У світі, де багато хто старанно працює над власним образом, Катерина Кухар залишається рідкісним винятком: її публічний образ майже не відрізняється від людини, яку ви зустрічаєте поза сценою. Та сама бездоганна постава. Та сама внутрішня дисципліна. Та сама здатність одним реченням зачарувати або поставити на місце.
Прима-балерина, педагог і одна з найвпливовіших жінок українського балету, вона звикла вимагати багато не лише від інших, а й від себе. Можливо, саме тому за роки кар’єри їй вдалося зберегти те, що вважається найдефіцитнішою якістю сучасності, — справжність.
Під час цієї зйомки Катерину оточували студентки Київського державного фахового хореографічного коледжу імені Тетяни Таякіної — дівчата, для яких вона є не лише менторкою та директрисою, а й прикладом сили, професійної честі й безкомпромісної відданості своїй справі. Ми поговорили про дисципліну, амбіції, кохання, флірт, великі гроші й свободу — цінність, яку Катерина Кухар сьогодні ставить вище за щастя.
Катерина Кухар та її студентки Марія Краснопольська, Дарина Серденько, Дарія Анісімова, Марія Коломієць, Марфа Мілікова, Аріна Курбатова
Катя, для цього інтерв’ю ти знялася в оточенні своїх студенток. Щоб бути для них лідером, треба їх розуміти, а значить — бути з ними на одній хвилі. Як ти вибудовуєш ці стосунки?
Найголовніше — бути з ними чесною. І ще треба щиро їх любити, а не просто виконувати навчальну програму.
Нещодавно, наприклад, у мене був етер на «Сніданку», де випускники танцювали уривок із «Жізелі». Уже після етеру я дізналася, що в кадр потрапило, як я хвилююся за лаштунками й танцюю синхронно з ними. (Сміється.) Я роблю це не тому, що люблю танцювати за лаштунками. Просто переживаю за наших студентів і завжди намагаюся їх підстрахувати. Я ніколи не працюю з людьми формально. Люди завжди відчувають, коли їх люблять по-справжньому, співпереживають їм, а коли просто виконують посадову інструкцію. Водночас я тверезо дивлюся на речі. Розумію, що ми разом пройдемо лише певний відрізок шляху. Потім вони розлетяться світом, як птахи, яких уже неможливо повернути в гніздо. А ми будемо спостерігати за їхніми успіхами.
Ти справді спокійно до цього ставишся?
Попри мою раціональність, я часто прикипаю до дітей і, коли вони випускаються з нашої альма-матер, моє серце трішки крається, а на очі навертаються мимовільні сльози.
Хоча завжди розділяю особисте життя і роботу. Наші студенти знають моє головне правило: заходиш до балетної зали — тягар поганих думок залишаєш за дверима.
А тобі самій легко дотримуватися цього правила?
Звичайно, мене цього навчила ще моя викладачка Тетяна Таякіна.
Будь-який театр, як правило, — це клубок змій, що цілуються. Катя, а в коледжі так само? Тим паче що ти повернулась керувати там, де колись сама навчалась.
На початку емоційно було дуже складно. Для когось моє повернення стало тригером. Але керівництво — це не про владу. Це про відповідальність. Про вміння витримувати чужі характери, амбіції, страхи, образи та очікування й при цьому не втрачати власний внутрішній баланс. Іноді мені здавалось, що мій кабінет тимчасово перетворювався на кабінет психотерапевта.
Я не займаюся інтригами чи розслідуваннями. Сьогодні я інвестую свою енергію виключно в розвиток. Вона занадто цінна, щоб розчиняти її в чужих сумнівах. І своїх студентів вчу того самого: краще нарощувати м’язи й шукати «своїх» людей, ніж витрачати сили на плітки, які заважають працювати.
Плітки?
Біля станка мене цікавить лише результат роботи й те, що ви покажете на сцені. Це все, що має значення. Решта — мотлох.
Будемо чесними, українські твори для закордонного глядача радше екзотика. За якими з них ти бачиш потенціал?
Коледж презентував цієї весни уривки «Лісової пісні» в Національних театрах Берліну та Тбілісі. У червні ми познайомимо з нашим унікальним національним продуктом глядачів Ісландії та Братислави, а завершимо тур в Луцьку 2 липня.
