У березні галерея Voloshyn Gallery представила нову персональну виставку Нікіти Кадана «Промінь входить у ґрунт», присвячену українській землі, колоніальному насильству та боротьбі за свободу і власне майбутнє.
До експозиції, яку можна побачити до кінця місяця, увійшли живописні полотна, написані на основі архівних фотографій, малюнки вугіллям, які зображують понівечену землю з вирвами від вибухів та виритими окопами, а також скульптури з металу, що нагадують про конструкції з радянських дитячих майданчиків та мають загострені краї. Вони є своєрідною відповіддю на масований обстріл Києва, який відбувся в жовтні 2022-го — одна з ракет вибухнула на дитячому майданчику в парку ім. Тараса Шевченка, що розташований безпосередньо біля приміщення галереї. Усі роботи були створені художником цього року і вперше показані глядачам.
Нікіта Кадан — один з найвпливовіших сучасних українських художників, роботи якого добре відомі не тільки вдома, а й за кордоном. Він двічі брав участь у Венеційському бієнале, мав персональні та групові виставки у Парижі, Відні, Турині, Антверпені та інших містах Європи. Твори Нікіти Кадана зберігаються у колекціях Центру Помпіду, Фонду сучасного мистецтва Тіссена-Борнемісса, Пінакотеці сучасного мистецтва в Мюнхені та інших світових культурних інституціях. В ексклюзивному інтерв'ю Harper's Bazaar художник розказав детальніше про новий проєкт, «нову нормальність» в умовах війни, сприйняття історії та майбутнього України.
У попередніх роботах ви зверталися до сонця як символу радянського минулого, відтвореного у віконних решітках. У металевому об’єкті з нової виставки промені загострюються, перетворюючись на зброю. Чи є він продовженням цієї ідеї радянського, чи сонце тут стає універсальним означенням колоніального насильства?
Проникнення променя у землю тут є базовим актом влади й водночас «першозлочином». Ствердженням суверенного права, дією повновладного суб’єкта, який позбавляє суб’єктності інших. Так, це колоніальне насильство, але в першу чергу людська колонізація нелюдського світу. А звідти вже походять різні міжлюдські форми колоніальності. Промінь тут металевий, блискучий, холодний, загострений. Уособлення волі суверена. Нестерпне сяяння влади. Чи то «король-сонце», чи то сонце на гербі СРСР. Образ, що в тих чи інших варіаціях повертається щоразу, коли надмір влади концентрується в одному місці. Але тут промені ще й загострені з двох кінців. Насильство, спрямоване назовні, обертається і самонасильством влади.
Наскільки життя окремого індивіду сьогодні залежить від національної ідеї «своєї землі»?
Очевидно залежить. Українська земля з шаленою швидкістю наповнюється людськими тілами, бо ключовим елементом російської ідеології є «збирання земель». Тобто тут є наочне зіткнення несумісних національних ідей, а земля стає місцем проєкцій цих ідей, і саме вона страждає від наслідків. Іноді мені думається про тварин, комах чи рослини, які загинули у цій війні. Про тих, хто населяє землю, але не має стосунку до людських ідей. Думаю про відповідальність перед ними та про те, яким способом світ змусить людей згадати про цю відповідальність.
Використовуючи у своєму тексті до виставки фразу «Обійми чорнозему», ви маєте на увазі повернення до свого коріння чи фізичну загибель?
І перше, і друге. А також те, як у парі-опозиції до «повернення до коріння» йдуть імперіалістичні спроби обрубити коріння іншим. Зустріч землі та ідеології призводить до занурення людини в землю. Таким чином ідеологія стає конкретною, набуває матеріальності. Але земля вкотре опиняється заручницею людських уявлень.
Чи лежать в основі зображень землі якісь конкретні, знайомі вам пейзажі?
Зображення вирви від вибуху на зораному полі радше узагальнене. Могили в лісі — це ліс під Ізюмом із могилами вбитих під час окупації.
