У травні в межах 61-ї Венеційської бієнале PinchukArtCentre представив у палаццо Контаріні Поліньяк виставку «Still Joy». Вона стала символічним продовженням київського проєкту «Радість», що пропонує осмислити багатомірність та складність цієї емоції, її проживання в умовах війни та радість як силу, що здатна об'єднувати і підтримувати в складні часи. В основі обох виставок свідчення українських військових та ветеранів, які поділилися особистими спогадами і думками — їх зібрав морський піхотинець Гліб Стрижко, що повернувся з російського полону, а художниця Богдана Косміна перетворила свідчення на архітектурні об'єкти в межах експозиції.
Співкураторка проєкту Олександра Погребняк докладніше розповіла Harper's Bazaar Ukraine про роботу над «Still Joy» і шлях, який вона пропонує пройти глядачу; роботи Жанни Кадирової, Яреми Малащука і Романа Хімея, Сімоне Пост, Ашфіки Рахман та інших художників, що розмістилися в залах палаццо; проблематику Венеційської бієнале і те, як змінилося за останні роки представлення України.
Кураторка Олександра Погребняк. Фото: Христина Кулаковська
Радість — складна емоція, що має різні відтінки. Як вона розкривається у виставці «Still Joy» у Венеції? Який шлях глядач проходить від відео Яреми Малащука та Романа Хімея «Присвячується молоді всього світу» (ІІ і ІІІ) до роботи Нікіти Кадана «Після всього»?
«Still Joy» — виставка про здатність людини не втрачати чутливість, любов і бажання жити, коли навколо триває війна. Назву складно перекласти з англійської, адже «still» можна прочитати як «досі» чи навіть інтерпретувати як «попри все», але й водночас як «тихо», «спокійно» чи «непохитно». Радість, про яку ми говоримо, не заперечує втрати, страху, болю. Вона вперто існує поруч із ними.
Маршрут виставкою поступово розкриває цю думку. Він починається роботою Яреми Малащука та Романа Хімея про молодість і бажання знайти майже утопічний безпечний простір серед натовпу, рухатися в ритмі музики, проживати життя на повну інтенсивність. Двоканальна відеоінсталяція транслює кадри рейву «CXEMA» 2018 року, коли війна на сході України вже перейшла в менш активну фазу, та покадрово відтворену зйомку музичної події у 2023 році, яку ми дивимося вже з досвідом повномасштабного вторгнення.
Roman Khimei & Yarema Malashchuk, Dedicated to the Youth of the World II, 2019; Dedicated to the Youth of the World III, 2023. Still Joy — From Ukraine Into The World / Biennale Arte 2026. PinchukArtCentre. © Photo OKNO Studio
Далі виставка кілька разів змінює ритм: від інтимних історій до колективного досвіду, від людських стосунків до взаємозалежності з природою, від повсякденної турботи до проживання травми. При цьому вона не оминає важких тем — руйнування цивільної інфраструктури, примусового переміщення, прогалин колективної пам'яті. Тут є роботи про плин часу, повернення додому, ідеальний ландшафт, про красу як спосіб залишатися відкритим до світу.
Виставка завершується роботою Нікіти Кадана «Після всього». Втім це не фінал у звичному сенсі. Глядач лишається в невизначеності: перед ним сцена екстатичного святкування чи катастрофи? А, може, це одне й те саме? У контексті «Still Joy» ця робота стає запитанням до самої ідеї радості. Чи здатний міжнародний художній дискурс вмістити досвід життя, в якому історична катастрофа стала повсякденням?
Yurii Gruzinov & Oleksiy Sai, Land, 2026. Still Joy — From Ukraine Into The World / Biennale Arte 2026. PinchukArtCentre. © Photo OKNO Studio
Чому у Венеції було важливо сказати про радість з позиції України, що перебуває у стані війни та невизначеності? Чи є виставка певним продовженням розмови, яку артцентр ініціював з проєктами 2022 та 2024 року на бієнале?
