.
ONUKA: Так, безумовно, материнство змінює і пріоритети, і цінності. Наприклад, після народження дітей я зрозуміла, що жінка — це супергероїня, яка здатна витримати неймовірно багато й водночас поєднувати безліч різних ролей. Звісно, очікування від жінки загалом, а тим паче від жінки в Україні, жінки-артистки, та ще й артистки під час війни, надзвичайно високі. Причому часом вони навіть суперечать одне одному, тому поєднати їх у цілісну картину практично неможливо.
Материнство дуже загартовує: змінюється ставлення до болю, зростає витривалість, здатність долати виснаження й виконувати безліч завдань одночасно. Особисто мене воно зробило сильнішою, продуктивнішою і, безумовно, допомогло стати кращою версією себе.
Материнство під час війни — це складно, але можливо. Ми живемо в тих обставинах, які маємо, і вчимося давати собі раду з усім, що приносить життя.
Джамало, наскільки вам було важливо не просто запросити іншу артистку заспівати вашу пісню, а дати їй можливість привнести у твір власний сенс?
JAMALA: Для мене ця пісня була дуже особливою. Це не той трек, який можна заспівати з будь-ким. Якби Ната відмовилася, я точно не шукала б нікого іншого. Коли я написала цю композицію, то буквально побачила наш дует, адже знайти людину, якій можеш довірити щось настільки особисте, дуже непросто.
Я рада, що Наті відгукнувся цей матеріал. Я відразу запропонувала їй додати партії сопілки та адаптувати текст під себе, якщо так буде комфортніше. Мені хотілося, щоб вона максимально привнесла щось своє. І Ната зробила бек-вокали, притаманні її музичному стилю, характерні гармонії, які, безумовно, стали важливою частиною звучання пісні.
Нато, ви зазвичай працюєте з власним авторським матеріалом, а тут увійшли у світ пісні, яку написала Jamala. Що для вас було найскладнішим у цій співпраці — вокально, творчо чи емоційно?
ONUKA: Найскладніше було наважитися на цю співпрацю й узяти на себе відповідальність — звучати поруч із найвидатнішою співачкою сучасності. Емоційно ж цей матеріал мені надзвичайно близький. Моя музика — це теж часто рефлексія на події та трагедії, тому всі сенси пісні мені відгукнулися.
Музично трек опинився десь посередині між Jamala та ONUKA. На цьому стику ми зазвучали гармонійно, але кожна зберегла власну інтонацію та автентичність. Я навіть бачила в коментарях, як люди дивувалися, що такі різні музичні світи змогли так органічно поєднатися в одному звучанні, не втративши себе. Мені дуже приємно, що нам це вдалося.
Ви обидві багато працюєте з українською ідентичністю, але робите це різними музичними мовами. Чи відчуваєте ви, що після початку повномасштабної війни музика стала для вас більшою відповідальністю, ніж раніше?
JAMALA: Для мене фольклор завжди був справою надзвичайної відповідальності. До нього не можна ставитися легковажно, особливо зараз, коли кожне слово й нотка набувають ще більшої цінності. Адже знищуються наші культурні центри, музеї, архіви, і багато спадщини вже втрачено.
Можливо, це пов’язано й з тим, що я навчалася в музичній академії та мала доступ до нотних архівів. У мене завжди було особливе ставлення до української музики. Хоч коли ми співали — чи то арію Лисенка з «Наталки Полтавки» на іспитах, чи народну пісню, над якою я працюю до сьогодні, — я завжди відчувала відповідальність за передачу цього матеріалу. Так само було й під час роботи над альбомом QIRIM.
ONUKA: Для мене музика завжди була великою відповідальністю — і щодо текстів, і щодо сенсів. Зараз, напевно, складніше артистам, які створюють розважальну музику, хоча вона теж потрібна. Їм важче знайти баланс, щоб творчість не дисонувала з реальністю.
Звісно, бувають накладки, коли реліз через правила міжнародних платформ збігається з Днем жалоби. Але ми живемо в таких реаліях і мусимо пристосовуватися. Ми адаптуємося до всього: проводимо концерти між повітряними тривогами, переживаємо блекаути, шукаємо можливості репетирувати й записувати музику без світла. Я розумію, що ми здатні пристосовуватися до дуже різних обставин, але відповідальність справді велика.
Коли усвідомлюєш, що військові слухають твою музику на фронті, відчуваєш особливу відповідальність перед ними. І коли хтось в окопі знаходить у моїй пісні відлуння власних переживань, це наповнює мій день сенсом.
У такі моменти я розумію, що те, що я роблю, справді має значення і що я живу недарма.
Як знайти баланс між бажанням говорити про Україну світові й потребою створювати музику, яка не зводиться лише до війни та її досвіду?
