Свій повнометражний документальний фільм To Die To Live Юлія Гонтарук знімала 11 років, почавши роботу в Маріуполі в січні 2015 року. У центрі картини — долі трьох українських військових, які йдуть на війну, потім намагаються віднайти себе в звичайному житті, але яких зрештою наздоганяє повномасштабка. Про те, як режисерка та герої стрічки проходили цей довгий шлях, про пошуки ключа до своєї роботи та про її вплив на суспільство Юлія Гонтарук розповіла в інтерв’ю Harper's Bazaar
To Die To Live — знакова стрічка для України, особливо зараз. Як виникла ідея створити проект і коли ви почали її реалізовувати?
Ідея виникла ще у 2015 році під час зйомок мого попереднього фільму «10 секунд» про обстріл Маріуполя з систем залпового вогню ГРАД 24 січня 2015 року. Тоді я потрапила на базу Азова й познайомилася з героями цього фільму. Я продовжила знімати одну роту Азову й зрозуміла, що це вже зовсім інше кіно.
Наскільки важко було працювати над стрічкою?
Це дуже важко, не описати в одному абзаці. Коли ти робиш фільм, розтягнутий у часі, це завжди складно. І сама тема складна. Це фільм про трансформацію, і вона потребує часу. Але є ще виробничі процеси пошуку фінансування та звітування, які завжди мають якийсь дедлайн. І вони не завжди збігаються з життям героїв, за якими ти слідкуєш. Складно зберігати команду.
У Фелліні є прекрасна фраза: «Режисер — це Колумб на кораблі. Він хоче відкрити Америку, а команда хоче додому». Уявіть, що це подорож в 11 років. І тобі самій потрібно зберігати всередині запал, щоб мотивувати інших. За ці роки були періоди зневіри, я помирала в монтажці й оживала. Мене тримали тільки герої, розуміння, що я маю показати їм фільм, і він має допомогти тим, хто повертатиметься з війни зараз.
Стрічка потрапила на 60-й фестиваль у Карлових Варах і отримала більше 7 хвилин овацій. Чи очікували ви на такий успіх?
Звісно, я не очікувала таких овацій. Це нереальне відчуття. Я хотіла зробити кіно, яке залишиться в історії. Це дуже амбітно звучить, але, дивлячись на героїв і тему, мені здавалося це можливим. Час покаже чи вийшло в мене. Але овації стоячи в Карлових Варах і зараз на Одеському кінофестивалі показали, що все було не дарма. Усі ці роки важкої роботи над стрічкою були не дарма. І найважливіше мені сказала сьогодні дружина головного героя: «Ти і твій фільм розкрили та змінили нас». Ці слова — найбільша нагорода для мене.
Головними героями стрічки стали «Шахта», «Танцор» і «Поттер». Чому ви обрали саме цих бійців?
Спочатку я взагалі не обирала трьох конкретних героїв. Я знімала «Залізну сотню» — фактично цілу роту, близько ста людей. А вже в процесі зйомок поступово зрозуміла, за ким мені хочеться йти далі. Шахта, Танцор і Поттер були найбільш відкритими до мене, але водночас дуже різними. Я просто пішла за інтуїцією.
З Танцором я познайомилася першим. Після обстрілу Маріуполя у січні 2015 року я побачила відео евакуації цивільних. Мене вразив хлопець, який одночасно допомагав людям, говорив по рації, керував процесом і ще й знімав усе це. Я знайшла його — це був Танцор — і приїхала до нього на базу. А вже там познайомилася з іншими хлопцями, зокрема із Шахтою та Поттером. Так усе й почалося.
Наскільки комфортно було з ними працювати?
Не можу сказати, що працювати завжди було легко чи комфортно. Документальне кіно взагалі дуже залежить від довіри. А тут зйомки тривали багато років, і мої герої проходили через війну, втрати, повернення до цивільного життя, змінювалися самі. Наприклад, Шахта чотири рази йшов із фільму. Бували періоди, коли герої просто не хотіли бачити ні мене, ні камеру. І це треба було приймати. Ти не можеш змусити людину відкритися перед тобою.
