День Незалежності нагадує нам передусім про ціну свободи та шлях, який подолала українська нація у боротьбі за право жити вільно на своїй землі. Проте також у цей день ми говоримо про важливість збереження своєї культури, знання історії, захисту національної спадщини, відновлення традицій і ремесел — про те, що протягом століть намагалися знищити, заборонити або привласнити.
Цьогоріч Україна святкує 35 років Незалежності — 35 неабияких складних років, протягом яких на долю країни випали численні соціальні, політичні та економічні потрясіння: глибокі кризи та гіперінфляція, дві революції, початок російської збройної та інформаційної агресії у 2014 році, пандемія COVID-19 і, зрештою, повномасштабна війна, що триває вже понад чотири роки.
Водночас протягом цих 35 років розвивалася українська культура, а разом з нею поставала українська модна індустрія. Бренди були не лише свідками, а й безпосередніми учасниками історичних подій, формуючи сучасну Україну.
Тож до Дня Незалежності України Harper`s Bazaar Ukraine запускає спецпроєкт «Свідки історії» — серію інтерв’ю із засновниками та дизайнерами українських брендів з понад 25-річною історією. За їхніми спогадами ми можемо простежити шлях індустрії моди незалежної України: від буремних 90-х до сьогодення.
Одна з героїнь спецпроєкту «Свідки історії» — Тетяна Абрамова, СЕО та засновниця RITO, трикотажного бренду з 35-річною історією. Його шлях розпочався у 1991 році з однієї домашньої в’язальної машинки, а нині RITO має власну фабрику із сучасним виробництвом.
«За 35 років ми навчилися головного — не чекати ідеальних умов. Їх майже ніколи не буває. Були кризи, інфляція, революції, пандемія, війна, але щоразу ми просто приймали нову реальність і шукали спосіб працювати далі»,
— поділилася Тетяна Абрамова.
В інтерв’ю для Harper`s Bazaar Ukraine засновниця RITO розповіла про відкриття власного бренду в часи глибокої економічної кризи, пошук сировини в умовах дефіциту, перший вихід на подіум та роботу після початку повномасштабного вторгнення.
Як у часи після розпаду СРСР, коли панували тотальна невизначеність, гіперінфляція та економічна криза, ви наважилися розпочати власну справу?
Коли ти по-справжньому захоплений ідеєю, то не зважаєш на складнощі. Просто приймаєш їх як умови, в яких треба жити, працювати й рухатися далі. Мені здається, так було тоді, на початку 90-х, і так багато в чому є сьогодні. Ти не чекаєш, поки настануть ідеальні часи, а вчишся розвиватися в тих обставинах, які є. Ми починали дуже скромно — з однієї в’язальної машинки й приблизно 400 доларів стартового капіталу.
Трикотаж у моєму житті з’явився, можна сказати, випадково. Я познайомилась з дівчиною, яка працювала у трикотажному ательє, і вона зв’язала для мене сукню. Тоді ж я раптом побачила потенціал не стільки в самій сукні, скільки в цій ідеї — створювати гарний одяг. Я подумала: якщо можна робити такі красиві речі індивідуально, чому б не навчитися виробляти їх серійно — так, щоб якісний, цікавий одяг був доступний не лише окремим людям, а багатьом жінкам? Власне, із цієї думки все й почалося.
Який вигляд мав RITO у 90-х роках і якою була його перша комерційна модель?
RITO у 90-х — це історія постійного пошуку й великої винахідливості. Починали ми з однієї побутової в’язальної машинки. А наступні машини фактично рятували з металобрухту: великі фабрики проходили технічне переоснащення, списували старе обладнання, а ми його забирали, відновлювали й примудрялися створювати на ньому цікаві дизайни, які мали дуже великий попит.
Так само шукали й сировину: спочатку їздили із сестрою автомобілем на Сумський камвольно-прядильний комбінат і буквально завантажували машину пряжею. Але досить швидко зрозуміли, що хочемо працювати з якіснішою та різноманітнішою сировиною. Інтернету тоді не було, тому шукали контакти через довідники, виставки, знайомства. Згодом почали купувати німецьку пряжу та їздили по неї до Польщі. Ці поїздки взагалі були окремою пригодою — одного разу в Польщі в нас навіть викрали автомобіль. Але бажання знаходити хорошу пряжу й робити якісний продукт у нас було від самого початку.
Просування теж зовсім не було схожим на те, що ми маємо сьогодні. Найкраще працювало сарафанне радіо: люди купували наші речі, радили їх друзям, і бренд досить швидко ставав упізнаваним. Ми брали участь у багатьох виставках, нас друкували популярні тоді паперові журнали, зокрема «Наталі».
І вже в середині 90-х ми зрозуміли, що бренду потрібен власний простір. Приблизно у 1995 році ми відкрили наш перший маленький магазин на Подолі. Для нас це був дуже важливий крок: RITO перестав бути просто виробництвом і почав ставати повноцінним брендом зі своїм обличчям і власним місцем зустрічі з покупцем.