Для того щоб зрушити тектонічні плити з місця, треба системно працювати разом і докласти титанічних зусиль. Це мають бути спільні зусилля діячів культури, бізнесу, волонтерів та держави. Колись Чайковського, Адана, Бізе та багатьох інших композиторів популяризували в усьому світі, і їхня музика стала візитівкою їхніх країн, цю музику ми чуємо в кіно, в рекламі. Натомість музика Скорульського була довгий час відома лише в певних колах поціновувачів українського мистецтва.
Популяризація української класики — це не разова подія, а довга дистанція. Це покрокове планування десятиліттями. Один проєкт може привернути увагу, але справжня зміна починається тоді, коли цю роботу послідовно продовжують покоління. От коли для кожного українця Скорульський, балет «Лісова пісня» та однойменний твір Лесі Українки стануть must have і must see — тоді ми зможемо звабити нашим мистецтвом весь світ. Коли українська кіноіндустрія візьме у свої фільми музичне надбання Скорульського, він так само буде впізнаваний й цікавий. Я дивлюсь американське кіно з величезними рейтингами й чую уривки з відомих класичних балетів. Ми теж так маємо робити.
Проводячи паралель із модою: до війни світ мало цікавився українськими дизайнерами, їх майже ніхто не знав. Зараз Фролов вдягає зірок світового шоу-бізнесу, Багінський представлений у головних мегаполісах моди: Берліні, Парижі... Війна стала каталізатором впізнаваності українських брендів. Тому для нас важливо набратись терпіння і поступово інтегрувати українську класику у світовий репертуар.
Талант можна побачити ще до першого руху?
Талант — це лише аванс, який життя видає людині на початку шляху. Все інше вона має повернути щоденною працею.
За роки роботи в міжнародних журі я навчилася зчитувати людей за лічені секунди. За один день ми могли переглядати до тисячі учасників. Із шостої ранку до дванадцятої ночі. У кожного є хвилина-дві, щоб показати свій талант, можливості, пластику, образ, погляд, внутрішню зібраність — усе це зчитується миттєво. З часом око настільки «набивається», що, поки учасник іде на свою варіацію, ще до першого руху, ти вже приблизно розумієш, хто перед тобою: майбутня прима чи хороший артист кордебалету. Професіонал з великим досвідом одразу бачить основні критерії оцінювання: форму, виворітність, подачу, координаційність рухів, апломб.
поруч з Катериною Кухар — Дарина Серденько, Дарія Анісімова, Марія Коломій, Анна Гайдай, Марфа Мілікова
Тебе дратують «випадкові» люди на конкурсах? Бо ж сьогодні, здається, танцюють усі.
Як ментора, що працює із солістами — студентами, мене більше дратує інше. Коли ти викладаєшся на занятті на сто відсотків, пояснюєш, показуєш, працюєш з людиною, а вона приходить на наступний урок — і перед тобою знову чистий аркуш. Тоді питаю: «Навіщо ти сюди прийшов? Витрачати час?». Мене засмучує байдужість. Ось тоді справді хочеться сказати: «Зібрав речі й пішов пиріжками торгувати». Балет не любить випадкових людей. Він завжди залишає поруч лише тих, хто готовий працювати.
Ти справді можеш сказати це студенту в очі?
Коли я починаю готувати зі студентом нову партію, перше, що прошу його зробити, — прочитати літературу про свого героя, проаналізувати мотиви вчинків персонажів, їхню поведінку та логіку.
Якщо я не бачу результату роботи, можу сказати ще більш жорстко.
Для того щоб щось вимагати, треба бути не лише теоретиком, але й мати практичний досвід. Більшу частину свого життя я працюю як навіжена: без вихідних, без лікарняних. Останню свою Шахерезаду з Адамжаном Бахтіяром я танцювала з температурою 39. Графік в Києві часто настільки перенасичений, що я чекала гастролей, щоб відпочити та просто виспатись.
Балет загартовує характер. Але як ти реагуєш на дівочі сльози?
Залежить від того, через що вони. Якщо людина плаче через травму, через втрачений шанс вийти на сцену — я завжди підтримаю, допоможу. Але якщо це сльози через амбіції, примхи, образи чи бажання бути в центрі уваги — ні. Саможаління — найнебезпечніша пастка для артиста. Воно повільно вбиває волю. Набагато корисніше встати, витерти сльози й довести самому собі, що ти здатен на більше. Я не люблю і не допускаю, коли мною намагаються маніпулювати. І завжди це відчуваю.
Тобто тебе неможливо розжалобити?