JAMALA: Баланс має бути чесним. Якщо в пісні ти просто хочеш комусь сподобатися чи, навпаки, звинуватити світ у тому, що він чогось для нас не зробив, — це не найкращий шлях.
Зі свого досвіду скажу: навіть «1944» — гостра за посилом пісня — звучала радше як гімн, а не як претензія. Це був меседж самій собі, рефлексія про те, що я не прожила на своїй батьківщині, про власну історію і про можливість майбутнього. We could build a future. Це радше засіб розповісти свою особисту історію.Так само і з треком «Людина». Коли я співаю про те, що не маю сил, не бачу надії та запитую себе, чому люди здатні на такі звірства, — це спроба осмислити біль. Це бажання «не бачити, не чути й не знати» всього цього болю. І в цьому є правда.
Мені здається, саме в цьому й полягає баланс: говорити про Україну, про нашу історію та наш досвід так, щоб це було щиро, щоб люди могли відчути й зрозуміти нас. Не просто вказувати на когось пальцем і казати: «Ви поганці, ви такі-сякі», а розповідати власну історію.
Музика може бути набагато сильнішою, коли вона не лише звинувачує, а й дає почути наш біль, замислитися й побачити в нас людей.
ONUKA: Мені здається, головне правило — бути чесним із собою і щодо музики, і щодо сенсів. Ти співаєш про те, що болить, — і саме це відгукується в людях. Спроба створити пісню із чужим тобі посилом не спрацює: вийде картонна історія. Ми бачили це на прикладі шароварно-патріотичних треків, яких з’явилося безліч на початку повномасштабного вторгнення. Працює лише те, що ти проживаєш сам.
Досвід життя в умовах війни, виховання дітей під обстрілами та щонічного страху — це потужне підґрунтя для творчості, яка матиме тривале життя. З одного боку, нам пощастило мати такі глибокі сенси для світу, але з іншого — у них дуже важко не потонути. Саме тому важливо залишатися чесним і дозволяти собі говорити не лише про війну, а й про все інше, що ти відчуваєш.
Після майже двох десятиліть знайомства ви нарешті записали спільну пісню. Що ви відкрили одна в одній під час цієї роботи такого, чого не помічали раніше?
JAMALA: Я завжди захоплювалася тим, наскільки Ната талановита, стримана зовні й водночас емоційна всередині — там справжній вулкан. А ще під час роботи я зрозуміла, що вона така сама легка на підйом, як і я. Якщо я загоряюся ідеєю, мені хочеться втілити її якомога швидше, я одразу беруся до справи й шукаю можливості.
Так було й цього разу. Я зателефонувала Наті й сказала: «Все, робімо! Я хочу вже 16 жовтня заспівати цю пісню». І це навіть без уточнень, чи немає в неї власних дедлайнів. А вона взяла й погодилася! Я дуже люблю таких людей — здатних миттєво захопитися ідеєю та одразу кинутися її реалізовувати.
ONUKA: Насправді й запис, і зйомки пройшли надзвичайно легко й гармонійно. Це круто, коли поруч професіонал, який розуміє все з пів слова й пів звука, коли ви розмовляєте однією мовою. А ще — коли є команда, з якою в тебе абсолютна взаємна повага.
Ця колаборація стала для мене справжнім святом на кожному етапі. Усе відбувалося настільки просто й органічно, наче склалося саме собою. І це найцінніше в такій співпраці.
Зараз ми переживаємо дуже складні часи ментально та фізично. Що з простих буденних речей/ритуалів допомагає вам триматися?
JAMALA: Я намагаюся займатися стретчингом, йогою, робити хоча б мінімальні фізичні вправи. Потім — масажі, маски, догляд за собою. Усе це мене дуже надихає та підтримує, тому що я відразу бачу результат. Коли ти втомлена, а потім раптом бачиш себе свіжішою, відчуваєш, що відновилася, — це дуже допомагає триматися.
Ну і, звичайно, родина. Діти, з одного боку, не дають розслабитися, і в тебе фактично немає вихідних: тур за туром — а потім ти нарешті на мить опиняєшся вдома. Але водночас вони неймовірно надихають і дають багато сил. Мене підтримує чоловік і вся родина. І це дуже важливо для мене.
ONUKA: Як не дивно, мене тримають дитячий садок і школа. Це щоденні константи: що б не сталося, я маю відвести дітей, а потім о 18:00 забрати їх. І саме ці сталі речі стають своєрідними опорами, на яких тримається, зокрема, моя ментальна рівновага.
Я не можу дозволити собі запізнитися, бо якщо зі мною щось станеться — наприклад, я загину під завалами, — дітей просто нікому буде забрати. Так, це жорстоко, але це правда. І я рада, що в моєму житті є ці константи. Саме їхня повторюваність і передбачуваність дають основу, завдяки якій я тримаюся й рухаюся далі.
.
