Саша Маслов — один із найвідоміших українських фотографів-документалістів сучасності. Перед його камерою були Володимир Зеленський, Різ Візерспун, Девід Лінч, Петро Порошенко, Марк Джейкобс і багато інших героїв культури, політики й бізнесу. За його плечима — понад 26 персональних виставок у Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Лондоні, Пекіні та інших містах світу; три книги — Veterans: Faces of World War II (2017), Ukrainian Railroad Ladies (2020), Saints (2024), власна студія в Києві й співпраця з The Wall Street Journal, Esquire, Forbes та іншими міжнародними виданнями.
Ми говоримо із Сашею про роки життя в Нью-Йорку, повернення в Україну, Київ, документальну фотографію та війну, яку, за його словами, він ніколи не хотів знімати.
«Конфлікт, тим більше війну у своїй країні, я ніколи не хотів знімати», — каже Саша Маслов. Фотографія для нього завжди була способом залишатися поруч із людиною. Не лише фіксувати подію, а намагатися зрозуміти її наслідки — через обличчя, жести, простір і пам’ять.
Його шлях у документальній фотографії почався задовго до війни. В Нью-Йорку, де він прожив майже двадцять років, Маслов сформував власну візуальну мову, працюючи передусім з портретом. Його цікавили люди — їхня присутність, характер, історії, які можна прочитати через один кадр. Повномасштабне вторгнення змінило не лише країну, а й напрям його роботи. Маслов повернувся в Україну, щоб бути поруч із подіями, які визначають її сучасну історію. Водночас він говорить, що ніколи не прагнув стати фотографом війни — ця роль з’явилася не через вибір, а через необхідність свідчити.
Напередодні нашої розмови Саша провів відкритий діалог із художником-ілюстратором Сергієм Майдуковим про міський простір і майбутнє Києва. Для обох ця тема особиста: вони народилися не в столиці — Маслов у Харкові, Майдуков у Донецьку, — але саме Київ став містом, із яким пов’язане їхнє доросле життя та професійна діяльність. «Ми обидва переживаємо за урбаністичний розвиток в цілому, і зокрема Києва, — розповідає Маслов. — Дуже хотілося б бачити, як місто розвивається».
Київ — одна з тем, яка особливо гостро звучить для Маслова зараз. Після повернення в Україну місто стало для нього не лише місцем життя, а й простором для спостереження — середовищем, у якому відбуваються великі зміни та щоденні людські історії. «За Київ дуже болить, звичайно, — говорить він. — Якщо взяти окремо від контексту війни, що абсолютно неможливо зробити, тут дуже багато проблем у плані міського простору, пересування і дизайну самого міста».
На думку фотографа, повномасштабна війна відсунула багато важливих тем на другий план, однак питання того, яким буде Київ після перемоги, вже сьогодні потребує уваги. «Проблема в тому, що у суспільства зараз не вистачає ресурсу, щоб думати й займатися урбаністикою. Але важливо пам’ятати: міський розвиток — це насамперед менеджмент. Міста не мають перетворюватися на місця приватного комфорту тих, хто ними керує». Для Маслова питання міського простору — це не лише про архітектуру чи інфраструктуру. Це про якість життя людей, які щодня перебувають у цьому середовищі. «Сам Київ і люди, які тут мешкають, заслуговують набагато кращого простору, в якому вони могли б існувати, жити й створювати», — говорить він. Цей інтерес до міста органічно продовжує його фотографічний підхід: уважність до деталей, які часто залишаються непоміченими. Так само як у портреті важливим стає не лише обличчя, а й усе, що його оточує, у міському просторі важливими є не тільки будівлі, а й люди, які формують їхнє щоденне життя.