2022 року Україну переважно бачили через зображення руйнувань та історії героїчного спротиву, у які світовій спільноті від початку було важко повірити. Обидва образи правдиві, але жоден не пояснює, чому в Києві й інших містах досі відкриваються виставки, видаються книжки, а люди збираються разом на культурних подіях. Українська армія складається з людей, які ще нещодавно були митцями, архітекторами, журналістами, музикантами, вчителями, кухарями — мали багато різних ідентичностей. Здебільшого це не професійні військові. Чоловіки та жінки взяли до рук зброю, щоб захистити свої цінності та уявлення про майбутнє.
До вторгнення у лютому 2022 року ми готувалися відкривати у Венеції груповий проєкт номінантів та номінанток Future Generation Art Prize. Початок повномасштабної війни окрім того, що фізично заблокував роботи в залах артцентру в Києві, також поставив перед командою виклик: як зробити український голос почутим. У таких умовах виставка, яку курував Бйорн Гельдхоф, була на межі між мистецтвом і активізмом, та реагувала на перші місяці війни. У 2024 році, на наступній Бієнале, ми з Ксенією Малих і Бйорном у виставці, яку курували спільно, спробували відступити на кілька кроків і подивитися ширше — не лише на нашу війну, а на світ, що трясе одночасно від багатьох загроз: воєнних, кліматичних, політичних.
Kateryna Lysovenko, Soldiers and Stars, 2026. Still Joy — From Ukraine Into The World / Biennale Arte 2026. PinchukArtCentre. © Photo OKNO Studio
У «Still Joy» ми з Бйорном повертаємося до українського досвіду як свідчення: ось так виглядає життя, коли воно триває всупереч логіці обставин. Радість тут не свято і не втеча. Вона ознака того, що людина ще дивиться вперед, а не лише фізично вціліла на полі бою. Роботи міжнародних художників і художниць додають до цього ширший погляд: зберігати людяність під тиском насильства й нестабільності часто доводиться незалежно від географії. Наприкінці виставки — скульптура Богдани Косміної з рефлексією Назара «Рейгана», військового, який виконує бойові завдання. Для нього справжня небезпека — здатися внутрішньо та втратити готовність боротися за своє життя і життя інших. Він каже, що цьому завжди передує програна війна з власним оптимізмом.
Виставка «Still Joy» пов’язана з київською експозицією PinchukArtCentre «Радість». Зокрема серед робіт, що отримали широку медійну увагу як у Києві, так і у Венеції, проєкти Ашфіки Рахман та Сімоне Пост, що мають дуже виразну візуальну форму. Про що для вас ці інсталяції?
Мені здається, ці дві інсталяції стали настільки помітними не лише через виразну форму — обидві роботи поступово розкривають складніші контексти. Робота Ашфіки Рахман «Than Para — Немає землі без нас» виникає з багаторічної правозахисної діяльності художниці. Вона подорожує прикордонними територіями Бангладешу, де проживає понад десяток корінних спільнот на межі зникнення. Через примус і загрозу насильства з боку провладних угруповань вони змушені покидати свої землі. Робота ж зберігає пам'ять про останню спільну зустріч громади. Рахман запрошує місцевих жителів і жительок залишити свій відбиток пальця на храмовому дзвонику, який в індуїстській та буддистській традиціях використовують щоб привернути увагу божеств до присутності віруючих. Інсталяція, що озивається від найменшого руху повітря, стає свідченням — «ми були тут», «ми пам'ятаємо одне одного» — і водночас ствердженням права на ідентичність і власну землю. У більш масштабній венеційській версії, складеній з пʼяти тисяч дзвіночків, робота перетворюється на монумент усім переміщеним людям світу, ставлячи питання: чи втрачає людина звʼязок із домом після вимушеного переселення?
Ashfika Rahman,Than Para — No Land Without Us, 2025–ongoing. Still Joy — From Ukraine Into The World/ Biennale Arte 2026. PinchukArtCentre. © Photo OKNO Studio
Ashfika Rahman,Than Para — No Land Without Us, 2025–ongoing. Still Joy — From Ukraine Into The World/ Biennale Arte 2026. PinchukArtCentre. © Photo OKNO Studio
Інсталяція Сімоне Пост відкриває зовсім інший, майже магічний вимір реальності — простір наївної, дитячої радості. У Венеції художниця оживляє історичний інтер'єр палаццо Контаріні Поліньяк, де проходить виставка, створює цукеркові копії люстр і деяких інших предметів з усього будинку. Цукерки надають антикварним речам легковажності й безтурботності. Але матеріал, що так легко тане від вологості повітря, підкреслює швидкоплинність цього стану. Чи можемо ми дозволити собі таку безтурботність у світі навколо нас? Поєднання теплого затишного світла, що заливає весь поверх від виходу на Гранд-канал до високих дверей, які ведуть в сад, і безлічі кольорових солодощів перетворюється на своєрідне марево — чи то спогад про те, чого ніколи не було, чи мрію про неможливе.