Нікіта Кадан. Фото: Bert de Leenheer
Чи змінилося ваше ставлення до фотографії як історичного документа? Чи має вона сьогодні ще вплив на глядача після концентрації тих графічних зображень, які ми побачили за останні два роки?
Певною мірою змінилося. Бо війни стають все більше візуально задокументованими, фотографії вбивства не є чимось надзвичайним. Щез дефіцит. Але впливають ці фотографії по-іншому: замість суто глядацького шоку є ефект від порушення тієї захисної межі, якою є поверхня зображення. Ми вже не є тільки глядачами. Ми можемо робити такі зображення самі або можемо опинитися зображеними.
Чи можна вважати цей проєкт більш особистим через вашу безпосередню близькість до вибуху в центрі Києва?
У Києві вже майже всі перебували на таких відстанях від того чи іншого прильоту. Звичайно, є більш та менш «прильотні» місця. Так, мені пару разів траплялося в той момент опинятися на відстані кількох хвилин ходьби. А в мого приятеля нещодавно вигорів під’їзд, а сам він чудом вижив. І нічого, ходить веселий. Думаю, робити щось «особисте» про цю війну тепер не є художньою проблемою, бо порушення дистанції — це вже навіть не твій вибір. Воно відбулося, з цим нічого не поробиш. Складніше утворити нову дистанцію, подивитися на війну з тих місць, з яких ще не дивилися. Знайти той ракурс, який відкриє про неї щось непросте і неочевидне.
За вашими відчуттями, які трансформації ми проходимо в умовах війни, щоб мати змогу продовжувати «нормальне» життя? Чим сьогодні є «нормальність»?
«Нова нормальність» будується з матеріалу катастрофи. І навіть некатастрофічні елементи в цьому поєднанні переозначуються. Відкриті кафе у місті під обстрілами чи шкільні уроки в бомбосховищі — це мутація, перетворення нас на щось інше. До «старої нормальності» вже немає вороття. Нудненький і ніби застряглий у безчассі пострадянський світ став втраченим Едемом. Ілюзія постполітики та постісторії скінчилась. Тепер історія дана нам у безпосередніх відчуттях, і ми стали по-справжньому історичними істотами.
«Самозахист, що переходить у самовинайдення». Про що ця фраза з вашого експозиційного тексту?
Нецікаво бути носієм ідентичності, яку не ти винайшов. Нецікаво брати її готовою з чужих рук. Відстоювати себе означає творити себе. Придумувати, робити щось, чого не було раніше. Українська ідентичність пластична, вона може трансформуватись у безлічі напрямів. Натомість сталі елементи цієї ідентичності історично виявилися радикально спрощеними, бо з колонізацією приходять ізоляція та брак освіти, а як наслідок — культурна примітивізація, що подається як «народність» чи який-небудь «генетичний код нації». Періоди турбулентності дають шанси розриву з попереднім. І звичайно, мені хотілося б, аби нинішня трансформація відбулася в емансипаторному напрямі, а не консервативно-традиціоналістичному.
Що потрібно для того, щоб створити новий образ України, залишивши позаду епітети «пострадянська» і «житниця»? Сучасна Україна — вона «про що»?
Безпосередньо сьогоднішня — про боротьбу за виживання держави та про добровільний або примусовий обмін внутрішніх свобод на шанси цього виживання. Недавньо-вчорашня — про повсюдну імітацію, глибинну корумпованість та про тотальний програш суспільного інтересу перед приватним. Але завтрашня хай буде про спільне володіння засобами виробництва, про квірність, подолання антропоцентризму та про екологічне мислення. Лишається питання про можливість переходу між цими станами. Але якщо перехід між другим та першим відбувся настільки швидко, то, можливо, і третій зможе вийти з зони уяви та увійти в реальність. Шанси з’являються там, де щезає стабільність.
Що можна протиставити цьому гострому «променю, що входить у ґрунт»?
Гідність живої істоти, яка живе своє єдине життя, яка знає, що воно ніколи не повториться, і для якої коритися — це жити недожиття, сурогат життя. На цьому принципі можна будувати подальші.
