Під час Венеційської бієнале роботи Дар’ї Кольцової з’явилися в міському просторі як тихі, але виразні сліди досвіду, що триває поза межами виставкових залів. У центрі цієї розмови — спосіб мислення, у якому особисте й публічне не розділяються, а матеріал стає носієм пам’яті.
Ваш проєкт із використанням військового одягу на бієнале викликав сильну реакцію. З чого він для вас починався?
У 2015-му я почала працювати з військовими: намагалася дати їм можливість розказати їхні історії в межах мого проєкту номінантів Pinchuk Art Centre; потім із Наталкою Ворожбит ми робили перформанс на основі інтервʼю з військовими; я вишивала форму перед посольством України в Польщі… Моя артпрактика загалом про історії, які часто залишаються несказанними, але змінюють щоденне життя і проявляються в маленьких деталях, як-от одяг. Адже одяг — це мова. Він каже, хто ми й звідки; розвішаний на мотузках, він розповідає, хто живе в цьому будинку і яким життям живе. У Венеції мотузки з білизною повсюди. Так інтимне стає публічним. Я бачу такі мотузки в Україні, тільки одяг зовсім інший. Тобто ця мова для Венеції зрозуміла, це частина їхнього візуального коду міста. Я хотіла їхньою мовою розповісти нашу історію, щоб вони відчули зміну у звичних речах, щоб хоч на хвилину поставили під питання свою безпеку та звичну реальність.
Чому ви обрали саме одяг як матеріал для цієї роботи?
Одяг — це щось дуже особисте, інтимне, персональне. Він — не тільки про війну, а більше про людину; він зберігає піт, запах, частинки шкіри, інколи крові чи інших рідин, прізвища, позивні, нашивки… Він також розповідає про те, через що ця людина пройшла: він заштопаний або заклеєний скотчем, протертий на колінах або продірявлений осколком. І нарешті — одяг говорить про зміну ролей та професій. У проєкті є одяг митців, які зараз на війні, та людей будь-яких інших професій, які зараз військові.
Чи змінюється ваше ставлення до роботи після того, як вона відбулася публічно?
Не дуже. Моє головне відчуття від самого початку — це величезна відповідальність. Саме вона штовхала мене вперед, коли здавалося, що зробити це неможливо. І ще вдячність. Тепер вдячності ще більше.
Це дуже емоційно насичений матеріал. Як ви захищаєте себе в таких проєктах?
Це те, як я працюю і з чим працюю все моє професійне життя. Дозволяю собі відчувати. І потім, знаєте, коли є відчуття, що ти просто повинен щось зробити, тому що це правильно, так повинно бути. Кілька днів тому мені написала дівчина про те, що за два дні до смерті її чоловік поділився з нею мрією про Венецію і сподіванням, що вона йому хоча б насниться. Його не стало, і вона писала, що хоча б у цій метафоричній формі він ніби присутній тут.
Опишіть ваші особисті «стосунки» з одягом.
Я постійно в дорозі, тому для мене кожна річ важлива й особлива, адже мені повсякчас доводиться обирати невелику кількість речей, які беру з собою. Для мене це мова: інколи хочеться «мовчати», інколи — «кричати» або «співати». Одяг допомагає. І ще для мене це про зручність, захист та можливість створити собі затишок у будь-яких умовах. Раніше я навіть не усвідомлювала, скільки підтримки можна отримати від одягу.
Є предмети гардероба, які для вас важливі як пам’ять?
Речі українських дизайнерів. Обожнюю Sleeper, Gunia. А ще в мене є шовкова принтована сорочка Escada, яку носила моя мама на початку 2000-х. Але багато речей, на жаль, губляться або псуються в численних переїздах, тому я намагаюся не надто до них привʼязуватися і легко відпускати.
За ким із сучасних митців ви стежите, чия творчість вас надихає?
Дуже багато неймовірно потужних митців. Міріам Кан — я її не знала, поки ми не «поділили» музей у Госларі моїм та її соло-шоу, і я була абсолютно вражена. Рання Тетяна Труве, Кікі Сміт, Крістіан Болтанськи, Джулі Мерету, Ґошка Мацуґа, Гума Бгабга… список насправді нескінченний і постійно поповнюється.
Яка мистецька робота, на вашу думку, змінила хід історії?
Це складне питання, і насправді я довго відповідала, що не треба покладати на мистецтво такі очікування. Але! Вчора зайшла до павільйону Польщі на бієнале і дізналася, що Songs of the Humpback Whale Роджера Пейна радикально змінили суспільне сприйняття китів і допомогли зупинити полювання на них, врятувавши їх від зникнення.
Серія мистецьких інтервенцій «Відлуння» триває у Венеції з 6 по 13 травня. Знайти експозицію можна навколо головного входу в Арсенале та дорогою між Джардіні та Арсенале.
Фото: Юлія Броско, Анастасія Гавриленко, Олексій Іванов, Simon de Pury