На київській виставці представлена інша робота Пост, «Солодкі спогади» — дитяча квартира художниці, повністю відтворена з цукерок і маршмелоу. Зазвичай такі спогади — це місця, куди ми подумки повертаємося за відчуттям безпеки й щирої радості. Але в Україні, де досвід втрати домівки через окупацію, бойові дії чи внаслідок повітряних атак став повсюдним, ця тепло-ностальгічна робота набуває значно трагічнішого звучання.
Simone Post, She Knew She/It/They Would Melt, 2026. Still Joy — From Ukraine Into The World/ Biennale Arte 2026. PinchukArtCentre. © Photo OKNO Studio
Також у Венеції можна побачити роботу Жанни Кадирової «Переселенці», яка через образ врятованих рослин говорить не лише про знищення та руйнації війни, а й про потенціал для відновлення. Чому ви обрали до виставки саме цю роботу Жанни та які проєкти художниці з 2022 року вважаєте найбільш впливовими?
Вагомість практики Жанни Кадирової полягає в тому, що вона знаходить образи, які дозволяють побачити наслідки війни несподіваним способом. Її роботи завжди дуже конкретні — вони народжуються з матеріалу, з предметів, із ландшафту, але водночас говорять про універсальний людський досвід.
Проєкт «Переселенці», який складається з лайтбоксів з фотографіями руйнувань та кімнатних рослин, — це одна з найделікатніших робіт про війну, яка виникає протягом численних подорожей художниці у прифронтові та деокуповані міста. Жанна рятує вцілілі горщики з бібліотек, лікарень, шкіл та інших громадських будівель, пошкоджених російськими обстрілами. Вирвані зі свого середовища, рослини стають своєрідними свідками війни. Вони пережили втрату дому, а тепер подорожують світом разом із художницею, проходячи власний шлях відновлення. А у вільний від виставок час — живуть у будинку Жанни на лівому березі Дніпра в Києві. Рослини продовжують рости, потребують догляду й змінюються з часом. Вони нагадують, що відновлення — не абстрактне поняття, а повільний процес турботи.
Zhanna Kadyrova, Refugees, 2023. Still Joy — From Ukraine Into The World / Biennale Arte 2026. PinchukArtCentre. © Photo OKNO Studio
Якщо говорити про проєкти після 2022 року, безумовно важлива і найчастіше представлена на виставках робота — це «Паляниця»: серія скульптур, у якій звичайний річковий камінь перетворюється на символ української ідентичності та солідарності. Водночас це реальний інструмент підтримки, адже усі кошти від продажу художниця передає на допомогу українському війську. Тут мистецтво не лише створює образи, а й безпосередньо впливає на реальність.
Інший важливий для мене проєкт — «Інструмент», вперше показаний на Венеційській бієнале 2024 року. В основі роботи орган, чиї труби зроблені з металевих корпусів російських ракет. Ідея виникла з візуальної схожості між розірваною вибухом оболонкою ракети і бароковими орнаментами. «Російське сучасне бароко» — одна з альтернативних назв — оприявнює те, як класична культура історично слугувала Росії для легітимізації імперських амбіцій. Кадирова ніби нагадує: у часи війни російську культуру й агресію не можна розділити.
Як для кураторки, чим для вас сьогодні є Венеційська бієнале? За вашими спостереженнями, на що глядачі та арт-професіонали найбільше звертають увагу? Чому фаворитом цього року став австрійський павільйон та чи дійсно бієнале може бути простором для політичного висловлювання і протесту, чи це все лише загравання?
Через світову увагу до події Венеційська бієнале — це простір, де мовчання чи нейтральна позиція вже не читаються як щось поза політикою. А відсутність позиції інституції часто працює на користь режимів, побудованих на насильстві та загарбництві.
