У межах виставки Behind the Craft Христина Рачинська, засновниця бренду KHRYSTYNA RACHYTSKA представляє сорочку традиційного крою з художньою ручною вишивкою та буковинською мережкою «цирка». Виконана з провареного льону, вперше для бренду вона постає у чорному кольорі, зберігаючи при цьому традиційну конструкцію та складну техніку оздоблення.
Для Рачинської вишивка — значно більше, ніж декоративний елемент одягу. Понад двадцять років вона досліджує український костюм, колекціонує автентичні сорочки та вивчає локальні техніки, намагаючись не просто відтворювати їх, а зрозуміти логіку й знання, закладені в кожній речі. У роботі бренду традиційні техніки стають основою для сучасного дизайну, а сама сорочка — річчю, здатною пережити не один сезон і передаватися далі.
У розмові для Behind the Craft Христина розповідає про свою колекцію українських сорочок, викладачку, яка свого часу визначила її ставлення до народного мистецтва, пошук і навчання майстрів, особливості буковинської «цирки» та те, чому дизайнеру важливо спочатку дослідити традицію, а вже потім переосмислювати її.
Як ви познайомилися з крафтовою технікою і що вас у ній захопило?
Вишивкою я захопилася понад двадцять років тому. І для мене важливо сказати, що я сприймаю її не просто як крафтову техніку, а передусім як мистецтво. Я багато років збираю українські вишиті сорочки, і саме через них поступово усвідомила, наскільки унікальною є кожна така річ, скільки знань, умінь і локальних традицій у ній закладено. Мене захопила не лише сама техніка виконання, а здатність української жінки через одяг створювати красу, говорити про себе й водночас зберігати традицію. Українська вишивка має десятки різних технік, багато з яких передавалися з покоління в покоління. Можливо, моя любов до неї також пов’язана з певною родинною пам’яттю, з відчуттям свого походження і розумінням того, до якої культури я належу. Моя освіта технолога-конструктора, дизайнера, художника та викладача дизайну дала мені можливість дивитися на ці техніки не лише як на історичну спадщину, а й розуміти, як коректно інтегрувати їх у сучасний одяг.
Чому саме цей напрямок ви вирішили зробити частиною візуальної мови бренду?
Однією з найважливіших людей на цьому шляху була моя викладачка українського народного мистецтва, мистецтвознавиця Раїса Володимирівна Захарчук-Чугай. Свого часу вона сказала мені, що їй не вистачило життя, щоб дослідити все багатство українського народного мистецтва, втілене у вишивці. Мені тоді було трохи за двадцять, їй — уже за вісімдесят, і ця фраза дуже сильно на мене вплинула. Зрештою, я почала займатися тим самим дослідженням, але у своїй професійній площині.
Я не стала науковицею, хоча певний час навчалася в аспірантурі й працювала з темою етнографії та народних промислів. Натомість пішла шляхом практики — через колекціонування, роботу з автентичними речами, конструкціями, матеріалами й техніками.
У перспективі я хочу оцифрувати власну колекцію вишитих сорочок, створити до них достовірні описи й таким чином зберегти також знання, які отримала від своїх викладачів. Багатьох із них уже немає серед живих, а частина їхніх досліджень сьогодні існує лише в архівах або спеціалізованих виданнях. Для мене важливо передати ці знання далі.
Як сьогодні виглядає процес створення виробів, адже дизайнери брендів жаліються, що наразі ми переживаємо дефіцит спеціалістів у крафтовій галузі?
Наш процес побудований дещо інакше. Якщо я хочу використати певну техніку, то насамперед сама детально її досліджую і створюю перший зразок. Ми розбираємо технологію, підбираємо нитки й матеріали, відпрацьовуємо взірець, після чого я навчаю команду, якщо це необхідно. У бренді я дуже уважно контролюю всі деталі — від конструкції до найменших декоративних елементів. Якщо йдеться про вишивку, ми можемо буквально сісти разом із дівчатами й пройти весь процес від першого стібка до готового фрагмента. На Західній Україні я не відчуваю критичного дефіциту людей, які вміють вишивати. Звичайно, є складніші або рідкісні техніки, але сьогодні існує багато можливостей їх вивчати: є спеціалізована література, відеоматеріали, дослідження. А найцінніше джерело для нас — автентичні сорочки. Ми можемо буквально досліджувати стару вишивку стібок за стібком, щоб зрозуміти принцип її виконання.
