Інтерв’ю для рубрики «ФОТОЗБІЛЬШЕННЯ» з Сергієм Барчуком починається з його фотографії, яку бренд Jacquemus використав у презентації колекції Le Bonheur («Щастя»). Кадр «Соняшник», знятий у 2020 році, став одним із візуальних образів показу під час Тижня моди в Парижі — і ще раз повернув увагу до українського фотографа, чия практика існує між модою та уважним спостереженням за реальністю.
Барчук уже понад дванадцять років живе у США. За цей час він працював із Jacquemus, Miu Miu, Balenciaga та іншими брендами, які формують сучасну візуальну культуру моди. Але сам фотограф майже не говорить про індустрію. Його увага спрямована в інший бік — туди, де фотографія перестає бути образом і стає фіксацією того, що справді відбулося. Речі, світло, моменти, які неможливо повторити.
«Я не люблю ідеальних речей, які виглядають як комп’ютерна анімація. Мені подобається бачити предмети, які живуть в реальності та мають ознаки того, що їх використовують». У цій фразі — ключ до всієї його практики. Барчук працює не з образом, а з присутністю. Його цікавить не вигадана сцена, а те, що вже сталося. «Мене завжди цікавив саме той аспект, що фотографія фіксує певну подію в просторі. Завдяки фотографії ми знаємо, що щось дійсно сталося в реальності», — каже він. Фотографія для нього — не спосіб створити ідеальний світ. Це спосіб довести, що реальний світ існує.
У дитинстві Сергій багато малював і ліпив із пластиліну. Камера тоді ще не була частиною його життя. Вона з’явилася пізніше — через один образ, який він пам’ятає досі. Це була фотографія долонь біженців на склі автобуса. «Я побачив знімок, де не було нічого, окрім рук, які торкалися скла. З одного боку це були просто долоні. З іншого — це було дуже сильне емоційне переживання. Мене це дуже вразило». У цей момент фотографія перестала бути зображенням. Вона стала способом відчути присутність іншої людини.
Його шлях до фотографії не був прямолінійним. Після школи Сергій вступив до університету, де вивчав соціологію та соціальну роботу. Фотографія не була частиною його академічного шляху, але поступово стала частиною життя. Вирішальним став випадковий діалог із другом. «Друг розповів мені, що фотографія може бути професією. Я тоді про це навіть не думав. Після університету я отримав диплом із соціальної роботи, але весь час уже знімав. Дивився фотокниги, багато фотографував і був закоханий у цей процес». Згодом він переїхав із Філадельфії до Нью-Йорка, щоб працювати асистентом фотографа. Це був не стрибок у кар’єру, а входження в середовище, де фотографія стає мовою щоденної практики.
Світ Сергія Барчука складається з речей, які зазвичай не претендують на увагу. Предметів, що вже прожили свою першу функцію, але не втратили присутності. Саме в них — у слідах використання, у випадкових подряпинах, у простоті — формується його візуальне мислення. Цей інтерес не виник у фотографії. Він почався значно раніше — у дитячому досвіді спостереження.
Я дуже любив копатися у моїх бабусі та дідуся на горищі або на дачі. Там я знаходив коробки зі старими речами, які мали сильний вплив на мене і були майже магічними. Здається, інтерес до предметів почався саме тоді.
Формування візуальної мови Сергія Барчука відбувалося не через один вплив і не через одну школу. Швидше — через уважне роздивляння того, як інші художники працюють із простором, предметом і світлом. Серед тих, хто залишив на нього найбільший вплив, він називає Вільяма Еглстона, Джорджо Моранді, Мен Рея, Вівіан Сассен і Пабло Пікассо. Але ці імена для нього — не канон і не список авторитетів. Це радше різні способи дивитися. Паралельно з цим був інший досвід — зовсім не академічний і не мистецький у класичному сенсі. Досвід речей, знайдених випадково.
У цих двох потоках — музейному і побутовому — поступово формується його погляд. Один дає мову, інший — матеріал. Саме тому навіть у модних зйомках Барчука складно зчитати декоративність у прямому сенсі. Його кадри не будують ідеальну реальність — вони радше фіксують відчуття реального простору, де предмети не втрачають своєї ваги. З часом цей підхід виявляється затребуваним у модній індустрії. Але сам фотограф не описує це як рух «у бік моди». Швидше — як можливість продовжувати працювати з тим самим способом бачення у різних контекстах.
Попри роботу з великими модними брендами, Сергій Барчук майже не говорить про індустрію як про окрему мету. Для нього співпраця з Jacquemus, Miu Miu чи Balenciaga — не зміна напрямку, а продовження того самого способу дивитися. Його фотографії легко впізнати не через стилізацію, а через відчуття присутності: світло, яке не виглядає постановочним, предмети, що не втрачають своєї матеріальності, і сцени, які здаються не створеними, а знайденими. У цій логіці комерційна зйомка не знищує авторський погляд, якщо він достатньо сформований. Іноді саме навпаки — підсилює його. Барчук не протиставляє мистецтво і комерцію. Але чітко розрізняє інше: коли зображення намагається бути ідеальним — і коли воно залишається живим.
«Я вважаю, що якісна фотографія повинна дивувати. Це важко зробити, бо ми усі дуже звикли до фотографій, і коли я бачу щось, чого не очікував, це дуже приємно». У цьому підході немає прагнення до контролю. Є радше довіра до випадковості, до моменту, який не повториться. Саме тому для нього настільки важливим залишається поняття реальності — не як теми, а як факту. У контексті, де все частіше з’являються згенеровані зображення і штучно зібрані сцени, це питання стає ще гострішим.
Барчук не драматизує появу штучного інтелекту, але чітко розділяє фотографію і її імітацію: «Чесно кажучи, мене ШІ зовсім не цікавить. Я розумію, чому деякі бренди його використовують: це дешево і швидко, але це вже ілюстрація і щось інше». Для нього ключовим залишається не результат, а факт присутності моменту в реальному світі. «Так і зараз, коли дуже важко відрізнити правду від брехні, факт, що якийсь момент трапився в житті і його сфотографували, для мене є дуже важливим».
У центрі всього, що робить Сергій Барчук, залишається не мода, не бренди і навіть не технології зображення. У центрі — спроба втримати відчуття реальності. Не як концепцію, а як досвід. Його фотографії існують у полі, де важливішим за ідею стає присутність. Де предмети не виконують роль символів, а залишаються самими собою. Де світло не будується, а трапляється. Саме тому його роботи легко впізнаються навіть у комерційному контексті: вони не намагаються переконати, вони просто показують, що щось уже було.
Барчук не протиставляє себе індустрії і не намагається стояти осторонь. Але й не розчиняється в її логіці. Його позиція радше полягає в іншому — у збереженні уважності. До речей, моментів, до того, що зазвичай проходить повз.
«Для мене бути присутнім в житті є постійною метою. Тоді я помічаю краще і відчуваю натхнення. Не залежить, чи це портрет, предмет або щось абстрактне — просто реагуєш на те, що бачиш. Я дуже люблю такі миті, коли ти поринаєш у життя і наче відчуваєш момент цілковито — вони особливі і майже містичні». У цій присутності і є його фотографія. Не як техніка. Не як стиль. А як спосіб залишатися в контакті з реальністю — навіть тоді, коли вона стає дедалі більш розмитою.
Авторка: Ксенія Ковальова