Розжалобити — можливо. Обдурити — ні. Я добре розрізняю щирі емоції та спробу натиснути на жалість. Бо там, де вони тільки навчаються, я викладаю. І якщо бачу спробу маніпуляції, одразу все присікаю, можу зробити все навпаки.
Катю, а ти сама вмієш маніпулювати?
Всі люди вміють маніпулювати, але в балеті треба працювати.
За такого щільного робочого графіка в тебе взагалі залишається час на особисте життя?
А як може бути інакше? Я в першу чергу жінка, якою керують емоції, і жити без флірту не можу. Мені подобається увага. Подобається ця гра, цей легкий обмін енергією між людьми. Я отримую від цього задоволення, і це справді частина мене. Я завжди знаходжу собі співрозмовника для флірту в будь-якій компанії. (Усміхається.)
Тобто флірт для тебе — це не про стосунки?
Флірт і закоханість — це абсолютно різні речі. Флірт — це енергія, настрій, обмін симпатією. Флірт ні до чого не зобов’язує. А ось закохатися мені з кожним роком стає дедалі складніше.
Чому?
Тому що з’являється досвід. Ти вже бачиш людей наскрізь значно швидше, ніж у двадцять років. Тебе складніше вразити красивими словами. І це зовсім не залежить від фінансового становища чоловіка чи його зовнішності.
Тоді що тебе сьогодні може зачепити?
Справжність. Уміння чути. Саме не слухати, а чути. Мене приваблюють чоловіки, що викликають асоціацію з левом у саванні. Мені подобаються чоловіки, поруч із якими не потрібно нічого доводити. Де можна перестати бути сильною жінкою, керівницею чи примою та просто дозволити собі бути жінкою. Мене приваблює внутрішня сила, великодушність і вміння чути. Коли чоловік поводиться так, щоби поруч із ним я могла почуватися бажаною, коханою і просто жінкою, і щоб у мене не було думок, що хтось інший може кохати мене більше. Загалом у мене вже є певний життєвий досвід і статус. Тому зацікавити мене сьогодні не так просто.
Тобі подобаються чоловіки старші чи молодші?
Зарікатися не буду. Мій перший чоловік був старший за мене на 5 років, другий — на 5 років молодший. Мене приваблюють зрілість, великодушність, внутрішня сила. А от дріб’язковість і скупість терпіти не можу. І це не тільки про гроші.
Тобто скупість для тебе — це риса характеру?
Абсолютно. До мене колись залицявся один чоловік. Між нами не було стосунків, я просто дозволяла йому приділяти мені красиві знаки уваги. Високий, широкоплечий, статний чоловік. Одного разу я запросила його на вечерю в компанії друзів. Ми сидимо, п’ємо вино. І мій знайомий, власник крафтової виноробні, каже йому: «Слухай, хочу передати Каті ящик вина. Допоможеш забрати з машини?» Йшлося буквально про чотири пляшки. І тут цей титан раптом змінюється в обличчі: «Ой, ні, не можу. В мене спина болить...» При тому що він був удвічі більший за того винороба. І знаєш, що сталося? У цей момент для мене відкрилась така неприваблива сторона: наскільки він великий зовні, наскільки маленький всередині.
Одна така деталь може перекреслити все?
Може. Тому що в дрібницях людина проявляється набагато чесніше, ніж у великих жестах. Саме дрібниці показують характер.
поруч з Катериною Кухар — Марія Стрижак, Марія Коломієць, Анна Гайдай, Марфа Мілікова
Як ти ставишся до грошей?
Вони повинні бути. Я не належу до людей, які романтизують бідність. Але по-справжньому цінність грошей ти починаєш розуміти лише тоді, коли їх немає.
Ти пам’ятаєш свій перший великий гонорар?
Пам’ятаю. І пам’ятаю відчуття, коли вперше зрозуміла, що можу забезпечувати себе сама. Для мене це було не стільки про гроші, скільки про свободу. Можливість не залежати від обставин, від чужих рішень, від чужої доброї волі.
А яким був твій найбільший заробіток?
Сто тисяч за виступ. Це був державний концерт Мексики, що фінансувався кланами. Мені просто принесли сумку. Не питай, як я потім везла її додому. (Сміється.)
Пограймо в гру. Потрібно вибрати лише один варіант. Твій типаж — «Вовк з Волл-стріт» чи Дон Корлеоне?
Дон Корлеоне. Це моя історія. У нього є кодекс честі. Принаймні щодо жінок.
Віскі на дні келиха чи келих шампанського для сміливості?
