Катерино, чим цьогорічні роботи відрізняються від робіт минулого року чи попередніх років? Які теми були в пріоритеті серед конкурсантів?
Справа в тому, що в конкурсі відбулися деякі організаційні зміни, які вплинули, зокрема, й на тематику фотографій. Якщо порівнювати цьогорічну виставку з моделлю конкурсу, яка діяла до 2025 року, одна з головних змін — більша кількість переможців у кожному регіоні. Раніше обирали по одному переможцю в категоріях Singles, Stories, Long-Term Projects та Open Format. З 2025 року категорії Open Format уже немає, натомість у кожному з шести регіонів обирають трьох переможців у Singles, трьох у Stories і одного в Long-Term Projects. Виставка 2026 року продовжує саме цю модель. Це дає журі більше простору для різних тем і типів фотографії.
Це добре видно в цьогорічній експозиції. Тут є історії про війни та політичні процеси, кліматичну кризу, локальні спільноти, права людини, міграцію, освіту, природу та повсякденне життя. Виставка не концентрується навколо однієї домінантної теми. Вона дає ширший зріз того, що фотографи документували протягом 2025 року. Серед переможних проєктів є й події, які постійно були в міжнародних новинах, і значно менш відомі локальні історії.
Тому для мене одна з помітних рис цьогорічного відбору — саме ця широта. Поруч із війною чи політичною кризою ми бачимо історії про окремі громади, екологію, сімейні стосунки або традиції. Це дозволяє говорити про рік на кількох рівнях одночасно.
А на що звертали увагу журі, які теми й сенси були пріоритетними для них?
Я б не говорила про конкретні «пріоритетні теми» журі, тому що ми не знаємо всіх деталей їхніх внутрішніх обговорень. Водночас World Press Photo публічно описує критерії відбору. Роботи оцінювали анонімно, зважаючи на візуальну якість, спосіб побудови історії та різноманітність представлених перспектив. Спочатку працювали шість регіональних журі, а фінальний вибір 42 переможців робило глобальне журі.
Добре, тоді що наближає фотографію до потенційної перемоги в конкурсі?
Для фотографії зокрема дуже важливий контекст. Один кадр може бути візуально сильним і водночас не давати достатньо інформації про те, що саме відбувається. Тому тексти й підписи до фотографій є повноцінною частиною того, як ми читаємо ці роботи.
Наприклад, цьогоріч одна з фінальних робіт Photo of the Year — Aid Emergency in Gaza Сабера Нуралдіна. На фотографії ми бачимо людей, які намагаються дістатися до гуманітарної допомоги. Сам кадр фіксує конкретний момент, а текст пояснює ширший контекст голоду й гуманітарної кризи в Газі у 2025 році. Саме поєднання фотографії та перевіреного контексту дозволяє зрозуміти історію повніше.
Як цьогоріч представлена Україна: і в сенсі українських фотографів, і як сюжет в об’єктивах міжнародної фотоспільноти?
Серед переможних проєктів Україна цього року присутня щонайменше у трьох історіях.
Перша — «Російська атака на Київ» Євгена Малолєтки, переможця в категорії Singles у європейському регіоні. Фотографія була зроблена після російського удару по Києву 24 квітня 2025 року. Це друга відзнака Малолєтки на World Press Photo. У 2023 році його фотографія Mariupol Maternity Hospital Airstrike стала World Press Photo of the Year.
Робота 2026 року не демонструється на виставках у Києві та Львові на прохання героїні фотографії. Ми поважаємо її рішення і вважаємо принциповим враховувати добробут людей, чиї травматичні переживання стають частиною документальної фотографії.
Друга історія — Drone Wars Девіда Ґуттенфельдера для The New York Times. Він показує, як дрони змінили російсько-українську війну. Серія охоплює виробництво FPV-дронів, їх використання військовими, наслідки атак для цивільних і військових та способи захисту від них. Тут технологія війни показана разом із її безпосереднім впливом на людей. Саме це відзначило і журі у своєму коментарі до роботи.
Третій проєкт — Hijacked Education Дієго Ібарри Санчеса. Це довготривала робота про те, як війни, екстремізм і вимушене переміщення позбавляють дітей доступу до освіти. Автор працює над темою з 2011 року в дев’яти країнах. Українська частина включає, зокрема, зруйнований ліцей №25 у Житомирі та історію 12-річного Михайла Баєва, який проходив лікування у Львові після ракетного удару, що вбив його батька і поранив його та брата.
Щодо всіх робіт, поданих з України або про Україну, я не можу робити висновків. Публічно ми бачимо переможців, а не весь масив заявок, який розглядали журі. Тому говорити про кількість чи тематику українських робіт серед усіх учасників було б спекуляцією.
Яке місце займає тема війни на конкурсі та як вона еволюціонує протягом останніх років?
Війна залишається однією з постійних тем World Press Photo, тому що фотографи продовжують працювати в країнах, де конфлікти тривають роками. У цьогорічному відборі є історії з України, Палестини, Пакистану, Непалу та інших регіонів.
Мені здається, що зміна найбільше помітна в тому, як саме фотографи говорять про війну. У виставці є безпосередня фіксація наслідків атаки на цивільних, як у роботі Євгена Малолєтки. Є Drone Wars, де центральною темою стає технологічна трансформація війни. Є Hijacked Education, де війна проявляється через знищені школи, перервану освіту й досвід дітей. Є фотографія з Гази, сфокусована на голоді та доступі до гуманітарної допомоги.
Тобто війна дедалі частіше постає через її довготривалі наслідки: життя цивільних, освіту, переміщення, їжу, технології, інфраструктуру. Один конфлікт можна документувати багато років, і кожного року фотографи знаходять інший аспект того, як він змінює повсякденне життя.
Для України це теж уже не історія одного року. Війна залишається предметом міжнародної документальної фотографії протягом кількох років, і сьогодні ми бачимо, як змінюються самі способи її документування.
Чому виставку варто побачити на власні очі, якщо ці фотографії можна переглянути на екрані свого гаджету?
Онлайн можна побачити всі переможні роботи й прочитати їхні описи. У фізичній виставці з’являється інший спосіб читання цих історій.
Ти рухаєшся від однієї роботи до іншої, від одного регіону до наступного. Бачиш фотографії в їхньому реальному масштабі, читаєш тексти поруч із ними, можеш провести з однією серією кілька хвилин і одразу побачити її у зв’язку з іншими історіями. Виникає послідовність, якої складніше досягти, переглядаючи окремі зображення на екрані.
Для мене важливий саме цей час. Виставка сповільнює перегляд і дає можливість уважніше роздивитися композицію, спосіб роботи фотографа, монтаж серії та контекст. В одному просторі ми проходимо через Європу, Азію, Африку, Північну й Центральну Америку, Південну Америку, Західну, Центральну та Південну Азію. Це дозволяє побачити, які події відбувалися паралельно в різних частинах світу.
Для української аудиторії тут є ще один конкретний контекст. Ми дивимося цю виставку під час війни, і серед глобальних історій бачимо також Україну. Поруч із нашим досвідом представлені інші суспільства, які проживають війну, політичне насильство, переміщення, кліматичні зміни або боротьбу за права. Саме фізична експозиція дозволяє побачити ці історії поруч і провести з ними достатньо часу.
Виставка у Києві триватиме у Музеї кіно Довженко-Центру з 3 до 27 вересня. Наступним містом, що прийматиме виставку, стане Львів. Організатором події в Україні є Odesa Photo Days Festival.