Наприкінці 1997 року RITO взяв участь у першому сезоні Ukrainian Fashion Week, який тоді називався «Сезони моди». Як ви ухвалили рішення про вихід на подіум і що змінилося для вас особисто після проведення показу?
Як не дивно, перший показ я пам’ятаю не дуже чітко. Напевно, тому, що все відбувалося дуже швидко й у неймовірно стислі терміни. Пам’ятаю, як ми сперечалися із Сергієм Бизовим. Для трикотажу підготовка колекції значно складніша й довша, ніж для швейного виробництва, і ми просто не встигали. А він мені казав: «Та що там вам нав’язати чорних суконь?» І я відповідала: «Ні, це вже не про просто чорну сукню». Для нас уже тоді було важливо показати саме дизайн, характер бренду, можливості трикотажу.
Але головне — це був наш перший по-справжньому серйозний вихід у fashion-індустрію. До цього ми добре знали виробництво, продукт, покупця, але майже не уявляли, як працює світ моди, які в ньому правила, як створюється колекція для подіуму, як вона презентується. Тому «Сезони моди» стали для нас великою школою. Вони дали розуміння, що RITO може бути не лише виробником якісного трикотажу, а модним брендом зі своєю мовою і власним баченням.
У 2000-х українська мода ще не була в центрі уваги покупців. Як у цей період розвивався RITO?
У 2000-х для мене головним було створити власну систему, яка давала б бренду свободу й незалежність. Саме тоді ми почали будувати невелику, але власну фабрику. Для мене це було принципово важливо, тому що власне виробництво дає можливість не підлаштовуватися під чужі потужності, а реалізовувати саме ті ідеї й той продукт, який ти хочеш створювати.
Другим важливим напрямом став розвиток власної роздрібної мережі. Нам було важливо мати не лише місце, де ми виробляємо, а й власний простір, де можемо напряму спілкуватися з клієнтами, бачити їхню реакцію, розуміти їхні потреби й формувати коло лояльних покупців. Фактично вже тоді ми будували те, що сьогодні назвали б вертикально інтегрованою компанією: від ідеї та виробництва до власного магазину і прямого контакту з клієнтом. Саме ця модель багато в чому й дала RITO стійкість і незалежність у подальші роки. І так ми створили Дім трикотажу RITO GROUP.
Після Революції Гідності та початку російської агресії у 2014 році багато українців і бізнесів по-новому осмислили свою українську ідентичність. Які рішення на той час ухвалили ви в RITO?
Для нас, як і для багатьох українців, 2014 рік став періодом дуже сильного усвідомлення власної ідентичності. Ми особливо гостро зрозуміли, що RITO — це не просто fashion-бренд і не просто бренд, який створює якісний трикотаж. Ми передусім український бренд. Відтоді для нас стало принципово важливо, щоб українська культурна ідентичність була присутня в наших колекціях не декларативно, а через зміст і дизайн. Так з’явилися проєкти, присвячені творчості Марії Примаченко, трипільській культурі, Олександру Архипенку, Марії Собачко-Шостак, Любові Панченко та іншим. Сьогодні ми продовжуємо цю лінію, звертаючись до спадщини шістдесятників — зокрема Ади Рибачук та Володимира Мельниченка.
Водночас для нас дуже важливою стала соціальна складова бізнесу. Ми багато працюємо з благодійними фондами та громадськими ініціативами, підтримуємо різні соціальні проєкти — зокрема, співпрацювали з фондом BON та фондом «Бачити серцем», який допомагає дітям з аутизмом. Таких ініціатив у нас насправді багато, і ми сприймаємо їх не як окрему благодійність, а як природну частину відповідальності бізнесу перед суспільством.
При цьому для нас важливо залишатися сучасним брендом, який працює у світовому fashion-контексті й виходить на міжнародні ринки. Тому ми не копіюємо українську спадщину буквально, а переосмислюємо її мовою сучасного трикотажу. І мабуть, саме це сьогодні є однією з ключових рис RITO: у наших колекціях завжди проходить червоною ниткою поняття Designed by Ukraine — сучасний дизайн із дуже чітким українським культурним кодом.
Українська колекція RITO весна-літо 2011
Українська колекція RITO весна-літо 2011
Українська колекція RITO весна-літо 2011
Українська колекція RITO весна-літо 2011
Українська колекція RITO весна-літо 2011
Українська колекція RITO весна-літо 2011
Після 24 лютого 2022 року реальність знову різко змінилася. Які рішення щодо команди, виробництва та продажів були для вас найскладнішими в перші місяці повномасштабного вторгнення?
Чесно кажучи, у перші тижні повномасштабного вторгнення здавалося, що наші речі взагалі нікому не потрібні. Було відчуття, що все, що ми робили до цього, раптом втратило сенс. Але буквально на другий чи третій день хтось написав в Instagram: «Боже, я взяла з собою речі RITO, і вони мене не тільки зігрівають у прямому й переносному сенсі — вони додають мені сили, бо вони made in Ukraine».