Фотографія для Саші Маслова ніколи не була випадковим вибором. Вона увійшла в його життя ще в дитинстві — через батька, Геннадія Маслова, фотографа й учасника Харківської школи фотографії. «Мій тато також фотограф. Він учасник Харківської школи фотографії, яка тепер уже стала визначною складовою цієї епохи. Тоді, звичайно, вони себе так не називали», — розповідає Саша. Саме батько став його першим учителем і людиною, через яку фотографія набула для нього особливого значення. Батьки Маслова розлучилися, коли він був ще малим, але зв’язок із батьком залишився невіддільною частиною його життя. «Для мене він був і залишається героєм. І саме завдяки його творчості фотографія стала настільки важливою для мене». Розмови про фотографію залишаються частиною їхніх стосунків і сьогодні. Можливо, саме ця спадкоємність — передача не лише професійних знань, а й способу дивитися на світ — стала одним із ключових елементів у формуванні Маслова як автора.
Втім, шлях до професійної фотографії не був миттєвим. «Мій тато з кінця 80-х жив у США. Я їздив туди з дитинства, але навчався в Харкові. Після завершення школи я не бачив можливості розвиватися у фотографії, якою хотів займатися, і теж переїхав до Америки».
Нью-Йорк на той момент був не просто новим містом, а місцем, де працювали фотографи, які сформували уявлення Саші про професію. Серед головних авторів, які вплинули на Маслова, — Арнольд Ньюман, Річард Аведон та Ірвінг Пенн. «Звичайно, було дуже багато й інших митців, якими я захоплювався, але саме ці три фотографи для мене найважливіші».
Переїзд до Нью-Йорка став для Маслова не лише зміною країни, а й початком професійного пошуку. Саме там він опинився в середовищі, де фотографія була не просто ремеслом, а способом говорити про людей, культуру і час.
«Коли я переїхав у США, Ньюман уже помер, а Аведон і Пенн ще були живі. Я багато працював, почав налагоджувати соціальні зв’язки, знімати певних людей, у моєму колі спілкування потроху з’являлися ті, кого знімали видатні автори. Це було неймовірно».
У Нью-Йорку Маслов зосередився на портретній фотографії. Перед його камерою поставали люди з різних сфер: політики, митці, підприємці, культурні діячі. Але навіть у роботі з відомими персонами Сашу цікавила не лише публічність людини, а і її характер. «Я працював у тій сфері, яка стала бізнес-елементом моєї роботи, — у портретному жанрі. Вже потім я почав розвиватися в соціальній документалістиці. А з війною — вже і в журналістиці». Цей рух від портрета до документальної фотографії був для Маслова не зміною напряму, а скоріше розширенням погляду. Портрет завжди залишався для нього способом розповісти історію через одну людину, просто з часом ці сюжети почали виходити за межі окремого кадру. Його герої змінювалися: від відомих особистостей до людей, чиї імена рідко потрапляють у заголовки. Саме ця увага до непомітного згодом стала основою великих документальних проєктів Саші. «Я не думаю, що якийсь один знімок є визначним. Можливо, по серіях — я працюю в основному проєктами». Для Маслова фотографія ніколи не існувала як окремий елемент, вона завжди була частиною більшої історії.
Попри велику кількість окремих фотографій, саме серії та книжкові проєкти стали для Маслова способом найбільш повно розповідати історії. Для нього один кадр рідко існує сам по собі — важливішим є контекст, у якому він з’являється. Першою книгою, яка стала переломним моментом у його кар’єрі, була Veterans: Faces of World War II, видана у 2017 році. У ній Маслов зібрав портрети людей, які пережили Другу світову війну, створивши своєрідний архів пам’яті через обличчя її безпосередніх свідків.
«Ветерани» стали проривним блоком моєї кар’єри, тому що якраз у цій роботі я поєднав той стиль, який намагався закріпити за собою, з елементом соціальної документалістики. Це було таке оповідання через портрети», — говорить фотограф.