Ми знаємо одне одного більше десяти років. Я бачила їх на війні, бачила, як вони поверталися додому і намагалися знову стати цивільними, створювали сім'ї, шукали себе. А у 2022 році вони знову повернулися на війну.
Стрічка показує, як війна стає частиною життя й особистості людини. Як створення фільму вплинуло на вас особисто?
Від зйомок в окопах до фінального монтажу ця стрічка змінювала мене. Це відбувалося на кожному етапі. В цій стрічці трансформуються мої герої, так само трансформувалась і я. Я не знаю вже тієї Юлі, яка була до Революції гідності й до 2014-го року. Війна змінила усіх, хто так чи інакше дотичний до неї.
Зараз, коли To Die To Live здобула успіх, чи плануєте ви починати роботу над наступним проєктом? Про що б ви хотіли розповісти в наступній картині?
Так, звісно, в мене в планах ще дві документальні стрічки й один ігровий повний метр. Я дуже хочу повертатися в ігрове кіно. Теми стосуються нашого суспільства та війни. Я мрію зняти комедію, але поки війна видається важливішою темою.
Розкажіть трішки більше про себе. Чи завжди ви мріяли знімати кіно?
Я захотіла стати режисером десь в 10-му класі. Їхала в метро й бачила перед очима якісь картинки, ніби кадри зі сцен у фільмі. Тоді я ще не розуміла, що таке монтаж. Я вигадувала якісь історії: епізоди з кіно. І в 11 класі вирішила остаточно, що хочу бути режисером. Режисер — це людина, яка бере на себе найбільшу відповідальність, часто й фінансову, але це про щось щире. Тому я дуже поважаю цю професію, хоч вона й надзвичайно важка.
Чи є у вас улюблені режисери та фільми, які надихають?
Є, але я б хотіла розказати, що саме надихнуло мене у роботі над фільмом To Die to Live. Це Френсіс Форд Коппола та його фільм «Апокаліпсис сьогодні». Навіть не так: у 2019 році у мене був активний період монтажу, я довго намагалася відчути, про що ж мій фільм. Але я опинилась в лікарні, і поки лежала там, побачила документальний фільм дружини Копполи про зйомки «Апокаліпсису сьогодні», він називається «Серця темряви: Апокаліпсис кінематографіста». І зрозуміла, скільки перетинів є між моїм фільмом і фільмом Копполи. Тема смерті, війна — саме тоді я знайшла ключ до свого фільму, він був у прийнятті своєї власної смерті на війні й у тому, як це змінює особистість,
Ви відома активною громадянською позицією та зйомками короткого метру про війну ще з 2014 року. Як, на вашу думку, змінилося українське суспільство за цей час? Та чи можливо буде українцям відновитися після завершення війни та повернутися до нормального життя?
Я знімаю війну з 2014 року, і за ці дванадцять років бачила, як сильно змінилося українське суспільство. У 2014-му війна для великої частини країни була чимось далеким. Були люди, які пішли добровольцями, були волонтери, але водночас величезна частина суспільства продовжувала жити своїм звичайним життям.
Після 2022 року війна торкнулася практично кожного. Мені здається, ми стали набагато більш відповідальними за свою країну та набагато краще усвідомлюємо, хто ми та за що боремося. Але одночасно ми стали суспільством із величезною кількістю травмованих людей. І це стосується не лише військових. Це люди, які втратили близьких, дім, пережили окупацію, обстріли. Навіть ті, хто фізично не був на фронті, роками живуть усередині війни.
Тому я не думаю, що після її завершення ми повернемося до того життя, яке було раніше. Такого повернення вже не буде. Питання скоріше в тому, чи зможемо ми побудувати нове нормальне життя з усім досвідом, який у нас залишиться.