Lesia Vasylchenko,1534, 2026. Still Joy — From Ukraine Into The World/ Biennale Arte 2026. PinchukArtCentre. © Photo OKNO Studio
Тому увагу цього року привертали форми висловлювання за межами звичної виставкової логіки — наприклад, австрійський павільйон, де перформативна складова регулярно активується тілесною присутністю виконавиць і сприймається як своєрідний сигнал про зміну чутливості. Ніби нагадування, що бути «зручним» і тихим, рухатися за інерцією більше неможливо.
Водночас цього року знову загострилася дискусія про те, чи повинна Бієнале дозволяти Росії відкривати експозицію у своєму павільйоні в Джардіні. Це питання постає щороку на мистецькій і на архітектурній Бієнале, які проходять почергово. Сама будівля павільйону зводилася у 1914 році, за часів Російської імперії, згодом перейшла у спадщину СРСР, а після його розпаду в 1991 році – у власність Російської Федерації. Будь-яка активність у цьому просторі сьогодні неминуче ставить під сумнів межу між культурною присутністю й політичною легітимацією.
Katya Lesiv, I Am Going Home to Eat Mulberries from the Tree, 2023-2026. Still Joy — From Ukraine Into The World/ Biennale Arte 2026. PinchukArtCentre. © Photo OKNO Studio
В історії Бієнале був приклад значно радикальнішої реакції на воєнні злочини країни. 1993 року Ахілле Боніто Оліва, який тоді був художнім директором Бієнале, публічно заявив, що забирає сербський павільйон у режиму Слободана Мілошевича, відповідального за війну в Боснії, попри те, що формально не мав на це повноважень. Національні павільйони керуються незалежно своїми країнами. Проте його жест був прийнятий. Цей епізод показує, що Бієнале як інституція здатна діяти не лише як нейтральна платформа, а і як політичний субʼєкт, коли є людина, яка робить особистий, часто ризикований вибір.
Цьогоріч ситуація драматично відрізнялася, оскільки Койо Куо, яку було призначено кураторкою цьогорічної едиції, пішла з життя у травні 2025 року, за рік до відкриття. Проєкт зрештою реалізувала кураторська команда з довірених людей. Втім, її смерть залишила відчутну порожнечу — не лише організаційну, а й концептуальну. Складно сказати напевно, яким саме був би її підхід до цих викликів, але її репутація інституційної сміливості, увага до етики кураторства і роботи з глобальними нерівностями дають підстави припускати, що саме через її відсутність цьогорічній Бієнале могло бракувати більш рішучого жесту.
Pavlo Kovach, Laurel Leaf in the Mouth, You Will Receive a Message, 2026. Still Joy — From Ukraine Into The World/ Biennale Arte 2026. PinchukArtCentre. © Photo OKNO Studio
Як презентація українських проєктів на бієнале сприяє розвитку української арт-сцени?
Ще кілька років тому українських дієвців культури часто запрошували як голос «з зони конфлікту», наперед визначаючи, про що вони мають говорити і в якій оптиці. Такий підхід, на жаль, формував «правильний» наратив про війну, зручний зовнішньому глядачу чи, ба більше, країні-агресору. Зараз інакше: кураторки й куратори самі формулюють питання, які їх цікавлять, а війна стає контекстом, а не єдиною темою. Це можна вважати формою політичного дорослішання.
Важливо, щоб сьогодні Україна не була об'єктом зовнішнього погляду чи нав'язаної ззовні інтерпретації. Тому у своїй кураторській роботі ми працюємо з власними наративами, формуючи їх на основі досвіду, який проживаємо щодня, і наполягаючи на його багатовимірності. Це означає не лише право говорити, а й відповідальність за те, як ми говоримо про себе, — адже будь-яке висловлювання сьогодні неминуче є позицією.
Ми не прагнемо «пояснювати Україну» чи робити її зрозумілою. Натомість створюємо складні, багатошарові висловлювання, які відображають різні голоси, досвіди й стани суспільства — це не одна історія, а множинність історій, що співіснують одночасно. І, можливо, саме ця субʼєктність сьогодні є однією з найважливіших форм культурного спротиву.
Nikita Kadan, After All, 2026. Still Joy — From Ukraine Into The World / Biennale Arte 2026. PinchukArtCentre. © Photo OKNO Studio