Для мене це був дуже важливий момент. Ми раптом зрозуміли, що наш продукт — це набагато більше, ніж просто одяг. Він може давати відчуття дому, приналежності, підтримки. І це стало одним із сигналів, що ми маємо продовжувати. Моє велике щастя — майже 98% команди повернулися. Люди знали, що в них є робота, є команда, є спільна справа.
Коли я повернулася на початку квітня 2022-го, виробництво вже починало відновлюватися, а з середини квітня запрацювали й магазини. Ми дуже швидко оговталися і зрозуміли головне: треба триматися й працювати. І я досі пам’ятаю слова наших клієнтів, які проїжджали повз магазин і казали: «Боже, якщо RITO працює — значить, життя продовжується».
Мабуть, це і було найважливішим усвідомленням того часу: робота бізнесу під час війни — це теж спосіб підтримувати нормальність, людей і віру в те, що життя триває.
Як працює фабрика RITO в умовах війни — постійних російських обстрілів, блекаутів?
Для нас це було принципове рішення — залишити виробництво в Україні. Тому що RITO — український бренд. І виробництво — це не лише обладнання, яке можна перевезти з однієї точки в іншу. Це передусім люди, команда, досвід, зв’язки, ціла екосистема, яку ми будували роками.
Тому ми вирішили залишатися. Сьогодні фабрика працює. Складно, інколи дуже складно, але працює.
І, чесно кажучи, коли часом виїжджаєш з України, особливо гостро розумієш, наскільки для тебе важливо бути тут — зі своїми людьми, своєю родиною, своєю командою, зі справою, якій ти віддала більшу частину життя.
Мені здається, сьогодні роль керівника дуже змінилася. Ти вже не лише людина, яка ухвалює бізнес-рішення. Іноді ти маєш бути майже психотерапевтом для команди — тримати всіх разом, підтримувати, давати відчуття стабільності й надію, що ми впораємося.
Бо під час війни зберегти виробництво — це не тільки про бізнес. Це про людей, робочі місця, відповідальність і про наше рішення залишатися та продовжувати створювати в Україні.
Як сьогодні RITO працює з українською культурною спадщиною? Які проєкти вдалося реалізувати протягом останніх років та чи є задуми, якими ви хотіли б поділитися?
Ми вже трохи торкнулися цієї теми: RITO — це fashion-бренд, але бренд із дуже чіткою українською ідентичністю. Для нас принципово важливо, щоб робота з культурною спадщиною не була буквальною чи «лобовою». Ми не хочемо просто переносити орнамент або образ на одяг. Нам цікавіше переосмислювати українську культуру делікатно, інтелігентно, сучасною мовою дизайну.
За останні роки ми реалізували багато таких проєктів, зокрема, присвячений спільним культурним зв’язкам України та Швеції. Сьогодні ми працюємо з темами, пов’язаними з Адою Рибачук, Володимиром Мельниченком та Любов’ю Панченко. І ми точно будемо продовжувати цей напрям. Один із наступних проєктів буде пов’язаний із кінематографом. Поки не хочу розкривати всі деталі, але для нас це знову буде можливість говорити про українську культуру мовою сучасного одягу.
Мені здається, саме в цьому ми бачимо один із головних сенсів RITO сьогодні: брати силу, ідеї та образи з нашого коріння і перетворювати їх на щось актуальне й зрозуміле сучасній людині.
Підсумовуючи ваш шлях від 1991 до 2026 року, які принципи роботи підтримували RITO та забезпечили довголіття бренду?
За 35 років ми навчилися головного — не чекати ідеальних умов. Їх майже ніколи не буває. Були кризи, інфляція, революції, пандемія, війна, але щоразу ми просто приймали нову реальність і шукали спосіб працювати далі.
Другий принцип — не зраджувати якості. Ми ніколи не хотіли бути найбільшими, для нас завжди було важливіше бути кращими. Саме тому свого часу ми створили власне виробництво, вибудували повний цикл і зберегли можливість контролювати продукт від ідеї до готової речі.
Дуже важливі для мене люди. RITO — це не машини й не будівлі, це команда, багато людей, які працюють з нами роками.
І мабуть, одна з причин нашого довголіття в тому, що ми завжди намагалися будувати не просто компанію, а середовище, в якому люди відчувають свою причетність і відповідальність за спільну справу.
Ще один принцип — не боятися змінюватися. Можна мати 35 років історії, але не можна 35 років робити одне й те саме. Треба чути час, клієнта, світ навколо, залишаючись при цьому собою. І сьогодні до всього цього додалося ще дуже чітке розуміння нашої української ідентичності. Ми хочемо бути сучасним міжнародним брендом, але завжди пам’ятати, звідки ми.
Тому, якщо дуже коротко, формула довголіття RITO для мене — це якість, люди, власна справа, здатність змінюватися і внутрішня стійкість. І ще — ніколи не зупинятися. Бо поки тобі цікаво те, що ти робиш, у бізнесу є майбутнє.
RITO-2009
RITO весна-літо — 2011
RITO осінь-зима — 2017/18
RITO осінь-зима — 2026/27