фото з книги Veterans: Faces of World War II, 2017
Наступний великий проєкт — Ukrainian Railroad Ladies (2020) — був присвячений жінкам, які працювали на українській залізниці. Замість очевидних історичних масштабів Маслов звернув увагу на повсякденну працю і людей, які зазвичай залишаються поза фокусом. У цій серії знову проявляється його головний метод: знайти в окремій особистості відображення ширшого суспільного процесу. Не просто показати професію чи обставини, а дати можливість побачити за ними людину.
фото з книги Ukrainian Railroad Ladies, 2020
Третя книга — Saints (2024) — була створена вже під час повномасштабної війни. Це інший етап його роботи: фотографія стала не лише способом досліджувати минуле чи сьогодення, а й способом фіксувати досвід країни, яка переживає травматичний момент історії. «Це зовсім різні книжки, звичайно, але всі вони підтверджують якийсь елемент тієї кар’єри, того шляху, в якому я саме працював у моменти роботи над ними», — каже Маслов.
фото з книги Saints, 2024
У цих трьох проєктах можна побачити послідовний рух його фотографії: від пам’яті про минуле — до спостереження за сучасністю і спроби зрозуміти, як історія створюється просто зараз.
До початку повномасштабного вторгнення Маслов уже мав досвід роботи з темою війни. У 2014–2015 роках він фотографував події на сході України, однак сам зізнається: тоді, як і багато інших людей, з часом дозволив цій війні відійти на другий план. «Я знімав небагато у 2014–2015 роках на Сході, але винен, як і більшість людей, у тому, що потім про цю війну ми забули», — говорить він.
Для Маслова війна ніколи не була природною темою. Його цікавили не самі конфлікти, а те, що відбувається з людьми після них: як змінюються суспільства, як люди намагаються повернутися до нормального життя, як травматичний досвід продовжує впливати на них. «Чи хотів я знімати війну і конфлікт? Ні. Мене цікавили більше постконфліктні речі, внутрішні соціальні конфлікти, про які я знімав багато серій історій. А сам конфлікт, тим більше війну, тим більше у своїй країні, я знімати ніколи не хотів». Після початку повномасштабного вторгнення повернення в Україну стало для Маслова не лише професійним рішенням, а особистою необхідністю.
«Необхідність бути тут — і для документування, і для соціальних проєктів, пов’язаних із війною, — для мене як людини, яка народилася тут, стала неймовірно гострою після повномасштабного вторгнення. Саме тому я вирішив повернутися».
Його фотографія у цей період змінила свій масштаб. Якщо раніше Саша міг роками працювати над окремим сюжетом, тепер перед камерою опинилася країна, яка переживає подію історичного значення. Водночас Маслов не сприймає свою роботу як спробу дати остаточне пояснення війні. Його завдання — залишатися уважним до людини навіть у найскладніших обставинах. «Я хотів би, щоб мені не довелося це робити після закінчення війни, яке, сподіваюсь, колись станеться».
Після завершення роботи над Saints Маслов звернувся до теми, яка на перший погляд віддалена від фронтової реальності, але насправді безпосередньо пов’язана з війною, — культурної пам’яті. Його новий проєкт «Спадок» присвячений українським музеям і культурним інституціям, які продовжують працювати під час повномасштабного вторгнення. Це історія не лише про будівлі чи експонати, а про те, як країна переосмислює власне минуле у момент, коли це минуле намагаються знищити. «Це серія фотографій культурних інституцій, в основному музеїв, по Україні — як вони переживають цю війну і про те, як ми переосмислюємо те, що називаємо своїм спадком чи спадщиною», — розповідає Маслов.
