«Український Harper's Bazaar був першим журналом, який надрукував мою фотографію». Саша Самсонова говорить це майже між иншим. За її плечима — міжнародні рекламні кампанії, співпраця з Playboy, портрети Кайлі та Кендалл Дженнер, Тревіса Скотта, Doja Cat, Мей Маск і десятків інших героїв сучасної попкультури. Але саме той перший вересневий едиторіал, знятий у сімнадцять років, вона досі називає одним із визначальних моментів своєї кар'єри: «Мені було сімнадцять, і саме тоді я отримала шанс зняти свій перший вересневий едиторіал. Ця історія досі залишається фундаментальною частиною того, як я стала фотографом, яким є сьогодні».
Її фотографії легко впізнати. У них є все, за що люблять великий глянець: точність композиції, уважність до деталей, насичений колір і майже кінематографічна робота зі світлом. Водночас роботи Самсонової не виглядають прив'язаними до конкретної епохи. Вони не намагаються наздогнати тренди — радше існують поруч із ними, залишаючись актуальними навіть тоді, коли візуальна мода вкотре змінює напрямок.
Свою історію вона, однак, починає зовсім не з великих зйомок і світових імен: «Одного літнього дня в Ужгороді я просто пішла на прогулянку з маленькою цифровою камерою, яка лежала вдома. Хотілося зробити звичайний день цікавішим. Але в якийсь момент я зрозуміла, що мені дуже подобається фотографувати все, що бачу навколо: друзів, себе, місто».Тоді ж починали з'являтися перші соціальні мережі, а разом із ними — нова культура зображення. Фотографія переставала бути лише способом зберегти момент і ставала мовою, якою дедалі більше людей розповідали про себе. «Приблизно в той самий час з'явилося перше покоління social media. Виникла потреба у фотографії, а ще — можливість легко показувати свої роботи іншим».
Самсонова не здобувала академічної фотографічної освіти. Її університетом став власний інтерес. Ще підлітком вона годинами експериментувала у Photoshop, вчилася працювати з кольором, світлом і ретушшю, намагаючись зрозуміти, як саме народжується той образ, який ще хвилину тому існував лише в уяві: «Якось усі ці речі склалися разом. І я просто почала займатися фотографією професійно. Відтоді минуло вже двадцять років». У цій історії немає моменту, коли випадкове захоплення раптом перетворюється на кар'єру. Радше є довга послідовність маленьких рішень, що поступово складаються в професію. Самсонова ніколи не говорить про талант як про щось вроджене. Натомість постійно повертається до цікавості — саме вона, здається, і залишається головною рушійною силою її роботи.
Для Саші глянець ніколи не був лише красивою картинкою. Ще з дитинства він був способом вивчати світ, спостерігати за образами, кольором і настроєм. У дванадцять років модні журнали стали для неї своєрідною школою візуальної культури — задовго до того, як фотографія стала професією. Її роботи сьогодні легко впізнати саме завдяки цій надивленості: вона вміє створювати кадри, які одночасно виглядають знайомими й несподіваними. У них відчувається повага до класичної fashion-фотографії, але без прямого копіювання минулого. «Після захоплення глянцем у мене доволі швидко з'явилися фаворити: Гельмут Ньютон, Mert Alas & Marcus Piggott, Паоло Роверсі, Камілла Акранс, TТім Волкер. Усі вони фотографують дуже по-різному, і мені подобалися різні речі в кожному з них. Тому я вирішила зробити зйомки в дусі кожного з них і подивитися, що вийде. Це був експеримент — спосіб знайти власний шлях і зрозуміти, що мені справді відгукується, а що ні». Цей період пошуку став важливою частиною її становлення. Наслідування для неї не було кінцевою точкою — навпаки, воно стало інструментом, який допоміг зрозуміти власну мову: «Пізніше, коли я почала працювати з журналами, я відкрила для себе цілий світ фотографії інших напрямків. Але все одно вірю, що моє бачення сформувалося саме тоді, коли я гортала глянцеві сторінки».
У fashion-фотографії часто говорять про ідеальну картинку, але за кожним таким кадром стоїть не лише техніка. Стоїть здатність бачити. Саме це Саша називає найважливішою частиною роботи митця — вміння залишатися відкритим до власної інтуїції. Коли її запитують, як створити фотографію, яка може пережити свій час, вона не говорить про формули чи правила.
«Єдиний шлях до створення кадрів, які залишаться в історії, як і в будь-якому мистецтві, — це повна довіра до себе. Це вміння бути справжнім і залишатися в контакті із собою в момент творіння. Якщо ти як творець можеш здивувати себе під час творчого процесу, якщо можеш витримати всі течії, які йдуть проти тебе, і донести свою ідею або бачення до реального світу — це найкращий шанс зробити щось, що витримає випробування часом».