Шампанське. Хоча я ніколи не п’ю алкоголь для сміливості. Можу випити після виступу чи складного дня, щоб розслабитися. Але перед виходом на сцену — ніколи. До речі, в театрі були артисти, які перед виставою пили коньяк. Для мене це завжди було шоком.
поруч з Катериною Кухар — Ольга Гріцишина, Домініка Федорова, Наталія Сорочук, Дарина Серденько
Graff чи Cartier?
Graff. Хоча Cartier теж дуже люблю. У мене немає якихось фантастично дорогих прикрас, але певна класика на кшталт пантери Cartier — так, є.
Париж чи Мальдіви?
Мальдіви. Без жодних вагань.
Сукня Chanel чи Red Valentino?
Chanel. Класика ніколи не виходить із моди. У мене багато речей від Red Valentino, але якщо потрібно було б обрати лише одну сукню на все життя — це була б маленька чорна сукня Chanel.
Піти по-англійськи чи влаштувати скандал по-італійськи?
Останнім часом — піти по-англійськи. Якщо я перестаю влаштовувати скандали по-італійськи, це означає лише одне: мені стало нецікаво.
Коктейль з учнем чи з учителем?
Ні з тим, ні з іншим. З учителем — несексуально. З учнем — табу.
Спати в піжамі чи без нічого?
Без нічого. Люблю свободу в усіх її проявах.
Контроль чи пристрасть?
Пристрасть. Контролю в моєму житті й так достатньо.
Що важливіше: бути вільною чи бути щасливою?
Вільною. Тому що щастя без свободи не буває.
поруч з Катериною Кухар — Ольга Гріцишина та Домініка Федорова
Домініка Федорова, цьогорічна випускниця Київського державного фахового хореографічного коледжу імені Тетяни Таякіної
Який найцінніший життєвий урок чи пораду ти отримала від Катерини Кухар?
Не дозволяйте чужій думці визначати вашу цінність, вірте в себе, багато працюйте і завжди залишайтеся хорошою людиною.
Катерина — суворий викладач?
Так, вона вимогливий викладач. Бо любить дисципліну та наполегливу працю, але водночас вона добра, завжди підтримує нас і допомагає розвиватися.
Зараз ви тільки входите у професію. Що для вас виявилося складнішим, ніж ви собі уявляли, а що, навпаки, набагато легшим?
Складнішим — поєднувати великі навантаження з хвилюванням і відповідальністю за роль. Що більша роль, то більше хочеться виконати її якнайкраще. Легшим... складно відповісти, адже в балеті нічого не буває по-справжньому легким.
Зараз ми готуємося до гастролей з «Лісовою піснею» в Братиславі, Рейк'явіку та Луцьку. Я буду танцювати партію звабливої та енергійної Килини. І це одночасно й складно, і легко, а головне — цікаво.
Марія Стрижак, Марія Прангова, Ольга Гріцишина, Наталія Сорочук, Домініка Федорова, Анна Гайдай (зліва направо)
Ольга Гріцишина, цьогорічна випускниця Київського державного фахового хореографічного коледжу імені Тетяни Таякіної
Який найцінніший життєвий урок чи пораду ти отримала від Катерини Кухар?
Талант нічого не вартий без дисципліни та щоденної праці над собою.
Катерина — суворий викладач?
У роботі — дуже вимоглива та прискіплива. Указкою по руках не бʼє, але посварити навіть за пальчик на руці, який якось не так розташований, може. (Усміхається.)
Зараз ви тільки входите у професію. Що для вас виявилося складнішим, ніж ви собі уявляли, а що, навпаки, набагато легшим?
Найскладніше — щодня тримати образ і акторську виразність. Бувають дні, коли ти втомлена, морально виснажена або після нічних обстрілів зовсім немає настрою. Але якщо зайшла в зал, потрібно забути про все особисте, посміхатися, проживати роль і віддаватися їй на сто відсотків, що не завжди виходить. Внутрішня робота над собою виявилася значно складнішою, ніж я уявляла.
Фотогра: Іван Ходянич
Креативний директор: Дмитро Дегтяр
Лінійний продюсер: Роман Шпарук
Стилістка: Анна Луньова
Макіяж та зачіска: Інна Кан
Гаффер: Сергій Савчук
Ретуш: Ярослав Бугайов
Локація: Національна Опера України
Одяг: бренд MISSD
Проєкт реалізовано за підтримки WHVR Group