Для фотографа музеї стали своєрідними точками, де зустрічаються минуле і сьогодення. Через предмети, архіви та простори цих інституцій можна говорити не лише про історію, а й про те, як суспільство визначає себе. «Це і оповідання про те, що відбувається з нами наживо, і переосмислення нашої історії — те, як ми комунікуємо, хто ми є, через об’єкти, які представляють цю землю і народи, які жили на ній». Говорячи про українські музеї, Маслов не приховує складності ситуації. За його словами, музейна сфера роками залишалася недостатньо підтриманою, часто тримаючись завдяки ентузіазму людей, які в ній працюють. «На жаль, за роки незалежності Україні не вдалося приділити достатньо уваги музейному сектору. І він частково виживав, а в деяких випадках і тепер виживає завдяки ентузіазму й самовідданості людей, які працюють у структурі музеїв». Війна додала до цієї проблеми новий вимір — фізичне знищення культурної спадщини. «Ми бачимо фізичне знищення нашої спадщини, особливо тієї, яку Росія вважає маркерами ідентифікації та самовизначення українців».
Але для Маслова питання спадщини — це не лише про втрати. Це також про відповідальність за те, що буде далі. «Дуже багато чого було втрачено у фізичному плані через знищення культурної спадщини, але і багато було втрачено нами самими в плані можливостей — і до війни, і під час. І ми це маємо усвідомлювати, говорити про це і не повторювати цих помилок». Книга «Спадок» продовжує головну лінію його роботи: шукати історію не лише у великих подіях, а в місцях і людях, які зберігають пам’ять.
Майже одразу після завершення роботи над «Спадком» Маслов почав новий проєкт — цього разу присвячений не великим історичним подіям, а щоденному життю міста. Проєкт «Консьєржі Києва» народився з ідеї продюсерки Анни Майданик, яка запропонувала Маслову дослідити цей малопомітний, але важливий елемент київського побуту. Фотограф зацікавився не лише самими людьми, які зустрічають мешканців будинків щодня, а й простором, який вони займають. «Я просто закохався в естетику — і через те, що мене цікавить урбанізм і архітектура, ну і, звісно, через соціальний аспект», — говорить Маслов. Для нього консьєрж — це не просто працівник будинку. Це своєрідний спостерігач за маленьким світом, який існує всередині кожного під’їзду. «Дуже багато можна займатися самодослідженням такої антропології мікрокосмосу під’їзду через консьєржа».
Цей проєкт продовжує одну з головних тем творчості Маслова: увагу до людей і місць, які часто залишаються поза увагою. Те, що здається звичайним, у його кадрі отримує власну історію. Саме тому фотографія для нього залишається інструментом впливу. Не обов’язково миттєвого, але такого, що поступово змінює сприйняття. «Фотографія, безумовно, може впливати на речі. Історії можуть впливати на речі. Можливо, не миттєво та не лінійно — не таким чином, що завтра змінюються політики. Це скоріше про ту історію, коли вода камінь точить». За словами Маслова, під час повномасштабної війни саме здатність показувати реальність стала одним із важливих чинників підтримки України у світі.
«Україні вдалося мобілізувати цивілізований світ на свою допомогу через те, що ми показували, говорили та розповідали, що насправді відбувається зараз».
Водночас сьогодні фотографія опинилася перед новим викликом — появою зображень, створених штучним інтелектом. У світі, де будь-яку картинку можна створити за кілька секунд, питання довіри стає дедалі важливішим. «Ми зараз перебуваємо в такому лімбо, коли ще не зрозуміли повністю ефекту, який штучний інтелект матиме на наше сприйняття новин і історичних подій, на те, як вони документуються». Маслов говорить про небезпеку не лише фальсифікації, а й поступової втрати довіри до самого зображення. «Може мати місце ситуація, коли люди просто перестануть вірити картинкам». Саме тому, на його думку, відповідальність фотографів і медіа стає ще більшою. Не лише створювати зображення, а й пояснювати їхнє походження, контекст і спосіб створення. «Я думаю, що з часом буде можливо відрізнити контент, створений ШІ, і він матиме відповідний підпис. Але за цим треба вже пильнувати». Для Маслова фотографія залишається не просто способом показати світ. Це спосіб залишитися в ньому уважним — до людей, місць і моментів, які можуть зникнути, якщо на них ніхто не подивиться.
Авторка: Ксенія Ковальова