Чи складно знайти майстра?
За багато років навколо мене сформувалося професійне середовище людей, яким цікаві українське мистецтво, текстиль і традиційні техніки. Це художниці, вишивальниці, люди, з якими ми давно спілкуємося, обмінюємося знаннями, навчаємося одне в одного. Часто люди самі долучаються до роботи бренду, тому що їм близьке те, що ми робимо.Водночас існують техніки, з якими ситуація значно складніша. Наприклад, я довго шукала людину, яка могла б професійно працювати з технікою, яку сьогодні часто називають макраме, а в нашій локальній традиції називали френзлями. Такі плетені завершення були на рушниках біля ікон у моєї бабусі й прабабусі, на скатертинах, а також на давніх галицьких фартухах початку ХХ століття. Мені поки не вдалося знайти кількох людей, які могли б відтворювати цю роботу саме так, як вона виконувалася традиційно. Тому, найімовірніше, наступний крок — самій детально опанувати техніку, а вже потім навчати інших і думати про можливість роботи з нею в більшому масштабі. Для мене тут принципово важливо не просто створити щось «за мотивами».
Дизайнер може переосмислювати традицію, але хтось перед цим має уважно дослідити й зберегти те, що існувало задовго до нас.
Складність процесу накладає певні обмеження у дизайні. Як ви працюєте з цими технологічними нюансами?
Я б сформулювала це інакше: завдання дизайнера якраз полягає в тому, щоб технологія не ставала обмеженням. Якщо дизайнер розуміє конструкцію, матеріал і послідовність створення виробу, він ще на етапі задуму може вибудувати дизайн так, щоб складна вишивка або декоративна техніка природно стала його частиною. Наприклад, у всіх сорочках, створених брендом, ми свідомо продумали спосіб закріплення вишитих елементів так, щоб їх можна було зняти без пошкодження і в майбутньому перенести на інший виріб. Тобто, технологічне рішення одночасно працює і на дизайн, і на довговічність речі.
Для мене саме в цьому й полягає професійна робота дизайнера: не пристосовувати ідею до обмежень, а знайти конструктивний спосіб її реалізувати.
Використання даної техніки мало відгук серед шанувальників бренду?
Такі сорочки давно присутні в роботі бренду, хоча переважно ми створювали їх у білому кольорі. Для мене особливо цінно, коли люди сприймають їх не просто як сезонну річ або декоративний предмет, а як щось, що може залишатися з ними багато років. Саме тому ми думаємо не лише про те, як сорочка виглядає сьогодні, а й про те, що з нею відбудеться через двадцять, тридцять чи п’ятдесят років. Людина змінюється, змінюється її фігура, річ може перейти до іншого власника. Якщо при цьому сама вишивка може бути збережена й отримати нове життя, для мене це і є один із найважливіших проявів її цінності.
Колекція весна-літо 2026, представлена на Ukrainin Fashion Week / фото: fashionweek.ua
Як ви думаєте цей крафтовий напрямок має потенціал для масового виробництва?
Я б розділяла ці два поняття. Потенціал для ширшого попиту — безумовно, так. Але масовість не обов’язково має бути метою. Власне цінність ремісничої або ручної роботи полягає у знанні, часі та людській праці, які в неї вкладені. Коли ми намагаємося механічно перенести її у формат масового виробництва, є ризик втратити саме те, заради чого до цієї традиції зверталися. Для мене також важливо розрізняти ремесло, мистецтво і дизайн. Ремесло передає та відтворює накопичені поколіннями навички; мистецтво працює з авторським висловлюванням; дизайн створює нове рішення, поєднуючи ідею, функцію, матеріал і технологію. Вони можуть взаємодіяти, але це не тотожні речі. Тому я не ставила б завдання зробити традиційну ручну техніку масовою. Значно важливіше зберегти її якість і знання, які за нею стоять, а водночас знайти сучасну форму, через яку вона може бути цікавою значно ширшому колу людей.