У цих словах немає прагнення створити універсальний рецепт успіху. Навпаки, Саша говорить про мистецтво як про постійний діалог із собою. Можливо, саме тому її фотографія ніколи не зводиться лише до візуальної краси. За кожним образом є пошук — спроба зрозуміти не тільки, як має виглядати кадр, а й навіщо він існує.
Сьогодні перед творчими індустріями постає питання, яке ще кілька років тому здавалося майже неможливим: що відбувається з мистецтвом, коли зображення можна створити за кілька секунд? Для фотографії ця зміна особливо відчутна. Те, що раніше вимагало команди, досвіду, технічної майстерності й фізичної присутності, тепер частково може бути відтворене алгоритмами. Для Саші Самсонової ця тема не має однозначної відповіді. Вона визнає, що технології вже змінили індустрію, але не вірить, що вони можуть замінити саму природу творчості: «Звісно, якась частина роботи зникла через ШІ. Але водночас людям цікаво бачити, що роблять інші митці в реальному світі, а не у вигаданому. Саме тому я не думаю, що ШІ замінить усіх фотографів, художників чи інших представників творчих індустрій».
Для неї питання не лише в тому, чи може штучний інтелект створити красиве зображення. Питання в тому, що саме ми шукаємо в мистецтві: «У мене є майже фізичне відчуття відрази до ШІ-контенту. Це природна реакція, яка супроводжується повною втратою інтересу до таких "творінь". Але водночас мені цікаво, як легкий доступ до створення контенту впливає на наш смак і популярність. Можливо, саме тому сьогодні більш цінним стає не ідеальне й не суперефектне, а просто натуральне — те, що створила людина». У світі, де технічно досконале зображення стає доступним кожному, дедалі більшої ваги набувають речі, які неможливо згенерувати: особистий досвід, помилки, інтуїція, спосіб бачення. «ШІ не поглине артринок, адже це суперечить самій природі мистецтва. Цікавість до мистецтва виникає не тільки через результат. Нас цікавить людина, яка стоїть за цим результатом, її історія, її спосіб мислення, її погляд». Можливо, саме тому фотографія Самсонової залишається актуальною в момент, коли саме поняття зображення змінюється. Її роботи будуються не лише на естетиці, а на присутності — на контакті між фотографом, героєм і моментом, який неможливо повторити. І хоча технології продовжують змінювати правила гри, потреба в людському погляді залишається незмінною.
За межами фотографії Саша Самсонова сьогодні шукає нові способи говорити. Останніми роками її творчість вийшла далеко за межі камери: вона працює зі скульптурою, створює порцелянові прикраси під власним брендом і займається креативним дирекшном. Для неї це не відмова від фотографії, а продовження дослідження форми, образу й емоції іншими засобами. «Зараз я роблю все, щоб приділяти достатньо уваги кожній із цих частин мого життя. Але якщо обирати, то сьогодні на першому місці для мене — скульптура, потім фотографія, а вже після цього — виробництво порцелянових прикрас і креативний дирекшн». Цей поворот стався не раптово. За останні кілька років Саша фотографувала значно менше, ніж раніше. Разом із цим змінилася вона сама — її погляд, смак і спосіб взаємодії з творчістю. «Останні кілька років я дуже мало фотографувала і за цей час змінилася як людина. Змінився і мій смак. Саме тоді з'явився інтерес і бажання зробити щось нове, почати дивувати себе чимось іншим». Скульптура стала для неї не просто новим напрямком, а способом повернути собі віру у власний голос.
«Скульптура стала моїм спасінням у період сильної депресії, втрати інтересу і віри в те, що те, що я роблю, — гарні фотографії — досі комусь потрібно. Тому я дуже вдячна, що через скульптуру змогла знову повірити в те, що мені є що сказати як мисткині».
Можливо, саме ця здатність починати заново і є однією з найважливіших рис творчості Саші Самсонової. Її шлях ніколи не був лише про красиві кадри чи міжнародне визнання. Він про постійний пошук — способу бачити, створювати й залишатися чесною із собою. Сьогодні її цікавить не тільки те, як виглядає образ, а й те, що залишається за ним: матеріал, форма, дотик, історія. Фотографія стала лише однією з мов, якими вона говорить. І, можливо, саме тому наступний етап творчості Саші Самсонової так само важко передбачити, як і той літній день в Ужгороді, коли звичайна прогулянка з маленькою цифровою камерою вперше перетворилася на бажання дивитися на світ через об'єктив.
