Кіно як спроба зафіксувати те, що неможливо повністю осмислити — досвід війни, втрати зв’язку і розриву з реальністю. У фільмі «Недоступні» режисер Кирило Земляний працює не стільки з подіями, скільки зі станами: страхом, невизначеністю, пам’яттю та відчуттям життя «між».
Стрічка отримала Спеціальну відзнаку журі Національного короткометражного конкурсу на кінофестивалі «Миколайчук OPEN».
Його історія починається не з ідеї фільму, а з особистого досвіду — коли близькі залишалися в окупації, а реальність щодня змінювала свої межі. У цій розмові він говорить про те, як документальне перетворюється на емоційне, чому «недоступність» стає ключовою метафорою часу і чому іноді важливіше не дати відповідь, а залишити питання відкритим.
Що насправді запустило «Недоступні»: бажання зафіксувати реальність чи неможливість її прийняти?
На той час мені просто хотілося розповісти свою історію, тож без зайвих роздумів я одразу почав її писати. У той момент мої рідні ще перебували в окупації, і можна сказати, що я намагався вхопити всі деталі тієї реальності, закарбувати їх у первинному вигляді. Я не бачив фільмів, які розповідають про цю сторону війни — про людей, які бояться втратити минуле і водночас бояться невизначеності майбутнього.
Найбільшим поштовхом для мене стали події, що відбулися у вересні 2022 року: тоді росіяни обстріляли цивільну колону і вбили багато людей. Після цього блокпост у бік Запоріжжя закрився і перестав випускати людей на підконтрольну Україні територію. Моїй мамі пощастило виїхати влітку, але якби вона затрималася зі своїм рішенням, я міг би опинитися в подібному становищі. З цією думкою в голові я і працював над цим фільмом.
У який момент ви зрозуміли, що знімаєте не історію, а стан – і чи змінює це відповідальність режисера?
Мені важко сказати, що я зрозумів це в певний момент. Від самого початку роботи над фільмом я хотів надати цій історії більш загальнолюдського виміру, аби це не було лише фільмом про конкретну людину в конкретних обставинах. Щодо відповідальності: працюючи над автобіографічною історією, я можу бути гранично відвертим і не боятися, що хтось скаже мені, що я викривляю факти. Якщо ж говорити про відповідальність у сенсі показу стану, то це вже більш індивідуальний момент. Наш фільм не показує ідеалізованого героя — навпаки, в ньому простежується багато суперечностей і не найкращих якостей. І, як на мене, це досить чесно і справедливо: мені здається важливим дивитися на себе без рожевих окулярів, розуміючи всю відповідальність своїх вчинків. Однак тут також є місце емпатії: лише опинившись у таких обставинах, можна по-справжньому збагнути, як би ти вчинив сам.
Назва «Недоступні» звучить як діагноз. Хто або що у фільмі є недоступним насамперед – герой чи правда?
Питання щодо назви фільму і варіанту її в однині — «Недоступний» — обговорювалося в наших бесідах із командою. Однак я вирішив зупинитися саме на варіанті множини, оскільки недоступним у фільмі є багато чого: як на побутовому рівні (відсутність зв’язку), так і на рівні почуттів між головним героєм та його близькими. Те ж саме стосується рідного дому, мирного життя, безтурботної молодості тощо. Множина в цьому сенсі відкриває більше простору для інтерпретацій. Цей фільм не є однозначним висловлюванням певної позиції, а радше сукупністю запитань, на які кожен може відповісти по-своєму.
Колискова у фіналі звучить як заспокоєння, але також як стирання різкості історії. Це про надію чи про втечу від прямої відповіді?
Мені хотілося створити фільм, у якому люди говорять про сни і ніби живуть у напівсні, де все страшне відбувається десь там, а не тут. Світ, у якому перебуває герой, невизначений і неоднорідний. У ньому є місце і для рефлексії з другом — ніби це спогад із дитинства. Є також і страшний фрагмент новин з телевізора, який повертає до «реальності».
Я сам не до кінця розумію, чи це справді сталося, чи ні, чи ми просто спостерігали фрагментарний сон.
Я вважаю, що під час роботи над фільмом важливо не знати всього до кінця.
Який витвір мистецтва, на вашу думку, змінив хід історії?
Про це насправді багато написано в різних книжках про мистецтво. У живописі це може бути «Чорний квадрат» Малевича, у фотографії — «Дівчина і напалм», у літературі, можливо, «1984» Оруелла або «Улісс» Джойса, у кіно — «Шоа» Клода Ланцмана. У цьому сенсі сказати щось нове досить складно.
Для мене дуже важливим став фільм «Кінолюбитель» Кшиштофа Кесльовського. Він без романтизації показав можливість кінематографа вхоплювати час, який неможливо повернути, але водночас і його руйнівну силу. Дивлячись цей фільм, я усвідомлюю, наскільки масштаб кінематографа як мистецтва є величезним і наскільки мізерний в ньому я.
Усе, що я намагаюся зробити, — це побачити щось приховане і дати можливість побачити це іншим. Водночас важливо те, що це приховане не можна пізнати повністю. Мені здається, ми всі намагаємося вхопити невловиме, наблизитися до істини. Хтось може підійти до неї ближче, однак повністю осягнути її неможливо.
Автор інтерв'ю: Маргарита Якимович
